З самого початку війни Маріупольська асоціація жінок «Берегиня» стоїть на захисті переселенців, а з лютого минулого року – ще й біженців з України. Завдяки цій команді доставлені у безпеку та облаштовані понад 6000 людей. Розмова з її керівницею Мариною Пугачовою – це своєрідний звіт, роздуми про життя людей, які втратили своє минуле, будинки, статки та рідних, які шукають кращої долі у незнайомих містах та країнах. Як невелика громадська організація системно розв’язує нагальні питання ВПО, читайте далі.

ЕВАКУАЦІЯ І ПЕРЕКВАЛІФІКАЦІЯ

– Так, ми невелика організація, у штаті всього 16 фахівців, але ми не обмежуємо себе в амбіціях. Робили заради переселенців з 2015 року все можливе, робимо й зараз. Вивозити людей з Маріуполя ми почали ще у лютому 2022 року, а крайній евакуаційний рейс відбувся днями – з 22 жовтня 60 українців із Запорізької, Херсонської, Донецької областей будуть жити у місті Бельсько-Бяла у Польщі.

Ми допомагаємо вирішувати поточні проблеми евакуйованих (особлива увага спрямована на людей пенсійного віку), проводимо тренінги та навчання, намагаємось зменшити соціальне і психологічне навантаження на людей, які вимушені міняти своє життя на новому місці. Ми самі – переселенці, тож знаємо,з якими викликами доводиться стикатися людині, яка вийшла у нове життя, умовно кажучи, в одних капцях.

Головний виклик – це робота. Коли ми почали евакуювати людей, зрозуміли, що не всі поїдуть за кордон. А в Україні державних програм працевлаштування немає, те, що нині пропонують центри зайнятості – це робота на мінімальну зарплатню. На ці гроші людина орендувати житло і нормально жити не зможе. Тому ми організували навчання жінок новим професіям, які дали можливість, не скажу, що «жирно» жити, але прогодувати сім’ю точно допомогли.

Майже 60 жінок навчилися на наших курсах шити, половина з навчених вже мають роботу. Хтось з пішов «у найми» – працює на швейних підприємствах, хтось самостійно відшиває постільну білизну чи одяг, але вони мають копійчину на утримання себе і дітей. Курси перукарів, косметологів та манікюру закінчили ще майже 140 жінок, і вони теж заробляють. Дехто відкрив свій бізнес, дехто просто має супутній дохід. А ще ми навчили жінок в’язанню. При цьому за якість навчання ми відповідаємо, серед вчителів – досвідчені майстрині.

АКЦЕНТ НА ЛІТНІХ ЛЮДЯХ

– Старенькі – окрема категорія, що вимагає особливого підходу. З 6 тисяч людей, яких ми вивезли, третина – саме літні люди. Самотні, малозабезпечені, з купою хвороб. Для них будь-які зміни – трагедія, а тут раптом вони опинились в ситуації, коли взагалі нікому не потрібні. Кажу це, бо знаю, що держава на них не зважає, єдине, на що вона (держава) спроможна – це організація будинків престарілих. Так от, з тої третини людей похилого віку, що евакуювалася, майже 40% не витримали навантаження та змін, вони нас покинули назавжди. Така сумна статистика…

Аби допомогти стареньким, ми створюємо міні-комуни, шукаємо спонсорів, які сплачують за житло, селимо у багатокімнатну квартиру декілька літніх сімей або самотніх людей, і таким чином не залишаємо їх наодинці з проблемами.

А мало б бути інакше. Держава мала б викупити житло у забудовників, створити актив комунального житла, куди поселяла б літніх людей. І нехай собі живуть, скільки їм на роду написано, тільки не заганяйте їх у занедбані інтернати. Для мене дуже гарним прикладом є свідома позиція забудовника, який взагалі подарував пенсіонерам із Маріуполя квартиру у Вінниці. Це поодинокий випадок, а мала б бути державна програма. На жаль, із владних кабінетів ми чуємо тільки декларації про турботу.

