Період вболівання за українських паралімпійців водночас стає часом для дискусій на дуже актуальну для нашої країни тему. Адже війна – це завжди збільшення людей з інвалідністю, зокрема й молодих та активних людей. І наш беззаперечний обов’язок – забезпечити їм гідні варіанти продовження повноцінного життя у суспільстві. Звісно, йдеться не лише про спорт високих досягнень, а про глибинне переформатування суспільного договору щодо ролі людей з інвалідністю в соціумі. І олімпійський вогонь у цьому плані є таким, що підсвічує цю велику проблему.
З Паралімпіади-2024 українці привезли 82 медалі (серед яких 22 золоті) та вже вшосте ввійшли до ТОП-10 рейтингу паралімпійських збірних. Наші спортсмени посіли сьоме місце у медальному заліку, залишивши позаду навіть господарів змагань – французів. Україну цьогоріч представляла найбільша за чисельністю команда – 140 атлетів, які змагалися у 17 видах спорту. Кожен десятий з них – зі сходу України, виступали вони у п’яти дисциплінах.
Ми можемо щиро пишатися параспортсменами з Донеччини та Луганщини – на їхньому рахунку 22 медалі. Прапороносцями на церемонії відкриття та закриття ігор разом із фехтувальницею з Харківщини Оленою Федотою-Ісаєвою були наші хлопці. На початку змагань стяг ніс веслувальник Роман Полянський з Бахмута, який у свій день народження здобув срібло у академічному веслуванні в класі PR1 в парній одиночці. А у фіналі – маріупольський плавець Олександр Комаров, який завоював перше золото України на цій Паралімпіаді, встановивши рекорд на дистанції 100 метрів у класі S5 (вільний стиль), а також став третім на дистанції 200 м та у складі команди в змішаній естафеті.
Найбільшу кількість нагород серед українських паралімпійців – два золота та три срібла – виборов плавець з-під Слов’янська Андрій Трусов. Багатьом вболівальникам запам’яталася феєрична та видовищна перемога на велошосе Єгора Дементьєва – 37-річного велоспортсмена з Донеччини (він, до речі, здобув ще й срібну медаль у велотреку). І останню яскраву крапку в Паралімпіаді-2024 поставив теж наш атлет: маріуполець Антон Крюков завоював срібло у паверліфтингу в категорії понад 107 кілограмів.
Хочеться згадати дебютантів Паралімпіади з Донеччини – плавців з Соледара Ігора Німченка та Вероніку Коржову. Ігор на дистанції 100 м батерфляєм виборов срібну медаль, а у фіналі 200 м комплексом – бронзу. Наймолодша 16-річна учасниця нашої збірної стала бронзовою призеркою в складі команди в мікс-естафеті 4Х50 вільним стилем.
– Хоча європейський рекорд встановила команда, яка пливла у фіналі, нагороду отримав увесь склад, який брав участь у боротьбі за медаль, – поділилася Вероніка Коржова одразу після нагородження. – Це моя перша медаль Паралімпійських ігор. І я нереально рада!
СИСТЕМНІСТЬ ВАЖЛИВА
Такі сталі успіхи, безумовно, є об’єктивним показником того, що адаптивний спорт в Україні та зокрема в східних регіонах, охоплених війною набагато раніше, розвивається доволі інтенсивно. До повномасштабного вторгнення у Бахмуті, наприклад, працювала найбільша в Україні паралімпійська база для тренувань з легкої атлетики, а тренерський склад Донецької обласної дитячо-юнацької спортивної школи для людей з інвалідністю та центру «Інваспорт», де готували майбутніх чемпіонів у водних видах спорту – просто зірковий.
Насправді усі Олімпіади та інші міжнародні змагання високого ґатунку на кшталт ветеранських турнірів чи Ігор Нескорених – не тільки про спорт високих досягнень конкретних людей. Щоб один умовний чемпіон зміг колись піднятися на п’єдестал, тисячі тисяч дітей, підлітків та дорослих треба забезпечити можливістю займатися спортом у своєму місті чи селі, мати професійних тренерів та нормальне обладнання. Але це працюватиме, тільки якщо процес буде послідовним та системним. Тому хибною є думка про недоцільність вболівання за спортсменів чи фінансування розвитку спорту під час війни. Бо системність і є тим ґрунтом, на якому будуватиметься політика соціалізації великої кількості людей, які постраждали вже під час війни.
