Уродженка Дружківки, що нині створює авторський посуд в Черкасах, свого часу на швидкості 180 км/год мчала лісовими дорогами Донеччини як штурман, а потім і як пілот ралійного екіпажу. В автоспорті Ганна Полосухіна зустріла чоловіка, їхня команда неодноразово виборювала переможні кубки на змаганнях. Змушена залишити Бахмут, на новому місці Ганна розпочала професійно займатися гончарством. Особливістю її виробів є фігурні ручки на горнятках – хвилясті, скручені у спіраль чи зав’язані у вузол.
ДОВІРА НА ШВИДКОСТІ 180
За кермо Ганну вперше посадив тато.
– Він підвів мене до автівки й сказав: ось, заміни колесо. Спочатку була технічна сторона, потім кермо – знову з татом. Він ніколи на мене не підвищував голос, і, мабуть, це заклало в мені якусь впевненість.
Автоспорт в її життя увійшов достатньо буденно: щоліта вона з батьками їздила вболівати на змагання – в Харків, у Запоріжжя, в Одесу. Коли Ганна мала йти в перший клас, її – маленьку дівчинку з Дружківки, привезли на змагання з автокросу в Бахмут. Саме там вболівання переросло в дещо більше, ніж захоплення. З роками на трасі з’явилися друзі, а згодом вона зустріла й майбутнього чоловіка.
– Він спортсмен, а ми – вболівальники. Спілкувалися, бо плюс-мінус одного віку. Запропонувала йому автівку розмалювати – і так все почалося. Коли почали їздити разом на ралі, я потім усім нашим автівкам сама дизайн робила, – згадує Ганна.
Спершу їздили традиційно: він – пілотом, вона – штурманом. Здобули не одне чемпіонське звання, стали майстрами спорту. А потім помінялися місцями: чоловік сів у крісло штурмана, Ганна – за кермо.
– Кажуть, що поганий той штурман, котрий не хоче стати пілотом, – пояснює вона. – Завжди треба кудись рости.
Успіх їхнього екіпажу полягав в довірі, переконана жінка. Розповідає: у перший день змагань пілот проїжджає трасу та надиктовує штурману кожен поворот: «прямий-300, правий-5, лівий-6, трамплін». А наступного дня, на самій спецділянці, яка розтягується на 20-30 кілометрів, саме штурман веде пілота.
– Пілот настільки довіряє, що виконує все абсолютно. Навіть коли візуально здається, що цей поворот правий, а я кажу, що лівий – він повертає наліво. Коли машина їде по лісу зі швидкістю 180 км/год, важко перемогти, якщо ти не довіряєш.
Сьогодні у Ганни Škoda Fabia на механіці, але вона каже, що більше любить кермувати мікроавтобусом, а ще – мотоциклом.
РОЗБИТІ МРІЇ
Після 2014 року автоспорт став занепадати, і Ганна почала себе шукати в іншій сфері — мріяла відкрити кав’ярню у Бахмуті, де вони оселилися з чоловіком.
– У 30 років починати щось спочатку – це дуже класно. У подруги була пекарня, вона знала, що я малюю, тому запропонувала прикрашати десерти. Наступним етапом розвитку я бачила власний заклад.
У можливе повномасштабне вторгнення вірити не хотілося.
– Ніхто в це не вірив. Ми скоріше повірили б у вторгнення інопланетян, ніж у те, що воно насправді станеться. Але морально воно настільки витало в повітрі, що було просто питанням часу.
Велика війна застала Ганну в пологовому будинку. Молодший син народився 22 лютого 2022 року. А вранці 24-го весь будинок прокинувся від вибухів.
– Усіх екстрено виписували, – каже Ганна. – Дитині доба була, а ми вже були вдома.
Обстріли відбувалися не щодня, але родина сиділа в підвалі. Зрештою поїхали в Дніпро – так чоловік міг працювати, курсуючи між містами. Вивезли хіба дитячі фотографії. Посуд, книжки, меблі – усе, що складало побут у Бахмуті, там і лишилося.
ГЛИНА – ТЕРАПІЯ ТА НОВА ПРОФЕСІЯ
Бабуся Ганни працювала на порцеляновому заводі в Дружківці, і дівчинкою Ганна багато чула, як та розписувала золотом посуд, що купували навіть англійці. Сама ж вона ніколи не купувала наборів посуду.
– У мене завжди була оця чашечка під один настрій, ця – під інший. Чоловік на мене раніше підозріло дивився, але з часом змирився, – сміється жінка.
