З маріупольцем Ігорем Іващенком ми зустрілися в кабінеті УЗД в одному зі шпиталів Львова – там він працює лікарем. Також пан Ігор бере участь у міжнародному проєкті з допомоги переселенцям – по четвергах консультує у волонтерському центрі бібліотеки на Площі Ринок, 9, а решту днів виїжджає до різних локацій ВПО по Львівщині. У Маріуполі він працював терапевтом у поліклініці «Азовсталі». Аж раптом настало пекло, з якого ще треба було вибратися. Пережите вже дається взнаки — він все частіше звертається до колег через проблеми зі здоров’ям.
ЩОДНЯ ПРОЩАЛИСЯ З РІДНИМИ, БО НЕ ЗНАЛИ, ЧИ ДОЖИВЕМО ДО РАНКУ
«01.03.2022. Ворог гатить із мінометів та «Градів» по нашому району, переважно на східній околиці. В районі нашого проспекту та площі Перемоги люди ще ходять, пересуваючись швидкими короткими перебіжками, шукають по крамницях залишки продуктів, бо нічого вже не завозиться. Полиці практично порожні. В АТБ продають «соціальний» хліб по 7 гривень, одну буханку в руки. Ми зі Світланкою стаємо в чергу, і це виявилась наша остання покупка на Лівому березі. Хоча мер дає інформацію в інтернеті, що в місто завезено достатньо борошна, і дефіциту хліба не буде… Ми їли цей хліб протягом трьох тижнів, бо більше його в Маріуполі ніхто не випікав і не продавав».
Це уривок з щоденника, який Ігор Іващенко вів з 24 лютого 2022 року. У зошиті чоловік нотував все, що відбувалося з Маріуполем під час блокади, а потім – окупації. Писав про себе, про сусідів, про все, що бачив та чув навкруги – боявся, що ті події зникнуть потім зі спогадів. Двадцять днів пекла вилилися в сорок сторінок друкованого тексту. Вже у Львові оцифрований щоденник він віддав волонтерам перекладати для англомовної аудиторії.
«4 березня, 2022 рік. П’ята ранку. Останні три дні рівно в цей час починається інтенсивний артобстріл району. Знову бахає з усіх боків, чути і міномети, і Гради, і щось великого калібру. Тепер важко зрозуміти, звідкіля стріляють. Місто у щільному кільці ворога, тому вони гатять вже і з півночі – з Волноваського напрямку, із заходу – з боку Мангушу, але більше всього прилітає, як і спочатку, зі сходу, з Новоазовського напрямку»
– З 24 лютого десь до 5 березня ми переховувалися у власному будинку. Ми жили в сталінці на першому поверсі, під яким було капітальне бомбосховище із запасним виходом. Його робили на випадок ядерної війни. Напередодні дня, коли Маріуполь повністю залишився без зв’язку, я встиг відправити рідним смс – усього чотири коротких речення, де прощався і просив молитися за нас. Я написав донькам: старша виїхала до Польщі, а молодша до Львова. Ще відправив повідомлення брату і зміг додзвонитися до куми в Краматорськ. Сказав, що, можливо, вижити чи виїхати з міста не вдасться, і зв’язок зник. А потім ми кожного дня і ночі прощалися з рідними, бо не знали, чи доживемо до ранку.
АБИ НЕ ВТРАТИТИ ЗВ’ЯЗОК З РЕАЛЬНІСТЮ
«В момент нетривалої паузи в перестрілках ми зі Світланкою пройшлись у сховище в сусідній дім, в якому мешкали наші друзі Ганна і Валентин та ще кілька добрих знайомих… Після спілкування з ними відчуваємо себе трохи краще в плані надії на перемогу. Їх зять – офіцер ЗСУ, що на фронті вже кілька років. Вони впевнені в силі духу бійців та мотивації наших воїнів тільки на перемогу».
Після влучання ракети в цоколь сусіднього будинку люди три дні гасили пожежу. Та подія стала для подружжя Іващенків одним з поштовхів залишити рідні стіни й рухатися вглиб Маріуполя, до Приморського району, де жила мати Ігоря.
