«Давай жити разом, а далі буде видно», – сказав він їй одного дня. Вона – з Костянтинівки, він – із Куп’янська. Обоє – вже немолоді, пережили втрати, війну, чули обстріли і ховали рідних. Зустрілися вони у прихистку для ВПО, що евакуювався з Донеччини. Неймовірну і щемку історію про те, як в часи випробувань зустріти свою людину, знайти нову родину і друзів, дізналася кореспондентка «Схід NOW».
ОДНА ПОСЕРЕД ВІЙНИ
Раїса Скоблякова з розпачем вдивляється у світлини майже знищеної росіянами Костянтинівки та зізнається, що дуже сумує за містом, в якому народилася та прожила все життя. Пані Раїса 36 років пропрацювала заступником начальника відділу збуту хімічного заводу. Вдома в неї залишилися хіба зруйнована вщент квартира та могила чоловіка, померлого на початку повномасштабного вторгнення.
– Ще до війни старший син Ігор загинув в автомобільній аварії через п’яного водія, а молодшого Дмитра забрала важка хвороба. Він моряк, це в Одеській області сталося, мене поруч із ним не було, я тільки на похорон приїхала. Фактично я залишилася сама, – крізь сльози згадує пані Раїса.
Поки жінка ще жила у власній домівці разом із кішкою Чічітою, вона чим могла допомагала військовим.
– У мене на квартирі жили хлопці з Ужгороду, Івано-Франківська, Житомира – мені поруч із ними спокійніше було. Та й руки зайняті. Я їм обіди готувала: як би добре не годували в армії, все одно чогось домашнього хочеться. Згодом вони мені як рідні стали. Через них і з міста не хотілося виїздити.
Однак фронт поступово наближався, смертоносне залізяччя прилітало дедалі частіше. Навесні 2024 року волонтери гуманітарної місії «Проліска» евакуювали жінку з кішкою до Краматорська, а звідки евакуаційним потягом вони дісталися Львова.
– На деякий час мене прихистила жінка, чоловік якої загинув у Бахмуті. А тоді військовий Юрій і його дружина запросили мене погостювати в них у Закарпатті – він колись жив у мене в Костянтинівці, а після демобілізації повернувся додому в Берегове.
ШТАМП У ПАСПОРТІ – НЕ ГОЛОВНЕ
У родині Юрія жінка прожила кілька місяців. А потім дізналася, що з Румунії до села Шишлівці поруч з Ужгородом повертається евакуйований з Донеччини прихисток для людей старшого віку. Через знайомих Раїса знайшла телефон отця Романа, який опікується прихистком, та зателефонувала йому.
– Запитала, чи є місця, і чи можу я приїхати. Він сказав, що забере мене на власному авто. Я знала, що отець Роман прихистив багатьох людей мого віку, які втікали від війни з Донеччини. Тому мені хотілося жити саме тут, – розповідає Раїса.
Так вона переїхала до Шишлівців разом з Чічітою. А невдовзі познайомилася там з паном Олексієм. Він більше 30 років пропрацював на ливарному заводі, вже на Закарпатті переніс важку офтальмологічну операцію. Його евакуювали з Харківщини разом із дружиною Лідією, де вони два роки жили під постійними обстрілами. Через місяць після евакуації жінка померла, і чоловік залишився сам.
– Одного дня він до мене підійшов і сказав: «Мені твій голос сподобався, запрошую тебе жити разом, а далі буде видно, – посміхається Раїса.
– Трохи не так було, але зміст саме такий, – серйозно додає Олексій.
Пані Раїса зізнається, що з першої зустрічі їй сподобалося, як чоловік співає та вміє підтримати розмову. І ще те, як називає її квіточкою.
Пан Олексій мовчазний і не дуже охоче говорить про війну. Але він упевнений, що на самотність у часи важких випробувань ніхто не заслуговує. Людині потрібен той, хто підтримає та буде поруч.
– Він мене запрошував до РАЦСу. Але штамп у паспорті – не головне, на відміну від порозуміння, – вважає пані Раїса.
Чоловік і жінка тримаються за руки та щиро посміхаються.
У прихистку пані Раїса не звикла сидіти без діла. Вона приглядає за кішками, які тут живуть –годує, підливає водичку, чухає за вушком і гладить.
– Моя Чічіта у Костянтинівці жодного разу не приносила кошенят, а тут, уявляєте, вже два рази народжувала! – дивується пані Раїса. – Трьох маленьких забрали на виховання сусіди, ще двоє живуть разом із своєю мамою біля нас.
ПРИХИСТОК З ДОНЕЧЧИНИ НА ЗАКАРПАТТІ
Будинок милосердя, де живуть Олексій із Раїсою та ще 50 маломобільних самотніх людей з прифронтових територій, насправді має багату історію. Понад 20 років тому його заснував отець Роман у селі Катеринівці неподалік Мар’їнки. Йому допомагали прихожани місцевої церкви, підприємці, агрофірми та громадські організації. Доглядали за постояльцями жителі Катеринівки, щодня навідувався лікар. При будинку тримали підсобне господарство – курей і свиней, а поруч із церквою щороку садили город.
Після 2014 року кількість постояльців зросла: через війну та часткову окупацію молодь виїздила, а старші люди залишалися самі.
Навесні 2022 року, коли фронт наблизився до села, постояльців евакуювали до Румунії. А 2024-го гуманітарна місія «Проліска» облаштувала їм будинок у Шишлівцях. За постояльцями доглядають 20 працівників, які цілодобово чергують позмінно, та медсестра. Четверо з них переїхали разом із прихистком з Катеринівки, для них на території побудували окремий будинок.
З кінця минулого року прихисток отримує з держбюджету компенсацію: 200 гривень на людину на добу. Небагато, але надолужують господарством. Від ідеї розводити домашню птицю та худобу, як це було в Катеринівці, тут відмовилися, бо для цього потрібні додаткові підсобні приміщення. Проте також почали садити город та обладнали теплиці. Тож постояльці завжди мають до столу свіжі або консервовані овочі та фрукти.
– Минулого року зібрали врожай картоплі, кабачків, помідорів, цьогоріч у нас уже є власна суниця та зелень. Усе консервуємо на власній кухні. Годують у нас чотири рази на день, щодня на столі є м’ясо чи риба, – розповідає отець Роман.
Середній вік мешканців прихистку – 75 років, майже всіх волонтери евакуювали на спеціально обладнаних медичних авто у супроводі лікарів.
– До нас привезли жінку з Часового Яру, яка більше року жила у підвалі. У неї шкіра була сірого кольору – від того, що вона довго не виходила з укриття, не була на свіжому повітрі. За декілька місяців вона почала посміхатися, відтаяла, – каже отець Роман.
Будівлю прихистку в селі на Донеччині росіяни вщент зруйнували ще два роки тому. На її місці зосталася лише купа цегли.