Після переїзду до Черкас у якості арттерапії вона записалася на майстер-клас із кераміки.
– Прийшла, щоб відключити голову. Тим більше весь посуд ми залишили в Бахмуті, нічого з собою немає, чому б не піти і не зліпити собі чашку?
Ганна спробувала, і їй сподобалося.
– Ліпила, потім розмочувала, ліпила заново. Було цікаво дослідити текстуру глини, як вона себе поводить, як сохне. Тобто сам процес мене захоплював більше, ніж потримати потім готовий виріб в руках. Буквально після третього майстер-класу дівчина запропонувала мені працювати в неї в майстерні.
Перші вироби Ганни розійшлися серед знайомих, ті почали замовляти ще, і вона вирішила спробувати взятися за це професійно. Технічні нюанси, хімічні властивості глазурі, фізику випалу вивчала у Львівському національному університеті прикладного мистецтва. З обладнанням допоміг випадок: переселенець з Покровська шукав можливість продати печі, тож Ганні просто пощастило.
«ЧАШКА САМА ПІДКАЗУЄ, ЯКОЮ ХОЧЕ БУТИ»
Поступово майстриня перейшла з традиційної слов’янської глини на італійську – та краще витримує високі температури й придатна для посудомийних машин. Технічно це складніша й дорожча сировина, натомість виходять більш професійні вироби.
Посуд Ганна ліпить руками, не на гончарному колі – і каже, що саме тому кожен виріб виходить інакшим.
– Щось задумала, починаю ліпити, а глина каже: от нічого подібного, сьогодні буде по-іншому. Я просто це відчуваю і піддаюся. Десь бульбашка повітря стоншить стінку, десь глина ляже товще – чашка сама підказує, якою вона хоче бути.
Своєю авторською «фішкою» Ганна називає ручки чашки.
– Ручки – це просто моя любов, мені подобається все незвичне. Вона лягає в руку людини наче індивідуально під неї, – каже Ганна і згадує випадок буквально з останнього ярмарку: жінка довго шукала чашку, «щоб тепло тримала», і серед усього асортименту в майстрині лишилася одна – саме та, що підійшла.
Жінка каже, що принципово на своєму посуді не робить кріплень на стіну.
– Дуже часто питають: чому не можна повісити на стіну? А я кажу: бо себе треба інколи балувати, любити, і з нього треба їсти. Він не повинен стояти, як отой графин з рибками в серванті у бабусі, до котрого ніколи не можна було торкнутися.
Один цикл виготовлення чашки триває три тижні: ліплення, до чотирнадцяти днів на просушування, розпис, доба випалу, доба охолодження, ще доба на глазурування та випал, і ще одна – на охолодження. За день можна виліпити максимум вісім-десять чашок. У партію Ганна закладає близько п’ятдесяти.
У кераміці вона бачить відлуння свого колишнього захоплення малюнком – художня школа в дитинстві, розписані автівки перед перегонами. Але найбільший зв’язок знаходить не в автоспорті, а в іншому своєму хобі – кондитерській справі.
– Вирівняти мастику, зробити щось із неї, вирівняти покриття торта, виліпити щось квіткове – це дуже схожі рухи. Навіть інструменти одні й ті самі: ножі, турнетки, шпателі.
ДІМ ТАМ, ДЕ УКРАЇНА
Сьогодні Ганна з чоловіком і дітьми живе в приватному будинку в Черкасах. Орендує кімнату в промисловій зоні міста і сама виконує весь виробничий цикл. Переважно виробляє кераміку для маркетів: окрім тарілок і горняток, це й статуетки, підсвічники, вази, горщики, тримачі для телефону.
За час роботи майстриня створила вже кілька колекцій: етнофолк у вітчизняному стилі з яскравими малюнками, посуд із застосуванням техніки сграфіто. А є ще серія, натхненна Бахмутом — чашки з теплими сумними написами. Здебільшого вони розійшлися серед переселенців.
– Приблизно два роки тому, майже на самому початку, треба було видихнути все, що трапилося. І воно знайшло вихід саме через глину, – розповідає Ганна.
Про рідні Бахмут, Дружківку, Краматорськ – міста, де минуло її дитинство, навчання, перші зустрічі – вона тепер говорить у минулому часі, намагається зайвий раз не чіпати спомини.
– Я дуже сумую за Бахмутом, але просто не хочу про це думати, – визнає вона. – Чим більше ти про це думаєш, тим важче стає. Я так багато їздила по Україні, що для мене де Україна – отам скрізь і дім.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
