(UA) Тайвань. Маленький острів за тисячі кілометрів від України. Азія, інший світ, інша культура. Але якщо придивитися, то виявиться, що між цим островом та Україною аж занадто багато спільного. І найстрашніше, що єднає – це війна. Війна, яка в Україні триває довгих 12 років, над Тайванем тільки нависає. Проте тайванці цю загрозу відчувають. Саме тому прагнуть розширити контакти з Україною. У травні міжнародна організація «Репортери без кордонів»  організувала навчальний візит для групи журналістів із прифронтових та окупованих регіонів України. Метою візиту став обмін досвідом у протидії дезінформації: російської – в Україні, китайської – на Тайвані.

(UA) Чи означає тимчасова втрата земель обов’язкову безповоротну асиміляцію спільнот, які були змушені виїхати та розсіятися по країні? Давайте про це поговоримо. І поговоримо також про те, як зберігати, вивчати та розповсюджувати важливі знання, традиції та пам’ять про регіони, які окуповані. Щоб єдиною «правдою» про історію українських земель на Сході країни несподівано не стала пропаганда країни-агресора. 

(UA) Михайло Бакалюк народився та виріс на Донеччині, в містечку Миколаївці Слов’янського району. Після електротехнічного коледжу займався сімейним бізнесом – невеличким продуктовим магазином. Із дитинства живучи в російськомовному середовищі, він намагався зрозуміти: чому його тата, який дитиною приїхав на Донеччину з Вінниччини, весь час називають бандерівцем? І чому турки-месхетинці, грузини, роми, болгари спокійно спілкуються рідною мовою, а українська з вуст українців викликає відверте дратування?

(UA) У грудні 2025 року окупанти урочисто відкрили відбудований театр у Маріуполі. Мова йде саме про відбудову з нуля, бо від старої будівлі практично залишився лише фрагмент фронтону. Росіяни заявили, що новий театр буде «найсучаснішим і найпрекраснішим». Але щось сталося не за планом. На дворі березень 2026-го, а в новому приміщенні досі не ставлять вистави, не приймають глядачів. Ми намагалися дізнатися, що пішло не так.

Sorry, this entry is only available in UA.

(UA) «33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України», – так наприкінці 1930-х років західна преса писала про гетьманича Данила Скоропадського. Офіційний спадкоємець гетьманського престолу, добре знаний і шанований у колах української еміграції, був, утім, узагалі невідомим на батьківщині. За радянських часів таке ставлення до провідників українського руху було звичайним, проте в незалежній Україні ця непересічна постать вимагає шанобливого пам’ятування.

(UA) Це історія про те, як простий бойківський хлопець із Карпат доробився до великих грошей на Заході та спрямував їх на користь батьківщини. У той час, коли держави не було, він, по суті, взяв на себе її функції зі збагачення знань світу про Україну. Кожна друга-третя книжка з історії України частково або повністю видана на його гроші. Петро Яцик популяризував українську історію та мову, підтримував науку й найбільш ефективними вважав інвестиції в освіту. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 мільйонів ще «тих» доларів.

(UA) Кажуть, в одну вирву бомба двічі не падає. Але інколи всесвіт, певне, про це забуває, нагадуючи про події, які хотілося б забути. Або повертаючи в точку випробувань, які дивом вдалося пережити. Щоб знову вижити у черговій спіралі великої історії…

(UA) Він першим розповів сучасним українцям про Україну. Його книга «Україна: Історія» стала головним підручником для покоління 1991 року, яке пережило падіння комуністичної системи та розпад СРСР. Студенти читали її по черзі, вона розходилася у ксерокопіях, та й на них попит був колосальний. Видавництво видавало її знову і знову, врешті-решт, вийшло мільйон примірників! Русь, Козаччина, Мазепа, Руїна, «Весна народів», визвольні змагання 1918-1920 років вперше поставали для нас саме у переказі Ореста Субтельного.

(UA) Попри те, що Богдан Гаврилишин змінив долі кількох держав, заснував Світовий економічний форум у Давосі – найвпливовіший майданчик найвищого рівня для обговорення геополітичних стратегій, був видатним ученим, до якого дослухалися політики й економісти багатьох країн, його постать не дуже відома пересічним українцям. У циклі, присвяченому українській діаспорі, ми спробуємо виправити цю ситуацію. Тим більше, професор Гаврилишин – з тих, хто повернувся в незалежну Україну та доклався до розбудови багатьох інституцій, які тепер визначають наше з вами життя.

(UA) На початку жовтня у медіацентрі «Схід NOW» у Львові українська історикиня та письменниця з Донецька Олена Стяжкіна читала лекцію «Окуповані люди: як ми (не) думаємо про них». Було сказано багато важливого. Насамперед про те, що окупація – явище в історії порівняно нове, йому не більше 200 років. Бо люди тільки тоді усвідомлюють факт окупації, коли починають відчувати себе нацією. Ми хочемо, аби читачі «Схід NOW» теж це почули, хоча б тезово.

(UA) Сьогодні в нашому циклі про видатних представників української культури в світі – киянин Серж Лифар, якого сучасники називали «богом танцю» і «добрим генієм балету XX століття». Він фактично відродив паризький балет, ставши засновником нового напряму – неокласицизму. Недивно, що цю зіркову постать серед багатьох інших намагаються привласнити собі росіяни. Однак сам Сергій Лифар, відмовившись свого часу від французького громадянства, сказав так: «Я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя – Україна».