У травні в Києві презентували збірку «Єдині на відстані: історії сили та стійкості «Коаліції 1325 Донеччина». Це 23 історії жінок-лідерок, які попри війну та кілометри, що їх розділяють, залишаються разом, своєю щоденною роботою привертають увагу до проблем, з якими стикається регіон, і вірять, що свій новий досвід обов’язково використають для відновлення малої батьківщини після Перемоги.

За тиждень до повномасштабного вторгнення маріупольська пенсіонерка Валентина Константіновська у свої майже 80 зазнала слави, якій позаздрять політики й актори. Фото пані Валентини зі зброєю в руках сповістило весь світ, що Україна готова до спротиву. Ця слава її не дуже тішить, і жінка зазвичай відмовляється від інтерв’ю, бо вважає, що писати треба про героїв на фронті. Якби не вік і не болячки, пані Валентина і сама б була на фронті, не дарма ж вчилася поводитись з автоматом. Між тим, вона все одно в строю – дванадцять років допомагає армії, майже щодня плете маскування для військових і залишається прикладом нескореності на оптимізму.

Жінка зібрала речі за шість хвилин. Рівно стільки часу минуло між дзвінком евакуаційного екіпажу та посадкою в авто. Проте більшість жителів прифронтових міст через страх невідомості та відсутність коштів чекають до останнього. Чому необхідно вчасно евакуюватися, хто допомагає виїжджати та де шукати житло «Схід NOW» розповіли у гуманітарній місії «Проліска» та БФ «Схід SOS».

До лютого 2022 року маріуполець Михайло Пуришев мав IT-компанію та нічний клуб, був коучем для молодих підприємців. Під час облоги його червоний бус став у Маріуполі символом евакуації. Потім він разом із командою будував пункти незламності в Авдіївці, Вугледарі, Бахмуті, Кураховому, облаштовував пральні для цивільних і військових по всій лінії фронту. Йому 40 років, у нього четверо дітей та два перенесених інфаркти. Нині в лавах ЗСУ. 

Попри постійні обстріли та переїзд людей до інших регіонів на Донеччині не зупиняється процес зберігання пам’яті про загиблих внаслідок російсько-української війни. У прифронтових містах та евакуйованих громадах шукають нові форми вшанування, зокрема формується система цифрової пам’яті про тих, кого забрала війна: Алеї Героїв, Книги пам’яті, онлайн-меморіали. Докладніше – в матеріалі кореспондентки «Схід NOW».

Маленька 8-річна дівчинка міцно тримала маму за руку. Вони прийшли вдвох до волонтерського хабу «Доброго ранку, ми з Маріуполя» у Дніпрі по допомогу. Мама через травму, отриману внаслідок війни, майже не говорить, тягне слова. І волонтерки хабу все ніяк не могли розібрати, що каже жінка, як її звуть, звідки вона. Перекладала дитина – зв’язок між ними був такий міцний, що мала розуміла кожне слово та стала справжнім ланцюгом зв’язку матері з іншим, нетравмованим світом. Таких історій у хабі, відкритому Донецькою єпархією Православної церкви України, – сотні тисяч. Кожна людина, яка приходить сюди по допомогу, несе з собою біль, безпорадність і власну історію.

«Усе скрізь і одразу» – є такий голлівудський науково-фантастичний фільм, назва якого наче описує те, що вже понад десять років відбувається з українськими дітьми та підлітками. Про те, як звучать дитячі голоси нашої війни, як дорослі мають не допустити втрату дитинства і чому, попри все, варто народжувати дітей і робити їх щасливими, ми поговорили з Оленою Розвадовською, співзасновницею та головою правління фонду «Голоси дітей».

Захисник Маріуполя Едуард Кашпор пройшов АТО, запеклі бої за рідне місто з першого дня повномасштабного вторгнення, а потім виснажливі випробування полоном. Після всього він зумів не лише знайти в собі сили жити далі, а й створив у Одесі простір підтримки для своїх земляків. Сьогодні ательє Marik studio – це про незламний маріупольський характер, професіоналізм та допомогу тим, хто продовжує боротьбу на фронті та в шпиталях.

Допомагати людям виїжджати з тимчасово окупованих територій Діна Уріх почала з 2022 року, а восени 2025-го вона стає програмною директоркою благодійного фонду «Плахта», який фокусується на молоді 18-25 років. Це люди, які вперше в житті залишають сім’ю та вперше взаємодіють із будь-якою державною системою. Вони  виросли в окупації, і для багатьох із них втеча на територію, підконтрольну Україні – це перший самостійний вибір і перший серйозний конфлікт із сім’єю. Бо часто родина або відверто проросійська, або «поза політикою», і не просто не допомагає з виїздом, а й активно перешкоджає.

Притулок «Лесі» у Балаклії на Харківщині – наочний приклад того, як одна родина з Донеччини може змінити долю сотень живих істот, несучи світло крізь найтемніші часи війни. У цій історії буде про десять років допомоги безпритульним тваринам, два роки під обстрілами у Костянтинівці, масштабну евакуацію та неймовірну відданість людей, які не залишають слабких навіть тоді, коли у самих земля йде з-під ніг.

«Безумовно, мені подобаються розмови про те, що вже щось завершено і можна про це звітувати. Але якщо ти продовжуєш працювати над чимось, то це означає, що нічого ще не завершено. І поки у людей є проблеми, ми маємо працювати», – каже керівниця Маріупольської Асоціації Жінок «Берегиня» Марина Пугачова. Під егідою цієї громадської організації видається наша газета. Про результати 2025 року та плани на майбутнє – далі від першої особи.

Співачка Марина Богун народилася в Новопскові (нині Айдар) на Луганщині. 2011 року переїхала до Києва, тоді ще займалася банківською справою. Але після подій 2014-го її життя кардинально змінилося. Як почала волонтерити, зібрала команду переселенок, створила соціальне підприємство та стала голосом луганців в Україні, вона розповідає журналістці «Схід NOW».