Родина Олександра і Людмили Порфіленків опинилася на Волині у березні 2022 року. Наразі замість власної квартири Порфіленки мешкають в орендованому сільському будинку, рідний степ за вікнами змінили ліси та озера. Переселенцям із Курахового вдалося адаптуватися на селі, знайти роботу за смаком і полюбити місцеву природу. От тільки донецьких соняхів на Волині не вистачає…

Олександр за спеціалізацією – хірург та хірург-онколог. Мав перспективну роботу у Донецьку, з 2015 року працював у приватній клініці Покровська. Жила родина після виїзду з окупації у Кураховому, Людмила – фельдшер за фахом – влаштувалася медсестрою у місцевій школі.

ЇХАЛИ НА «ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІВ»

У лютому 2022 року Людмила хотіла їхати з міста, щойно розпочався повномасштабний наступ росіян і стало зрозуміло, що обстріли Курахового будуть неминучими. Олександр попросив дружину трохи почекати, бо за тиждень до вторгнення він поховав батька.

– Тоді, як і 2014 року, здавалося, що скоро все, можливо, й закінчиться. Але ми відразу обладнали кімнату, де можна було б ховатися від обстрілів, навчили дітей правилу двох стін. А за два тижні після 24 лютого чоловік повернувся з Покровська та повідомив, що треба все ж таки виїздити. Найважчим було залишати моїх батьків, які не хотіли їхати, та свекруху, яка після смерті чоловіка живе одна, – пригадує Людмила.

Родина з трьома дітьми (старший навчався у дев’ятому класі, а наймолодша тільки готувалася піти у перший) та двома песиками вирушила у дорогу. Людмила і Олександр тоді домовилися, що виїжджають лише на декілька місяців, тож взяли мінімум речей.

Так Порфіленки опинилися на Волині. Спочатку поїхали до Шацька, де жили давні друзі. Ще 2015 року вони переїхали туди з окупованої росіянами Макіївки, придбали будинок і облаштували життя.

– Ці друзі давно кликали нас у гості, але відвідати їх до вторгнення нам не давало завантаження на роботі, якісь справи, пандемія. І от довелося скористатися їхнім запрошенням, – каже Людмила.

Наразі родина Порфіленків орендує будиночок у селі Положевому, за сім кілометрів від Шацька. Людмилі вдалося вмовити батьків покинути прифронтове місто, рік тому вони також переїхали у волинське село.

НОВА РОБОТА ДЛЯ ХІРУРГА-ОНКОЛОГА

Подружжя виросло в місті, тож довелося з нуля вчитися вести сільське господарство.

– Певний час звикали до пічного опалення: вчилися топити піч та планувати родинний бюджет так, щоб мати змогу завчасно купити дрова. Неочікуваним виявилося, коли у квітні нас «атакували» комарі, мошкара – у цій болотистій лісовій місцевості їх набагато більше, ніж у донецькому степу.

Через місяць після переїзду Олександр влаштувався на роботу. Йому запропонували півставки за 30 кілометрів від Положевого – у Любомлі, та півставки – у лікарні Шацьку. Було складно добиратися на роботу, але до цього чоловік швидко звик. Згодом перейшов на ставку у лікарні Шацька, де і зараз працює хірургом-онкологом.

Наприкінці позаминулого року лікарня закупила сучасне медичне обладнання, яке дозволяє досвідченому хірургу виявляти пухлини, виразки, каміння в сечовому міхурі та інші патологічні зміни. Втім, Олександр каже, що на новому місці роботи йому довелося трохи змінити профіль і працювати більше з побутовими травмами.

– Випадків онкологічних захворювань тут набагато менше, ніж на Донеччині. Там я займався плановою хірургією, а тут більшість моїх пацієнтів – люди, які травмувалися під час роботи по господарству. Звертаються з порізами, рубаними ранами. Тож більше доводиться займатися загальною хірургією – зашивати та обробляти рани.

Олександр зізнається, що шукати роботу великому місті не планує, бо йому там незатишно.

– Мені пропонували роботу хірургом у лікарні Нововолинська, але я відмовився. Після тижня перебування у будь-якому великому місті мені стає некомфортно через зайвий галас і метушню. У селі ж спокійно та затишно, місцеві краєвиди заспокоюють та надихають.

ЛЯЛЬКИ, ПРИКРАСИ ТА МРІЯ ПРО МАЙСТЕРНЮ

Людмила Порфіленко ще у Кураховому створювала під замовлення прикраси – сережки, брошки, шпильки, які прикрашала камінням. Також робила інтер’єрних ляльок. Фото своїх робіт публікувала у соцмережах, там її й знаходили покупці.

У курахівській квартирі в неї була невеличка майстерня. Минулоріч неподалік від будинку родини був «приліт» і майстерня залишилася з понівеченими вікнами, як і кімната сина. Людмила поплакала, та й облаштувала окремий куточок для творчості у волинському будиночку. Недарма ж привезла з собою деякі інструменти та матеріал для роботи.

Обличчя ляльок Людмила виготовляє  з полімерної глини, тулуб – з вовни, яку збиває технікою «валяння», костюми шиє з клаптиків тканини. Наразі майстриня створила серію ляльок у традиційних українських костюмах – їх часто замовляють з-за кордону люди, які через війну виїхали з України.

– Знаю, що моїх ляльок українці дарують тим родинам, які їх прихистили.

Також Людмила займається у селі реставрацією прикрас. Нещодавно односельчанка звернулася стосовно ремонту ґердану з бісеру, раніше – приносили на реставрацію старовинні буси. Необхідні інструменти для такої роботи у майстрині є.

Людмилі пропонували роботу медичної сестри, але вона відмовилася – і не лише через те, що найменша донька пішла у перший клас (навчання було дистанційним і дитині треба було допомагати). Жінка мріє оформити ФОП та виграти грант на відкриття й облаштування власної майстерні, де вона могла б розвивати свою справу.

ВОЛИНСЬКІ ЛІСИ ТА СУМ ЗА ДОНЕЦЬКИМИ СОНЯХАМИ

У червні минулого року подружжя поїхало до Курахового, щоб забрати речі з квартири, і ледь не потрапили під обстріл.

– Ми їхали через греблю, набої, які летіли у напрямку ТЕС, падали у річку і вода здіймалася вгору потужними фонтанами. Це було так нереально, як уві сні. І дуже страшно, – згадує Людмила.

Тож про повернення додому Порфіленки поки не думають. У вільний час мандрують західними регіонами, знайомляться з культурою та побутом – за два роки родина побувала у Луцьку, Львові, Тернополі…

Найбільше на Волині переселенцям подобаються місцеві ліси та свіже, чисте повітря.

– Ми п’ємо воду зі свердловини, вона прямо смачна, не така, як з-під крану. Прогулянки лісом заспокоюють та надихають, – із захопленням каже Людмила і зізнається, що сумує за донецькими соняхами. Адже знайти «сонячну квітку» на Волині складно, соняхів тут майже не вирощують.