Тарас Сніжковський – підприємець зі Слов’янська. Він відновив виробництво кераміки на Черкащині, релокувавши не тільки обладнання, а й одинадцять родин працівників – разом із нажитим майном. Чому на Донеччині давно вже не хочуть купувати слов’янські цукерниці, а інші регіони стають у чергу, як вмовити працівників їхати до нового місця та водночас налагоджувати стосунки з місцевою громадою Тарас розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Схід NOW».
«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТЕ, ЩО Я ПРОПОНУЮ»
«Слов’янська кераміка! Свічники, посуд, сувенірні штофи, графини та келихи!», – зичних продавців, які пропонували пасажирам керамічні вироби, пам’ятає кожен, хто хоч раз їздив потягами чи електричками з Донеччини. Зазвичай вони поверталися з рейсів із порожніми руками: кераміку охоче брали на подарунки та як сувеніри на згадку.
– Відкрию вам велику таємницю: зазвичай поїздами носили дещо браковані вироби. Це специфіка глини: завжди багато “вибраковки”, що, окрім спеціалістів, нікому непомітна, – посміхаючись, каже пан Тарас. – У межах Слов’янська ми ніколи не продавали свої вироби, бо в місцевих чи не у кожного була керамічна «спадщина»: хтось сам колись працював на виробництві, у когось кум, сват, брат, а хтось років 30 тому в картатих сумках возив вазочки на Москву. А за межами області люди цінували: нічого собі, ти що, ручками це зробив?! А покажи, а скільки коштує? Тощо-тощо.
Керамічна справа в житті Тараса з’явилася майже випадково. У нього не було, як у багатьох колег-керамістів, династії: мама працювала вчителькою української мови і жодного стосунку до глини не мала.
– Я повернувся у рідне місто, коли закінчив Харківський політехнічний університет, – згадує чоловік. – І так трапилося, що моя перша робота була пов’язана з цим виробництвом: знайомий відкривав цех і запросив мене на чорнові роботи – тягай, неси, подай. Спочатку займався цим, бо дорослий – треба заробляти. Але згодом, коли торкнувся діяльності на ринку збуту та пошуку нових клієнтів, я, як то кажуть, кайфонув! Мені сподобалось продавати і, головне, мені подобалось те, що я пропоную.
За неофіційними даними, до 2014-го року у Слов’янську працювало понад 1000 керамічних виробництв. Слов’янськ давав просто шалений асортимент і по Україні, і поза її межами. Кожен з виробників міг працювати у своїй ніші, фактично не створюючи конкуренції.
– Слов’янська кераміка майже безальтернативна штука, бо чи не у кожному гаражі щось цікаве виготовлялося. І це приваблювало гуртовиків по всій країні. Тому я вирішив теж взятися за цю справу. На той момент накопичень в мене було трохи більше, ніж 1500 доларів.
Але Тарас уже мав знайомства, розумів, де можна купити сировину, знав, до кого звернутися з приводу приміщення. Йому пощастило за досить символічні кошти знайти в оренду повністю готове виробництво з обладнанням, печами, мішалками, з дозволеною потужністю. Ще один бонус – у Слов’янську не треба було довго шукати спеціалістів. Кваліфікованих і не дуже майстрів, які були готові працювати, Тарас знаходив за день. Накупив гіпсові форми різних виробів, щось продавалося, щось – ні. Так випрацьовувався його асортимент.
Тоді, у 2017-му, стартувати було легко, вважає підприємець. Зараз було б у рази важче. Менше з тим, йому фактично довелося запускати виробництво наново, коли зрозумів, що настав час шукати більш безпечне місце.
ПЛАН «Б» – ЧЕРКАЩИНА
Тарас каже, що він уже мав досвід евакуації – 2014 року вся його родина була змушена поїхати на період, коли у місті біснувалися прихильники росії. Він навіть певний час думав залишатися у Харкові, пробував жити та працювати в Києві. Але, зізнається, ніби якась шалена сила завжди повертала його у рідне місто.
– Мені хотілося жити зі своєю великою родиною у нашому місті. Щоб усі рідні були поруч, щоб наша донька тут зростала. І навіть з початком повномасштабного вторгнення я не планував нікуди їхати. 2023 року зробив утеплення приміщення, 2024-го не заощаджував на ремонті даху, коли поруч з нами впав КАБ. Вкладав кошти у розвиток виробництва, бо збирався тут працювати, був упевнений, що наше місто залишатиметься вільним і безпечним.
