За понад дев’ять років війна зачепила багатьох людей творчих професій. Одна з них Лія Достлєва – художниця та антропологиня культури з Донецька, яка з 2014 року жила у Польщі, а тепер працює у Німеччині. Її запрошують на відомі мистецькі резиденції, її роботи виставляються у престижних галереях Європи та в Канаді. Вона зуміла дати собі раду як людина і глибоко переосмислити події на Сході як митець. Про цей досвід говоримо з нею в нашому інтерв’ю.

– Ти ще з першої хвилі переселенців. Що з того часу змінилося?

– Коли я тільки приїхала до Польщі у 2014 році, зазвичай все відбувалося так. Приходиш в якусь компанію, де є незнайомі люди. Мене питають: «Лія, а ти звідки?». Я кажу: «Я з України». «А звідки з України?». «З Донецька». І тут у співрозмовників змінюються обличчя. Бо вони розуміють, що тепер треба говорити про війну. Не в тому сенсі, що людям це неприємно, не подобається тема – просто вони прийшли відпочити, у них абсолютно інші плани на вечір. А тут я зі своєю війною!

Лишалося відчуття, ніби я псую людям життя своїм бекграундом. В якийсь момент я вже була настільки цим втомлена, що, якщо розуміла, що не хочу нічого пояснювати, відповідати на питання, як моя родина, чи всі в мене живі, то казала: «Я з Києва». Це був такий прихисток – казати, що я з Києва. В принципі, це навіть правда, я ж там жила. Або сказати: «Я з Полтави». Технічно це теж правда, бо в мене дід звідти. Так я уникала розмов про війну, адже про це важко говорити з абсолютно незнайомими людьми.

Після повномасштабного вторгнення вже такого прихистку не стало. Я кажу, що з України, і проходжу знову цей цикл: «Боже, який жах, нам так прикро! Як твоя родина, як ти собі радиш? Бла-бла-бла…».

Але, з іншого боку, оцей попередній досвід 2014 року мене підготував до цього – я знала, чого очікувати. В певному сенсі, просто змінився масштаб.

Знову ж таки, мені дуже пощастило, тому що я, моя родина втратили все ще 2014-го. Тому, коли почалася повномасштабна війна, я вже була в такій позиції, що могла допомагати іншим людям, а не думати про те, як захистити себе.

Мені здається, що в моєї родини якийсь дуже легкий досвід в порівнянні з іншими. Ми багато втратили, і хоча моїм рідним було важко, бо це старші люди, але у Києві їм навіть сподобалося: «О, класно, навколо говорять українською! Стільки культурних подій!». Вони давно хотіли, щоби більше культури навколо було. Зараз родина моя в безпеці, я допомогла їм виїхати в липні 2022-го з Києва. Вони у Литві, і там їм теж сподобалося. Живуть біля лісу, чудова природа, ходять гуляти. Хоча вони в мене такі, що ніколи не скажуть, якщо навіть щось не так.

– Багато людей вперше зіткнулися з досвідом біженства, переселенства і міграції за кордоном. Що би ти порадила їм?

– Не думаю, що мій досвід масштабується на інших. Я поїхала до Польщі, де мова легка, я її за пів року вивчила, без проблем працювала і в університеті вчилася. Мені платили хороші гроші, але я пакувала шампуні в коробки. Три роки я пакувала шампуні в Польщі, а потім поверталася додому і робила мистецтво. Та все ж таки отримала ще одну освіту в Нідерландах. І вже тепер не пакую шампуні. А зараз в Німеччині. Мені пощастило, я змогла. Але це не означає, що інші люди зможуть. Мені здається, що це якось дуже індивідуальне все.

– Твій перший великий проєкт стосувався твоїх рефлексій щодо втрати дому, сімейних фотографій, а відтак – зв’язку поколінь. Бо всі матеріальні артефакти минулого одномоментно зникли. Чи ти пережила вже остаточно цю втрату?

– Персонально для мене нічого не змінилося. Але так буває, що робиш ніби як про себе, а потім усвідомлюєш, що у нас насправді півтора мільйона людей, які мають подібний досвід. Це були перші спроби роботи з колективною травмою. Зараз історія вже масштабувалася. Втрати сталися не в одному регіоні, через це почало проходити набагато більше людей. На війні знищують і будинки з сімейними архівами, і навіть архіви як інституції зникають. Втрачається широкий пласт історії.

– Війна знищує не тільки нас, а й наше минуле?

– Ага, якось так.

– Як біженка, так би мовити, зі стажем, чи відчуваєш ти себе самозарадною?

