Переселенський чи біженський досвід, який ніхто з нас не планував і не омріював, для багатьох став якщо не новим стилем життєпису, то певним епіграфом для наступної сторінки – точно. Набуті навички та набиті гулі протягом дванадцяти чи чотирьох років або навіть кількох місяців зробив нас… Ні, не сильнішими. Бо втрати, біль та відчай навряд чи хоч комусь надають упевненості в своїх силах та додаткового ресурсу. А якими же нас зробив цей досвід? Чого навчив, про що попередив, від чого врятував? Як допоміг вижити, не захлинувшись негативом та не впавши в кому нездійснених очікувань? Порефлексуємо?

Чи означає тимчасова втрата земель обов’язкову безповоротну асиміляцію спільнот, які були змушені виїхати та розсіятися по країні? Давайте про це поговоримо. І поговоримо також про те, як зберігати, вивчати та розповсюджувати важливі знання, традиції та пам’ять про регіони, які окуповані. Щоб єдиною «правдою» про історію українських земель на Сході країни несподівано не стала пропаганда країни-агресора. 

У краматорців Олексія та Юлії є маленька сімейна традиція – танцювати. Вдома, на площі, в парку, на даху – будь де. Цей захопливий танок щирого кохання розпочався прямо посеред війни попри руйнування, страх і невпевненість у майбутньому. А з січня 2026 року вони танцюватимуть вже втрьох: разом із татом і мамою кружлятиме під улюблену пісню й маленька Марійка. 

Зимовий обрядовий цикл на Донеччині – це не просто календар подій, а справжня скарбниця традицій, які поєднують духовність, родинні цінності та давні звичаї. Про традиції Святвечора «Схід NOW» розповіла директорка Хлібодарівського сільського будинку культури, фольклористка та дослідниця культурної спадщини регіону Ірина Крюченко. Повномасштабна війна змусила її залишити рідну Волноваху та евакуюватися до Німеччини, але архів етнографічних експедицій вона врятувала.

Станом на сьогодні в Донецькій області збережено 24 елементи нематеріальної культурної спадщини (НКС), п’ять з яких внесені до національного переліку України. Методистка Донецького обласного навчально-методичного центру культури Людмила Савченко розповіла, як переселенці з Донеччини можуть додати до цього переліку свої родинні традиції – від старовинних рецептів до обрядів та ремесел.

Це історія про те, як простий бойківський хлопець із Карпат доробився до великих грошей на Заході та спрямував їх на користь батьківщини. У той час, коли держави не було, він, по суті, взяв на себе її функції зі збагачення знань світу про Україну. Кожна друга-третя книжка з історії України частково або повністю видана на його гроші. Петро Яцик популяризував українську історію та мову, підтримував науку й найбільш ефективними вважав інвестиції в освіту. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 мільйонів ще «тих» доларів.

На початку повномасштабної війни багато мешканців Сходу та Півдня України, рятуючись від навали росіян, масово та стихійно переходили на українську мову. Часто-густо вона була схожа на суржик, незграбна, кострубата за стилем, але щира й усвідомлена. Українці, які на власному досвіді відчули всю жорстокість і підступність «братської любові», воліли відокремитися від всього російського, насамперед – від мови окупанта. Чому відтоді процес переходу на українську дещо сповільнився?

До повномасштабного вторгнення Ольга Омельченко перебувала у декретній відпустці – у 2020 році народилася молодша донька. Займалася домом та вихованням трьох дітей, у вільний час вишивала. З початком великої війни зайнялася бісероплетінням. Виготовлення браслетиків для себе переросло у створення складних композицій. Зараз її силянки, гердани та інші прикраси отримують призові місця на всеукраїнських конкурсах.

Харизматичний актор театру і кіно, що впродовж 20 років плекав українську мову в Донецькому драмтеатрі. Актор дубляжу, голосом якого заговорили солов’їною персонажі Кіану Рівза, Ніколаса Кейджа, Брюса Вілліса, а також Люк Скайвокер з нових «Зоряних війн», Володимир Харконен з «Дюни», Танос зі всесвіту «Марвел» і багато інших. Поет, композитор, аранжувальник. Про творчість і життя, про місію й виклики митцям у часі війни розмовляла з Михайлом журналістка «Схід NOW».

Вона каже, що стала барберкою в пам’ять про свого найкращого друга-військовослужбовця, який загинув через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Коли трішки відійшла від стресу, через біль усвідомила, що хоче навчатися саме на чоловічого майстра. Нині початковиця Валерія Бурцева підкорює ТікТок креативними експериментами зі стрижки людей просто неба на вулицях Кременчука. 

Етнографиня Світлана Кравченко з Бахмута понад 20 років займається збереженням традиційної української культури на Сході. Вона створила одну з найбільш упорядкованих колекцій традиційного українського одягу на Донеччині. Зібрані нею речі – не музейні експонати в класичному сенсі. Це жива пам’ять: рушники, сорочки, фартухи, подушки, ляльки, навіть клаптики вишивки з родинних архівів.

Анатолій Левченко – син українців, чию велику родину в радянські часи переселили до Казахстану. На режисера драми навчався в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого, до якого вступив за два роки до проголошення незалежності України. Після отримання диплому майже випадково поїхав працювати до драмтеатру в Маріуполі. Молодому, яскравому, повному енергії та честолюбних прагнень режисеру навіть на думку не спадало, як важко втілюватимуться його модернові ідеї, та як через спротив і відвертий саботаж він буде протискувати в провінційно-розважальний репертуар тему української ідентичності