Але коли удари стали систематичними, люди почали боятися виходити на роботу. Довелося думати про план «Б».
Наприкінці 2025 року Тарас з дружиною поїхали Україною в пошуках приміщень. Були голови громад, котрі одразу зацікавилися, запрошували перевозити виробництво до них. Але керамічний бізнес дуже енергомісткий, і для відкриття потрібні певні технічні умови.
– Навіть якщо в тебе до приміщення підведений великий кабель, це не дозволяє тобі ним користуватися. Оформити дозволи – дуже довго і дорого. І ні громада, ні посадові особи не можуть впливати на ДТЕК, щоб зробити це швидше. Тому я обирав від зворотного: спочатку дозволена потужність кіловат, а потім самі умови приміщення.
Так підприємець знайшов будівлю колишнього дитячого садочка, де до цього працювало невеличке кондитерське виробництво, і, відповідно, була дозволена потужність кіловат. Так місцем релокації була визначена Набутівська громада на Черкащині.
Ситуація початку 2026 року, коли Тарас стартував із процесом переїзду виробництва, суттєво відрізнялася від ситуації в Слов’янську зараз. Тоді там ще можна було більш-менш комфортно жити, і питання до співробітників про готовність їхати на нове місце було здебільше сприйняте зі здивуванням.
– З усього мого колективу в 15 людей лише троє на той час мені твердо відповіли, що готові поїхати. І навіть з цього я дуже зрадів: три висококваліфіковані майстри, котрі мені допоможуть навчити когось з громади! Тож, разом з обладнанням ми вивозили майно цих родин. Бо працівник-то один, але він має дружину, дітей, неходячу тещу та улюблену собачку. Йому потрібно не тільки житло, а й меблі, пралки, холодильники тощо. Тому половина фури – це обладнання керамічного цеху, а половина – майно працівників. І так ми зробили кілька кіл.
З погіршенням ситуації в Слов’янську ініціативність людей зростала: з’являлося все більше тих, хто хотів виїхати разом з виробництвом. На сьогодні 11 сімей слов’янських керамістів – при житлі та роботі у відносно безпечному регіоні.
– Вирішувати питання житла довелося самостійно. Першу хату, в яку заїхала сім’я з трьома дітьми, я купив власним коштом. Наразі в нас уже дві хати у власності, кілька – орендуємо, до кількох пустили жити за комунальні.
ПОВАГА ТА ВЗАЄМОДІЯ
Навіть зараз, через понад три місяці з початку відновлення виробництва, йому ще далеко до слов’янських масштабів.
– На сьогодні ми виготовляємо приблизно 60% асортименту та не більше 50% обсягу. Перші тестові вироби зробили на початку літа. Мали шалену кількість браку, бо новий цех, нові люди з місцевих, яких ми почали брати на навчання. Це реальність. Але глядачі у соцмережах з усієї України, які слідкують за нашою діяльністю, почали писати: не викидайте, це такий непомітний дефект, що ми готові купити за зменшеною ціною! Деякі вироби так вдається продавати і хоч трохи повертати кошти.
На своїх сторінках у Facebook та Instagram Тарас транслює увесь процес перевезення і відновлення бізнесу. Це дуже помічне для корисних контактів і залучення нових покупців, а також, як не дивно, для налагодження стосунків із місцевими мешканцями. Через алгоритми соцмереж вони регулярно бачили відео Тараса з облаштування нового приміщення під виробництво – хтось навіть коментував, згадуючи, як колись виховувався в тому садочку чи працював у кафе.
– Ми почали дарувати наші вироби місцевим. У межах виробництва це небагато, а людям подобається: створює атмосферу поваги та взаємодії. Буває, за вазу нам дарують два мішки картоплі, чим не вигода? – сміється пан Тарас. – Люди тут дуже щирі та щедрі. Домашні помідорчики, картопелька, кавунчик – місцеві знають, де поселяються наші родини, то пригощають усім, що самі мають.
Сам Тарас із сім’єю оселився у Корсунь-Шевченківському. І щодня їздить на виробництво крихкої за структурою, але дуже міцної по духу слов’янської кераміки. Бо планує не тільки зберегти виробництво, а й розширитися – щоб було потім із чим повертатися додому.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