«Нарешті виїжджаємо із двору. Ще один погляд на дім, в якому прожили більше 30 років, народили та виростили дітей, двір, у якому проводили вечори, спілкуючись із сусідами та друзями, спільні з ними святкування з мангалами, піснями. Металевий тенісний стіл, де ми щоранку зі Світланкою грали в теніс перед роботою з травня до листопада. Ще багато чого гарного пов’язано з цим місцем, і ми вимушені залишити це все в тому іншому житті, що назавжди на наших очах занурювалось у минуле».
– Ми не голодували, хоча були маріупольці, які потерпали від нестачі їжі. Військові відкривали бази, щоб люди могли хоча б щось брати на приготування обідів. Ми встигли тоді тільки на майонез. Але ми мали запаси харчів, а недалеко від маминого будинку був колодязь, то мали і що пити. Сусід віддав палети з дачі, я у дворі із цеглин зробив подобу пічки для барбекю, на якій ми варили суп та заварювали чай.
«…Інша проблема виникла із туалетом. На відміну від росії, в українських селах та приватних міських будиночках, навіть в самих стареньких, на зміну вуличним вигрібним совковим туалетам прийшли справжні туалетні кімнати з унітазами, ваннами та душовими кабінками. Але в тій ситуації, коли ми залишились без водопостачання, користуватись цими звичними речами стало неможливо…».
Вижити та не втратити зв’язок з реальністю, каже Ігор, допомогли згуртованість та молитви..
«…Надуваємо матрац, стелемо пару ковдр на нього, лягаємо повністю одягнуті, в куртках, штанях, бо інакше не зігрітися. Перед цим вголос читаю вечірні молитви під слабенький вогник каганця, який ми вже навчились робити раніше у бомбосховищі».
ДОРОГА З ОКУПАЦІЇ
Одного разу чоловік помітив, як молодь веде телефонні розмови на пагорбі . Каже, навіть не повірив власним очам. Потім з’ясувалося, що то місцевий підприємець раз на день під’єднував до вежі генератор. Тож кілька разів спіймати зв’язок спромігся й Ігор. Він додзвонився доньці й дізнався від неї, що першій колоні авто вдалося виїхати з Маріуполя.
– Я попросив дізнатися подробиці: як їхати, чи є «зелений коридор». 15 березня донька підтвердила, що коридор буде. Брат з мамою їхати відмовилися, а ми почали збиратися. Виїхали на трасу, а там вже близько двох тисяч автівок, ми в ту колону й втиснулися.
У Бердянську, де друзі замовили для них кімнату в готелі, Іващенки вперше за 20 днів прийняли гарячий душ. О шостій ранку виїхали на Запоріжжя, а потім – до Львова.
– До Запоріжжя їхали годин десять. Росіяни на блокпостах поводилися по-хамськи. Зухвало посміхалися і питали – нащо ви, мовляв, кудись їдете, все одно і Запоріжжя, і Дніпро за тиждень будуть нашими.
Львів прийняв маріупольців гостинно. Одна з місцевих родин запропонувала їм власне житло. Грошей не взяли, просили сплачувати лише комунальні послуги. Тоді подружжя ще не працевлаштувалося і це стало для них справжнім порятунком.
– Родина на Сихові нас пустила у свою трикімнатну квартиру. В них ще був будинок, і вони казали, що в такій ситуації їм соромно брати з нас гроші. Мене такий вчинок дуже вразив. Добре, що є такі люди.
Поки шукали роботу, допомагали доньці – вона разом із харківськими волонтерами переправляла тварин з охопленого війною міста до Польщі. А тепер Ігор сам став до допомоги нужденним.
– Через той маріупольський стрес посипалися зуби, та й так по здоров’ю не дуже. Відновлюємося потроху хіба що психічно. Сподіваюся, після звільнення Маріуполя ми ще обов’язково побачимося з мамою та родиною брата.