– Відчуваю себе відповідальнішою, ніж раніше. Мені здається, що це певний етап професійного розвитку, але й повномасштабна війна також трохи змінила акценти. Тому що більшість українських митців, які були в публічному полі –  вони стали ще помітнішими. Всі більш-менш впізнавані імена мусили перебрати на себе роль культурної дипломатії. І я теж. Дуже важко було постійно контролювати, що ти говориш. На що можуть твої слова вплинути? Чи ти можеш щось комусь пояснити і когось переконати? Це важко. Як в Твітері хтось зі знайомих писав: «Хочеться піти до когось дорослого, щоб тобі щось підказали, але цей дорослий – ти сам».

– А як ставляться до біженців в Європі, які погляди панують?

– В мене відчуття, що «це ж було вже». 2014-го одна частина України намагалася пояснити себе решті країни. А нам казали: «Ну, то ж ви обирали не тих президентів, це ж ви самі трошки винні. А, може, й не трошки».

2022-го росія ще раз напала, вже на всю Україну, і тепер вже українцям з усіх регіонів європейці кажуть: «Може, то ви зробили щось не так? Мабуть, це і ваша вина також?…». Я це чула, слово в слово, разом з багатьма іншими слухачами від дуже відомої в академічних колах людини. Людини, з чиєю думкою рахуються, чиї наукові праці я цитуватиму в своїх статтях, бо це дуже впливовий фахівець.

Щодо України тут панує якась вибіркова сліпота. Це реально дуже важко виносити. Особливо якщо ти займаєшся мистецтвом.

– В чому ця особливість для митців?

– Це складна розмова. Насправді, є така генералізація. Умовно кажучи, якщо ти з благополучного регіону Європи там, чи Канади, то як митець чи дослідник займаєшся… ну, не знаю… правами ЛГБТ в глобальному вимірі чи стосунками людини та штучного інтелекту. Можеш брати загальнолюдські теми, якщо вони тебе цікавлять. А якщо ти походиш з менш успішної країни, то працюєш з локальними темами, якщо хочеш бути видимим. Можеш робити щось, наприклад, про жіночий травматичний досвід. Тобто, теми, на які ти можеш висловлюватися, дуже прив’язані до твоєї ідентичності. Ризиковано так казати, але з мого досвіду воно часто працює саме так.

– Над чим працюєш зараз?

– Я почала працювати з ширшим контекстом, загальноукраїнським і просто людським виміром. Аналізую, що відбувається з людиною через війну, індустріалізацію тощо. Але також досліджую і те, що відбувається з природою. Зараз, наприклад, багато працюю з темою токсичних ландшафтів.

– Як у Мартіна Полака в «Отруєних пейзажах», де звичні місця отруєні історією?

– В мене більш буквальний підхід. На Донеччині краєвид завжди частково штучний – тут терикони, там кар’єри, там штучні озера для систем охолодження шахти. Ця індустріалізація дуже змінює ставлення до взаємодії з природою. Людина такий ландшафт сприймає інакше.

Хтось каже, що терикони схожі на гори. Але для нас це гори схожі на терикони. Бо терикони ми побачили першими, ще в дитинстві. Потім нас, дітей з шахтарських міст, вивозили на літо в Крим чи в Карпати, і ми такі: «О, гори! Ну, вдома теж такі є, тільки маленькі».

Ми оточені результатами колоніального втручання у природу. Приходили спочатку європейські підприємці, потім радянська влада. Будували шахти, заводи. Там працювали люди, і вони пишалися тим, що вигрібають із цієї землі все, що там є, пишалися своєю роботою. Це дуже специфічні стосунки з природою, які нами сприймаються як норма.

Наш регіон створився як наслідок впливу колоніальних сил. Ця війна – теж колоніальна. Інший вимір тієї ж проблеми.

– Ти зараз це вивчаєш чи вже творчо інтерпретуєш?

– І те, і друге. Пишу якраз статті про Cхід, про деколонізацію, про ландшафт, але також про культурний образ так званого «Донбасу» – хоча я дуже не люблю це слово. Географічна назва перейшла у мову і стала означати якусь культурну ідентичність. Це дуже неправильно, що так закріпилося на побутовому рівні.

– Скучаєш за Донецьком? Чи думала про його деокупацію?

– Тут цікавий парадокс. Чи любила я Донецьк? Та ні, не любила. Чи хотіла звідти поїхати? Чи мені там подобалося? Я хотіла поїхати, мені там не подобалося. Але якщо подивитися на мою творчість та публічну діяльність, то це якась вимушена рефлексія на тему того, що відбулося в регіоні, як до цього ставитися. А це трошки розминається з моїм особистим сприйняттям. Мені як людині, от особисто мені, іноді здається, ніби цього всього не було. Ніби я одразу прокинулася у 2014-му, а ніякого Донецька в моєму житті ніколи не існувало.

Я не знаю, воно не одразу так сталося. Напевне, такий мій спосіб пережити це все. Мені так просто легше.