Спершу кілька історій, почутих від пасторів, які опікуються старими хворими людьми у будинках милосердя, започаткованих Сергієм Косяком. Ось про 80-річну жінку з Нікополя, яку залишила онука: «Поїхала за кордон, просила, щоби ми її взяли, якийсь місяць ще підтримувала телефонний зв’язок, а потім узагалі забула про свою бабусю». А ось – про 82-річного діда Василя, з якого знущалися родичі: «Дід пішов на город, впав і тільки за два дні його знайшли племінники-пияки. Шукати пішли, бо настав час отримувати пенсію. Знайшли, посадили в крісло, плеснули води в обличчя: “Що, діду, погано тобі? Зараз буде добре. Давай, пішли за пенсією”. Цього старенького ми забрали до себе, виходили – і він прожив ще шість років».
ВСЕ БУЛО ТАК ДОБРЕ
Колись Сергій працював на шахтах Донеччини: почавши машиністом бурового верстата, доріс до головного геолога. Закінчив гірничо-геологічний факультет Донецького національного університету, до 2014 року встиг отримати ще дві вищі освіти – фінансову в тому ж університеті та духовну в Українській біблейській семінарії. Став пастором церкви «Асамблея Божа» у Калінінському районі Донецька. Прихід був невеликим – до ста людей, але ж який цікавий!
– Церкву ми відкривали спільно з місіонером із Бразилії, – згадує Сергій. – Мали перекладача, тож на літургію ходила мало не половина команди «Шахтар»: Жадсон, Фернандіньйо, Брандао. Усі люди заможні, відповідно, церква не мала жодних фінансових проблем. Ми проводили багато дитячих свят, екологічних акцій, займалися благоустроєм. Наша громада була впливовою, в районі нас любили. Усе було добре до 2014 року.
«БУДЕ ЩОСЬ СТРАШНЕ»
Коли диверсанти почали розгойдувати ситуацію в Донецьку, Сергій Косяк став одним з ініціаторів міжконфесійного молитовного марафону «За мир, кохання та цілісність України», який щодня відбувався на площі Конституції та тривав майже пів року. За це в травні був заарештований, пройшов підвали «днр» і, каже, лише дивом опинився на волі. Поїхавши по справах до Києва, повернутися вже не зміг – під час очікування потягу отримав телефонний дзвінок: «Сергію, тобі в Донецьк не можна». Проросійські опричники приходили на марафон, щоб вдруге його заарештовувати.
Так пастор залишився без рідного міста, церкви й майна. У руці тримав лише поліетиленовий пакет з капцями та домашніми дрібничками. Безхатько!
І примарилося тоді Сергію: тисячі людей, так само як і він, втратили геть усе й не мають даху над головою. Під враженням цього видовища пастор попрямував до Слов’янська, де зустрівся з мером Лиману.
– Кажу йому: здається, в нашому регіоні буде щось страшне, маємо підготувати бази для біженців. Той відповів: «У нас зараз багато дитячих таборів стоять порожніми, обирай будь-який».
Обравши базу відпочинку «Берізка», Сергій із помічниками ледь встигли її облаштувати, коли в серпні почалися бої з регулярними російськими військами, і цивільний люд хлинув мало не з усієї області. Щодня табір приймав до 700 людей.
– У мене не було ані спонсора, який би підтримував, ані церкви, яка б фінансувала. Тільки гаряче бажання допомогти людям. Усе, що відбувалося, я описував у фейсбуці, тож до нас майже щодня стали приїздити журналісти. Завдяки цьому гроші стали надходити з усього світу – з Америки, Японії, Аргентини. Так Господь взяв звичайного бомжа і дивним чином нагодував тисячі людей.
Зиму пастор зустрів у прифронтовій Мар’їнці. Там організував гуманітарний центр, пекарню, церкву і три з половиною роки варився у пеклі війни. Весь цей час дружина та двоє синів були змушені обходитися без нього – ще на початку буремних подій він відвіз сім’ю до батьків Ірини у Німеччину. Зрештою 2018-го Сергій вирішив возз’єднатися з близькими, щоб «бути героєм насамперед для дітей та дружини». Але не припинив піклуватися про Україну.
БУДИНКИ ДЛЯ НУЖДЕННИХ
24 лютого 2022 року пастор прокинувся від телефонного дзвінка – росіяни бомбили українські міста.
– Я зрозумів: те, що відбувалося у нас на Донбасі, зараз буде по всій країні. Майже не знаючи німецької мови, став ходити по місцевих церквах. Закликав, роз’яснював, що потрібно готуватися до напливу біженців, організовувати групові центри для їхнього проживання. І все вийшло – німці відчинили свої серця і двері своїх будинків.
