Лариса Білозерова вирішила, що настав час не просто писати про «зелену» енергетику, а й навчитися власноруч монтувати й встановлювати фотоелектричні панелі та станції. Жінка, яка з 2014 року живе у столиці, бачить себе у ролі монтувальниці сонячних станцій, бо впевнена – це перспективна та актуальна професія, яка не обмежується статтю чи віком.

ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ…

Донецький залізничний вокзал, з якого у червні 2014 року Лариса з сім’єю їхала в невідомість, дотепер стоїть у неї перед очима. З розрізнених картинок складаються спогади, які наче вже й далекі, але досі болючі. Люди, що тримають у руках рюкзаки та валізки, в які поспіхом зібране ціле життя… Веселі папуги, що у великій клітці везе студентка медінституту, котра пошепки розповідає про переповнені морги лікарень з тілами «ополчєнцев»… Чомусь «Прощаніє слов’янки», яке лунає, коли потяг подають на перон…

– Ми довго тягнули з від’їздом. Чоловік наполягав, бо небезпечно, але син закінчував школу і ми хотіли, щоб у нього все ж був випускний, – згадує пані Лариса. – Він мав вступати в Донецький політех, який свого часу закінчила і я, але реальність виявилася іншою. Вступав та навчався він вже у Києві.

Сама Лариса у журналістику прийшла майже випадково: після роботи за розподіленням на вугільному виробництві в Кіровському повернулася до Донецька та знайшла роботу у всеукраїнському друкованому виданні «Енергозбереження».

– Мене запросили туди для редагування текстів, згодом довелося навчитися поліграфічної справи, щоб займатися ще й дизайном та версткою. А потім редактор попросив щось написати самій. Почала з елементарних компіляцій, але вже скоро записувала інтерв’ю та створювала тексти вже близької для мене тематики.

ЖИТТЯ НОВЕ – ТЕМАТИКА ТА Ж САМА

– Моє перше місце роботи у новому житті в Києві – журнал «Термінал», щотижневий бюлетень огляду енергетичних ринків, пов’язаний також з тематикою енергоефективності. А останні чотири роки я працюю на інформаційно-аналітичному порталі «Українська енергетика». І знов не зраджую улюбленій темі: відновлювана енергетика, зелена економіка, протидія та адаптація до змін клімату, декарбонізація.

2022 року родина пані Лариси не виїжджала з Києва, де вони на той момент встигли купити житло. Але за кордон виїхала невістка з маленьким онуком.

– А ми усі тут, я інколи на канікули забираю онука до Києва, але повертати його поки що не ризикуємо, – каже жінка.

Здавалося б, під час великої війни теми, пов’язані з довгостроковими проєктами та модернізацією, могли б відсунутися на другий план. Але Лариса Білозерова стверджує, що цікавість до зеленої енергетики, енергонезалежності та автономності, навпаки збільшилася.

– Під час блекаутів люди знімали маленькі акумулятори зі своїх велосипедів, щоб зарядити телефон чи просто підсвітити темряву. В такій ситуації будь-яке альтернативне джерело енергії ставало порятунком – у побуті чи на виробництві. А ще ми порахували, скільки коштує кіловат енергії з генератора – до 35 гривень. І це в рази більше, ніж «зелений» тариф, наприклад.

Тому, зазначає фахівчиня, зараз підприємства дуже активно встановлюють панелі, батареї та станції: по-перше, це значно дешевше, ніж купувати у держави електрику за комерційним тарифом, а по-друге, сонце та вітер є завжди та всюди, незалежно від ситуації навколо та дій країни-агресора.

БАГАТО ПРОФЕСІЙ СТАНУТЬ ЗВИЧНИМИ ДЛЯ ЖІНОК

Опанувати навички монтування сонячних станцій Ларису спонукало кілька причин. По-перше, ця спеціальність має неабиякий попит: сайти з пошуку робітників рясніють відповідними вакансіями. А по-друге, професії, які раніше асоціювалися виключно з чоловіками, стають універсальними.

– Багато фахівців зараз захищають Україну зі зброєю в руках, тому відчувається певний дефіцит кадрів. І жінки охоче опановують нові для них сфери. Наприклад, одна моя знайома зараз навчається на водія екскаватора. Думаю, ця тенденція поширюватиметься в нашому суспільстві – й через реалії війни, й через бажання жінок бути фінансово незалежними.

Спочатку Лариса хотіла податися на курс, де навчали проєктуванню сонячних станцій: вона мала освіту та певний досвід, який набула у проєктному бюро на вугільному виробництві. Але не підійшла за територіальним критерієм: у програму набирали жінок із заходу та півдня країни.

– Почитавши мою анкету, організатори порадили податися на інший проєкт – від громадської організації «Екодія»: там приймали на перекваліфікацію ветеранів та переселенців. Так я потрапила у список 30-ти учасників, серед яких як жінки, так і чоловіки.

СКЛАДНО, АЛЕ ЦІКАВО

Онлайн-навчання від компанії «Атмосфера» складалося з 12-ти навчальних модулів: 60 відеоуроків та тестові завдання до кожного модуля.

– Нам сказали, що для подальшого практичного навчання відберуть учасників, які швидше за усіх пройдуть курс та наберуть більший відсоток балів. Перші модулі були описові та досить легкі: що таке взагалі відновлювана енергетика, які бувають сонячні станції, чим відрізняються мережеві, гібридні й автономні. А от у наступних пояснювали, який набір обладнання треба обирати на кожен вид станцій, щоб вони працювали максимально ефективно.

Найважчими, але й найцікавішими для Лариси виявилися блоки з технічними завданнями. Розібратися в них учасники мали самостійно, користуючись інформацією, наданою в спеціальних інструкціях.

– Мені сподобалось, що це як у воду кидають – і пливи! А поки будеш плисти, розберешся. Наприклад, за наявними даними треба розрахувати, як розмістити сонячні панелі на будинку, який поданий у кресленнях. І отриману чітку відповідь вписати у тест. До деяких завдань я поверталася кілька разів і працювала тижнями.

За свої зусилля Лариса була нагороджена відмінним результатом: вона стала шостою з десятки найкращих учнів. І тепер чекає на практичні заняття, які заплановані наприкінці місяця. Для себе вона вирішила обов’язково попрацювати після навчання – підбирати обладнання, монтувати та підключати сонячні станції.

– Я вже знаю, що під час монтажу невеликої дахової станції зазвичай працює бригада з трьох-чотирьох людей: хтось готує складові станції та підключає обладнання внизу, хтось піднімає сонячні модулі, а когось закріплюють на даху для монтування конструкцій під панелі та з’єднання їх між собою. Сучасні панелі важать під 30 кілограмів, і це той ще виклик. Тому треба додатково подбати про свою спину. Але чи бачу я себе на даху? Авжеж!

Журналістка не могла не поцікавитися думками колежанок, які вирішили опанувати таку незвичну професію. І зізнається, що вражена вмотивованістю та наполегливістю, яку демонструють більшість з них.

– Як на мене, ці нові компетенції підвищать затребуваність жінок, особливо тих, хто був змушений починати нове життя через війну. У який регіон вони б не поїхали, ці навички допоможуть їм знати роботу та отримати матеріальну незалежність.