Активісти з Донеччини створили МеморіДім — цифрову платформу, де можна почути аудіоекскурсії, прочитати спогади земляків та згадати рецепти окупованих і зруйнованих міст Сходу України. Дізнайтеся, як зберегти пам’ять про дім

Пастор із Донецька Сергій Косяк після втрати дому через російську агресію присвятив життя порятунку самотніх літніх людей. Він створив мережу будинків милосердя, де старенькі отримують догляд, безпеку та людське тепло. Історія про те, як особиста трагедія перетворилася на масштабний благодійний проєкт, який уже рятує десятки людей

Переселенський чи біженський досвід, який ніхто з нас не планував і не омріював, для багатьох став якщо не новим стилем життєпису, то певним епіграфом для наступної сторінки – точно. Набуті навички та набиті гулі протягом дванадцяти чи чотирьох років або навіть кількох місяців зробив нас… Ні, не сильнішими. Бо втрати, біль та відчай навряд чи хоч комусь надають упевненості в своїх силах та додаткового ресурсу. А якими же нас зробив цей досвід? Чого навчив, про що попередив, від чого врятував? Як допоміг вижити, не захлинувшись негативом та не впавши в кому нездійснених очікувань? Порефлексуємо?

Коли говорять про безпеку під час війни, найчастіше під загрозою мають на увазі обстріли, ракети та дрони. Проте для тисяч жінок і дітей, які пережили окупацію, евакуацію чи втрату дому, безпека має значно ширший зміст. Саме з такого розуміння виходить у своїй роботі Маріупольська асоціація жінок «Берегиня», яка вже багато років підтримує жінок ВПО та їхні родини.

У травні в Києві презентували збірку «Єдині на відстані: історії сили та стійкості «Коаліції 1325 Донеччина». Це 23 історії жінок-лідерок, які попри війну та кілометри, що їх розділяють, залишаються разом, своєю щоденною роботою привертають увагу до проблем, з якими стикається регіон, і вірять, що свій новий досвід обов’язково використають для відновлення малої батьківщини після Перемоги.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спричинило не лише руйнування міст і вимушене переміщення мільйонів людей. Воно залишило глибокі психологічні травми, з якими українському суспільству доведеться працювати ще багато років. Саме тому питання психологічної реабілітації сьогодні є одним із ключових напрямків діяльності громадських організацій. Особливого значення в цих умовах набуває міжнародна співпраця, яка дозволяє поєднувати ресурси, досвід та експертизу заради підтримки людей, які постраждали від війни.

За тиждень до повномасштабного вторгнення маріупольська пенсіонерка Валентина Константіновська у свої майже 80 зазнала слави, якій позаздрять політики й актори. Фото пані Валентини зі зброєю в руках сповістило весь світ, що Україна готова до спротиву. Ця слава її не дуже тішить, і жінка зазвичай відмовляється від інтерв’ю, бо вважає, що писати треба про героїв на фронті. Якби не вік і не болячки, пані Валентина і сама б була на фронті, не дарма ж вчилася поводитись з автоматом. Між тим, вона все одно в строю – дванадцять років допомагає армії, майже щодня плете маскування для військових і залишається прикладом нескореності на оптимізму.

Жінка зібрала речі за шість хвилин. Рівно стільки часу минуло між дзвінком евакуаційного екіпажу та посадкою в авто. Проте більшість жителів прифронтових міст через страх невідомості та відсутність коштів чекають до останнього. Чому необхідно вчасно евакуюватися, хто допомагає виїжджати та де шукати житло «Схід NOW» розповіли у гуманітарній місії «Проліска» та БФ «Схід SOS».

До лютого 2022 року маріуполець Михайло Пуришев мав IT-компанію та нічний клуб, був коучем для молодих підприємців. Під час облоги його червоний бус став у Маріуполі символом евакуації. Потім він разом із командою будував пункти незламності в Авдіївці, Вугледарі, Бахмуті, Кураховому, облаштовував пральні для цивільних і військових по всій лінії фронту. Йому 40 років, у нього четверо дітей та два перенесених інфаркти. Нині в лавах ЗСУ. 

Попри постійні обстріли та переїзд людей до інших регіонів на Донеччині не зупиняється процес зберігання пам’яті про загиблих внаслідок російсько-української війни. У прифронтових містах та евакуйованих громадах шукають нові форми вшанування, зокрема формується система цифрової пам’яті про тих, кого забрала війна: Алеї Героїв, Книги пам’яті, онлайн-меморіали. Докладніше – в матеріалі кореспондентки «Схід NOW».

Маленька 8-річна дівчинка міцно тримала маму за руку. Вони прийшли вдвох до волонтерського хабу «Доброго ранку, ми з Маріуполя» у Дніпрі по допомогу. Мама через травму, отриману внаслідок війни, майже не говорить, тягне слова. І волонтерки хабу все ніяк не могли розібрати, що каже жінка, як її звуть, звідки вона. Перекладала дитина – зв’язок між ними був такий міцний, що мала розуміла кожне слово та стала справжнім ланцюгом зв’язку матері з іншим, нетравмованим світом. Таких історій у хабі, відкритому Донецькою єпархією Православної церкви України, – сотні тисяч. Кожна людина, яка приходить сюди по допомогу, несе з собою біль, безпорадність і власну історію.

«Усе скрізь і одразу» – є такий голлівудський науково-фантастичний фільм, назва якого наче описує те, що вже понад десять років відбувається з українськими дітьми та підлітками. Про те, як звучать дитячі голоси нашої війни, як дорослі мають не допустити втрату дитинства і чому, попри все, варто народжувати дітей і робити їх щасливими, ми поговорили з Оленою Розвадовською, співзасновницею та головою правління фонду «Голоси дітей».