За лічені дні він створив цілу мережу для евакуації українців. У Львові організували перевальну базу на 150 людей, яких потім привозили на польський кордон, звідки німецькі автобуси везли їх до Баутцена, де живе Сергій Косяк із родиною. Німці тут вже чекали на біженців та розбирали їх по сім’ях. Таким чином, невеличкий регіон вмістив 2 500 українців.
З початком великої війни Сергій масштабував свою волонтерську діяльність, яка набула нового сенсу ще 2019 року. Це сталося, коли він приїздив з гуманітарною місією до села Гранітного під Маріуполем. Тоді його вразило, як жахливо живуть літні, хворі самотні люди. Особливо був шокований, коли побачив повністю сліпу, дуже стару безпорадну жінку, яка намагалася справити природну потребу в неймовірно антисанітарних умовах.
– Мене душили сльози – ну чому в нашій країні така несправедливість?! Стоїш на Хрещатику, повз проїжджають автомобілі за декілька мільйонів доларів, а тут люди існують, немов безпритульні тварини! Повернувся я до Німеччини, ні спати, ні їсти не можу. Кажу Ірині: «Ми повинні щось зробити!». А вона: «Ну що ми можемо, коли в самих нічого немає? Живемо на соціальну допомогу в орендованій квартирі».
І тоді Сергій із дружиною вирішили продати автомобіль – єдину власність, що залишалася від колишнього життя. На виручені гроші найняли у Гранітному людей, які щодня приходили до тих покинутих стареньких, готували їм гарячі обіди та підтримували порядок. А потім до пастора зателефонував друг із США: «Сергію, давай ти будеш допомагати більш правильно».
Пастор відправився до Америки, де зайнявся фандрейзингом – залученням людей та організацій для добрих справ. Збирав кошти, речі та досвід, об’їздив низку церков. На отримані гроші купив у Гранітному хату, яка після ремонту перетворилася на будинок милосердя. Перший з теперішніх дев’яти та запланованих двадцяти.
То був 2020 рік. Наприкінці лютого 2022-го будинок постраждав від масованих обстрілів. Мешканців вдалося оперативно евакувати до Румунії. За два роки їх повернули до України, на Закарпаття.
– Щороку відкриваємо нові будинки, де люди отримують любов, турботу та догляд. Наразі робимо ремонт вже в дев’ятому та десятому. Це мій основний волонтерський проєкт. Він розширюється, бо маємо вирішувати нагальну соціальну потребу – рятувати самотніх людей похилого віку, що вмирають під обстрілами та бомбардуваннями. Ви помітили, що саме вони виїжджають із зон бойових дій останніми? Розуміють, що нікому не потрібні.
ЯКЕ ДОБРО ПОСІЄМО, ТАКИМИ Й БУДУТЬ ЖНИВА
Щоб охопити турботою якомога більше невидимих для суспільства літніх людей, Сергій Косяк організував неформальне товариство подвижників і координує їхню діяльність. А ще проводить тренінги-семінари, на яких розповідає, як виводити будинки на самофінансування, як працювати з місцевим бізнесом та міжнародними грантами, як набувати статус організації, що надає соціальні послуги.
Він каже, що завдяки системі навчання таке служіння стало не таким важким, як раніше, але все одно навіть не всі церкви погоджуються ним займатися. Ну а ті, хто вже почав, мабуть, з цього шляху вже не звернуть.
Як от пастор Олександр Онікієнко з Дніпропетровщини, який опікується чотирма будинками милосердя під Нікополем. Два з них допоміг придбати Сергій Косяк, ще один будинок у селі він виміняв на власну квартиру, а четверту хату йому віддали в користування. Гроші на харчі надає з благодійних надходжень Косяк, частину продуктів отримують з гуманітарної допомоги, готує їх колишня алкозалежна 60-річна жінка. З 26-ти підопічних пана Олександра тільки п’ятеро можуть трохи поратись в городі чи доглядати за домашніми тваринами, інші – люди з деменцією, які зовсім не можуть про себе подбати. За ними доглядають три сестри-сиділки.
Під опікою пастора Олександра Дорощака з Хмельниччини наразі 50 людей, за якими доглядають 16 офіційних робітників та волонтери. Спершу вони також допомагали самотнім жінкам господарювати, а потім зрозуміли: буде легше та ефективніше, якщо зібрати усіх підопічних в одній великій будівлі. Перший дім будували чотири роки, а по закінченню робіт заселили повністю до останнього ліжка. Знайшли ще будинок, зробили в ньому ремонт, заселили і цей.
– З Сергієм ми працюємо вже не перший рік і він дуже сильно допомагає нам в цьому служінні. Воно таке, що постійно потребує грошей, як не на ліки то на памперси або їжу. Ми всі будемо старі і хочеться, щоб про нас дбали так, як ми зараз про інших. Що посіємо, те й пожнемо. Тож будемо сіяти добро.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