На жаль, через війну щодня більшає не лише поранених захисників, а й травмованих цивільних. Зокрема жертвами стають діти та підлітки. І що, як не приклади сильних духом спортсменів, може стати в нагоді тим, хто тільки оговтується від поранень та починає шукати своє місце в житті?
Дискусія, чи не краще було б поки зосередитися все ж на чомусь більш практичному – на кшталт забезпечення доступності інфраструктури – нагадує спори про яйце та курку. Варто робити все водночас, наочно показуючи взаємозв’язок залученості людей з інвалідністю до суспільних процесів із створенням умов для їхньої самореалізації. Бо, на жаль, серед пересічних громадян досі існують уявлення про дещо обмежені потреби людей з інвалідністю: до аптеки, наприклад, пандус ставити треба, а до наукової бібліотеки, стадіону чи салону краси – необов’язково. І присутність в публічній площині спортсменів з інвалідністю (як і вчених, громадських діячів, політиків, митців чи моделей для показу одягу) допомагає побачити ці потреби зовсім в іншому ключі – через усвідомлення вагомого внеску цих людей в розвиток держави та суспільства.
АМБАСАДОРИ ПРАВДИ
Факт, що попри велику війну Україна змогла якісно представити себе на Паралімпійських іграх – це черговий приклад той самої української незламності, про яку стало вже традицією говорити у всьому світі. Маючи зруйновані бази у спалених містах, складнощі з пересуванням світом, повітряні тривоги чи не кожну ніч, українці впевнено демонструють, що можуть здолати не тільки суперників, але й виклики, які принесла війна.
Показово, що на класичній Олімпіаді цього літа не було жодного спортсмена, який офіційно представляв би країну-агресора – їм не дозволили виступати навіть під нейтральним прапором. Хіба що інколи можна було побачити спортсменів з російськими прізвищами, які були змушені змінити громадянство. І цей світ спорту без присутності росіян був яскравим та прекрасним.
Але на Паралімпіаді спортсмени-«нейтрали» були. Інколи вони навіть потрапляли на один п’єдестал з нашими атлетами. Проте на відміну від минулих змагань у Токіо, які проходили до повномасштабного вторгнення, в Парижі не просувалися наративи щодо «спорту поза політикою». А коли «нейтрали» намагалися притулитися до українців під час фотографування переможців, наші атлети демонстративно відходили, щоб уникнути такого сусідства. Бо ніяка нейтральність не змінить того, що під завалами в Маріуполі залишилися усі медалі Олександра Комарова. Що в Харкові в день змагань росіяни розбомбили Палац спорту, а коли наші голболісти виборювали свою першу в історії України медаль, сталася жахлива трагедія в рідній для більшості членів команди Полтаві. Що за роки війни окупанти вбили тисячі чинних чи майбутніх українських спортсменів та їхніх вболівальників.
Це дуже важливо, що олімпійці та паралімпійці України працюють на змаганнях амбасадорами правди – розповідають особисті історії російсько-української війни атлетам з різних країн світу. Адже в згуртованому спортивному колі свідченням товаришів по змаганнях довіряють зазвичай набагато більше, ніж пропагандистам країни-агресора.
Але моральних дилем, про які нам доведеться дискутувати роками, залишається багато, зокрема й у темі Паралімпійських ігор. Бо в країні по той бік лінії фронту також побільшало людей, які втратили повноцінну фізичну функціональність через війну. І якщо зараз неможливо уявити присутність росіян на міжнародних змаганнях серед ветеранів, то побачити їх на Паралімпіаді через кілька років – цілком реально. Тому варто підіймати це питання ще раз і ще раз – не можуть в мирних спортивних змаганнях брати участь ті, хто підтримує чи бере участь у фізичному знищенні своїх колег в Україні! Без жодних винятків із правил…