Для людей, які виїхали з окупованих територій, війна залишає по собі не лише втрачений дім, а й довгий список юридичних питань. Як підтвердити право власності на житло, до якого немає доступу? Як зафіксувати збитки? Що робити, якщо державна установа відмовляється приймати документи? І як діяти, коли людина не може фізично потрапити на окуповану територію, щоб […]

Для родин військових війна може тривати й після того, як зв’язок із близькою людиною обривається. Особливо складною стає ситуація, коли військовий зник безвісти, загинув, перебував у полоні або коли родині потрібно довести юридичний факт, від якого залежать виплати, спадщина чи отримання відповідного статусу. У таких випадках родичам доводиться мати справу з військовою частиною, державними органами, […]

  Для родин військових війна часто триває навіть тоді, коли немає обстрілів і безпосередньої небезпеки поруч. Чоловік місяцями перебуває на фронті, родина бачиться кілька разів на рік, а спільні плани доводиться відкладати на невизначений час. Ще складнішою є ситуація, коли близька людина потрапила в полон або зникла безвісти — тоді очікування не має чіткої дати […]

  Після понад чотирьох років повномасштабної війни вимушене переселення для багатьох українців уже не закінчується самим переїздом у безпечніше місто. Потрібно заново облаштовувати побут, шукати роботу, формувати коло спілкування і звикати до життя далеко від дому. Для частини людей цей процес супроводжується тривожністю, виснаженням, тугою за домом та відчуттям, що життя ніби поставили на паузу. […]

До великої війни маріуполець Леонід Лисов був головою масажної асоціації та власником чотирьох філіалів. Під час облоги міста навесні 2022 року він 67 діб прожив без їжі, води, тепла, світла та зв’язку. Чоловік пам’ятає, як ховав сусідів біля під’їздів і щодня лягав спати, як востаннє, повторюючи один і той самий рядок молитви – і це тримало його на плаву. Зараз Леонідові 78. Він відновив власну справу в евакуації, продовжує лікувати людей масажем і навчати учнів. 

Переселенський чи біженський досвід, який ніхто з нас не планував і не омріював, для багатьох став якщо не новим стилем життєпису, то певним епіграфом для наступної сторінки – точно. Набуті навички та набиті гулі протягом дванадцяти чи чотирьох років або навіть кількох місяців зробив нас… Ні, не сильнішими. Бо втрати, біль та відчай навряд чи хоч комусь надають упевненості в своїх силах та додаткового ресурсу. А якими же нас зробив цей досвід? Чого навчив, про що попередив, від чого врятував? Як допоміг вижити, не захлинувшись негативом та не впавши в кому нездійснених очікувань? Порефлексуємо?

Український журналіст із Донеччини Денис Казанський уже багато років досліджує російську пропаганду. Він каже, що це зовсім невесело, якщо годинами дивитися її щоденно. Тому сьогодні ми домовилися не чіпляти роспропагандистів, а поговорити про наших людей – тих, хто за різних причин не зміг або не схотів покидати тимчасово окуповані території. Чим вони переймаються, а до чого байдужі, про трагедію у Старобільську і проблему верифікації даних, а також про те, що насправді ми можемо зробити для українців в окупації – дізнавайтеся з нашої розмови з блогером, який має понад мільйон підписників на ютубі.

42-річна Вікторія Туркевич із Сіверськодонецька ще підліткою почала займатись флористикою. Згодом вивчилась в аграрному університеті та зайнялася ландшафтним дизайном для обійсть містян. Через велику війну родина була вимушена кілька разів переїжджати. Вікторія встигла опанувати сільське господарство, але згодом повернулася до улюбленої справи – відкрила студію флористики та квіткову ферму.

Коли говорять про безпеку під час війни, найчастіше під загрозою мають на увазі обстріли, ракети та дрони. Проте для тисяч жінок і дітей, які пережили окупацію, евакуацію чи втрату дому, безпека має значно ширший зміст. Саме з такого розуміння виходить у своїй роботі Маріупольська асоціація жінок «Берегиня», яка вже багато років підтримує жінок ВПО та їхні родини.

У травні в Києві презентували збірку «Єдині на відстані: історії сили та стійкості «Коаліції 1325 Донеччина». Це 23 історії жінок-лідерок, які попри війну та кілометри, що їх розділяють, залишаються разом, своєю щоденною роботою привертають увагу до проблем, з якими стикається регіон, і вірять, що свій новий досвід обов’язково використають для відновлення малої батьківщини після Перемоги.

«Давай жити разом, а далі буде видно», – сказав він їй одного дня. Вона – з Костянтинівки, він – із Куп’янська. Обоє – вже немолоді, пережили втрати, війну, чули обстріли і ховали рідних. Зустрілися вони у прихистку для ВПО, що евакуювався з Донеччини. Неймовірну і щемку історію про те, як в часи випробувань зустріти свою людину, знайти нову родину і друзів, дізналася кореспондентка «Схід  NOW».

Сьогодні її ранок починається не з дитячого гамору, а з тиші карпатських гір. Упродовж чверть століття  Віра Кечко виховувала цілі покоління у селищі Шевченковому під Покровськом. А нині вона – майстриня в місті Косові на Франківщині, чиї авторські текстильні ляльки розлітаються по всьому світу: від прифронтового Херсона до Австралії.