СОЦПАКЕТ ДЛЯ ФАХІВЦІВ

– У нас є молода жінка, їй 43 роки, до війни вона працювала хірургічною сестрою, а це неабияка кваліфікація. Так вона після переїзду до Франківська під’їзди прибирала, а тепер закінчила наші курси і підробляє шиттям. Ну, от це нормально, коли така кваліфікована людина не може знайти роботу?

Ми і тут винайшли свій шлях. Ми вивчаємо загальний стан тих населених пунктів в Україні, які готові прийняти переселенців: соціальну складову, наявність житла, лікарень, шкіл та дитсадків, потреби в фахівцях та перспективи для них, спілкуємося з потенційними роботодавцями, місцевою владою. Зрештою таким чином ми можемо запропонувати людям їхати в те чи інше місце вже на певний соціальний пакет. Наприклад, сільській школі потрібен учитель географії – є робота, сільрада дає житло, поруч дитсадок, амбулаторія, магазини тощо. Якщо серед наших евакуйованих є такі фахівці і вони згодні їхати в це село, то вони не приїдуть на порожнє місце.

Коли мене питають, скільки ми таким чином влаштували переселенців, я кажу, що мало, десь 100 людей. Але ці 100 людей – це «прожиті» нами люди, прожиті до дрібничок. Не всі, щоправда, бажають жити у маленькому селі, але то вибір кожного. І така ініціатива, на мою думку, є перспективним напрямком роботи. Часу і сил це забирає дуже багато, ми ж легкими шляхами не ходимо (сміється), але воно того варте.

ЗАВДАННЯ НА МАЙБУТНЄ

– Зараз ми проводимо адвокацію щодо правил поводження з військовополоненими, вже підготували відкритого листа президенту України та омбудсмену. Намагаємось, щоб наші можновладці згадали про жінок, військових і цивільних, які перебувають в полоні. Я набралася сміливості і звернулася до всіх міжнародних організацій із вимогою надання цим жінкам доступу до міжнародних правозахисних структур. Маємо намір дати цьому широкий розголос.

Також ми продовжуємо надавати юридичну та психологічну допомогу, як робили це протягом всього існування «Берегині». У нас працюють офіси в Дніпрі, Івано-Франківську та Києві, а незабаром відкриємо нову локацію у Вінниці, будемо і туди нести наші наробки.

Наступного року плануємо впровадити міні-проекти з тепличного господарювання. Зараз озброїлися голандськими технологіями ярусного вирощування овочів. Земельних ділянок великих це не потребує, отримати гранти на обладнання ми допоможемо, навіть консультантів привеземо, і курси влаштуємо – аби людина, яка буде цим займатися, працювала за чітким планом і крок за кроком конвертувала отримані знання у реальні помідори з огірками. Це знову ж таки про самозабезпечення, про прибуток, про зайнятість. Взагалі я зараз шукаю такі проєкти та ідеї, які не потребують великих коштів, але є дуже ефективними. Це завдання на наступний рік.

Якщо держава не зважає зараз на дуже важливі речі, треба їх вирішувати нам, жити за принципом «Держава – це я». І тоді все стане по місцях. Головне, щоб кожен так діяв.

Марина ПУГАЧОВА, керівниця ГО «Маріупольська асоціація жінок «Берегиня»:

– Прикро, що таким чином, як ми, не працюють державні структури. Це ж не так важко зробити. У нас пошуками житла та роботи для переселенців займаються дві людини з Франківського осередку, і вони нормально допомагають людям влаштуватися. А якщо б це робилося на державному рівні? Якщо б існував загальний банк даних, де людина отримувала б усю інформацію та їхала впевнено, без остраху залишитись сам на сам з безліччю проблем? Новобудов багато, то чому б не викупити у забудовників житло і не зробити відкритий житловий фонд? Та нехай воно буде державне, це житло, і його не можна буде продати чи викупити. От, скажіть, чи багато зиску від нашого власного житла, що зруйноване чи залишилося на окупованій території? Та аж ніякого! Тож форма власності у даному випадку не має значення. У кого є гроші – купить, у кого нема – повинні мати можливість жити не гірше, ніж до війни. Але за це у держави голова має боліти. Чому держава не вирішує? Не знаю.