«Знаєте, у мене було величезне почуття провини: всі на війні, а я – в Америці. Тому для себе я вирішила, що книжки – це добре, але моя ідея в тому, щоб нам дали зброю», – каже Олена Стяжкіна про свої відвідини університетів США і Франції. Історикиню і письменницю родом із Донецька запросили презентувати на Заході англійській переклад її бестселера «Смерть Лева Сесіла мала сенс», а вона протягом двох місяців невтомно розповідала про Україну.
– Розкажіть нашим читачам, хто ті люди, які цікавляться Україною на Заході?
– По-перше, це академічна спільнота, зокрема Український науковий інститут Гарвардського університету, який очолює Сергій Плохій. Олег Коцюба опікується там українськими перекладами – від класики до сучасності. Скажімо, моя перекладачка Домінік Хофман, коли почалася війна, сконтактувала саме з Гарвардом: «Чи можу я чимось допомогти?» (до речі, гонорар від перекладу вона переслала на ЗСУ). Частина з людей цього кола вже вивчила українську, частина вчить тепер. А Домінік вчить ще й мову киримли, щоб ширше представити українську літературу. І, власне, в цих людей є друзі, родичі, колеги, студенти, які люблять Україну і є солідарними з нами.
Друге коло – це організації української діаспори. Одна з них, яка мене й запросила, називається «Разом з Україною». Її очолює Докія Хом’як – донька історикині Марти Богачевської-Хом’як, яка вперше написала про українських жінок і український жіночий рух. Ці організації об’єднують безкінечну кількість волонтерів, які можуть бути українцями в четвертому-п’ятому поколінні, але пам’ятають про свої корені. Вони взяли на себе купу проєктів з допомоги біженцям, армії, покупки дронів тощо. Прекрасні люди, як-от Марія Генкін, Марко Андрійчик, жартують, що на їхніх диванах ночувала чи не вся сучасна українська література.
Далі є коло людей, які дізналися про Україну не так давно й закохалися. Хтось з моменту Майдану побачив оцей наш дух свободи, хтось – з лютого 2022 року. Ці палкі прихильники хочуть більше, ніж просто читати наші книжки у перекладі. Вони розуміють, хто ворог, обізнані, наскільки нелюдською є політика росії, але хочуть знати і про Русь, і про вікінгів, про наші контакти з Європою, світом, яку позицію Україна мала в Першу світову, яку – в Другу світову…
Всі ці люди є дуже важливими для нас, адже вони підштовхують політиків. Частиною їхньої політичної культури є право виборця (ба більше, це вважається за обов’язок) писати своєму конгресмену, чи сенатору, чи губернатору листи з оцінкою його дій. І от ці локальні амбасадори України, закохані й абсолютно знервовані через ненадання нам зброї – вони самі листували та агітували сусідів вимагати від своїх представників підтримати Україну. А потім вся спільнота слідкує, як їхній сенатор проголосував, і або дякує, або, навпаки, пише, що вони востаннє його обрали, бо його позиція не влаштовує їх аж ніяк.
Це от такі очевидні кола тих, хто хоче нас бачити, кому ми цікаві і хто є нашою підтримкою там.
– Як вашу розповідь про Україну сприймали в Америці і в Європі? Це були різні реакції?
– Я підготувала такі собі лекції з історіями, які б наближали нас до слухачів. Мені хотілося, щоб вони розуміли Україну як частину великого світу, частину власної історії. Наприклад, я розповідала, що оцей відомий завод Ілліча в Маріуполі було куплено в Сіетлі, завантажено на кораблі і привезено до України, де його кілька років налагоджували такі брати Кеннеді (старший з них поїхав потім до Індії і його вважають батьком азійської металургії). Тобто, завод Ілліча направду – це завод Кеннеді… Розказувала, що вулиці в Донецьку розплановані за тим же принципом, що й в Нью-Йорку: перша лінія, друга, дев’ята… Розповідала й про наш Нью-Йорк на Донеччині, про письменницю Віку Амеліну, яка робила там літературний фестиваль, а потім її вбила російська ракета в Краматорську, перші заводи якого будував швейцарець…
Тобто я хотіла показати, що наш Схід до того як більшовики окупували Україну, розвивався за тією ж логікою, що й весь світ. І це завжди працювало, абсолютно точно. Я показувала дві світлини, де будуються Юзівка та Бірмінгем – їх взагалі важко відрізнити. Або два фото жінки з Бахмута і жінки з Лондона. Десять аудиторій я питала: «Яка з них з Лондона?», і тільки одна відповіла правильно, а решта обирали жінку з Бахмута. Це такі речі, які демонструють нас як частину загалу на дуже приватних і зрозумілих рівнях.
Щодо американських наших друзів, то вони були дуже щасливі все це пізнавати і просили ще. Щодо Франції – там трошки інша ситуація, оскільки Франція й досі є закоханою в «велику руську культуру». Вони дуже стараються змінюватися і дивитися на нас крізь окуляри деколоніалізму. Але там на конференціях ще виступають люди від імені «хорошої» росії, які кажуть «укрАинский», ну ніяк не можуть вивчити отой наголос. Ну, і інші бздури говорять… Щоправда, це викликає в публіки дещо цинічні посмішки, бо публіка розвивається швидше, ніж ліберальні руські.
І при всьому я бачу, як французькі історики починають вивчати українську. Як професура робить в Україні антропологічні дослідження про організацію меддопомоги на фронті або про логістику вантажів з Європи. Це правильні дослідження, хоча ніби не дуже актуальні зараз для нас, бо ми не маємо ресурсів їх робити. А ті, над ким ми тримаємо небо, вони мають. І вони роблять, і я дуже їм за це вдячна.
– Запам’яталося щось особливе з вашої подорожі?
– У штаті Пенсильванія є університет Penn State, колись утворений урядом як аграрний. Наразі там багато факультетів, є навіть такий, що займається космічними дослідженнями. І, як мені говорили, випускники військового факультету серйозно обговорювали можливість доєднатися до захисту України («Як так? На країну просто брудно напали. Ми маємо професію, маємо навички, то хіба нам не треба долучитися?»). Не знаю, чи поповнили вони наш Іноземний легіон, але той факт, що не студенти, а саме випускники, фахові військові готові були їхати захищати Україну – це дуже круто.
Цей університет видатний тим, що першим запросив до Америки Ліну Костенко та Оксану Забужко. А все завдяки українцю – бізнесмену Джорджу Воскобу, який живе в університетському містечку та підтримує дві важливі навчальні програми. Наприкінці 1980-х років його родина вклала гроші на розвиток університету, щоб подивитися, як воно запрацює. І воно запрацювало. Одна програма була пов’язана із гуманітарними студіями: історією, мовою, літературою, саме за нею сюди їдуть митці з України. А друга програма фінансує навчання українських фермерів сучасним технологіям аграрного виробництва. Це відбувається на постійній основі, я перетнулася з такою студенткою. На їхню думку, наша аграрна галузь є дуже перспективною, і вони навіть вклалися в те, щоб українське зерно отримало доступ до ринків, коли росія стала цьому заважати.
До речі, під опікою цієї родини в містечку перебувають біженці з Донеччини. Їх розселили, влаштували на роботу, дали можливість дітям вчитися, всіляко люблять і допомагають.
– Чи ви роздивилися, як на Заході говорять про свою історію, якими словами і засобами? Пропоную обговорити цей аспект, бо ваш колега Антон Лягуша каже, що ми можемо отримати мертву пам’ять про свою війну. Адже коли наразі намагаємося щось увічнити, то робимо це за не дуже естетичними та етичними зразками.
– Я читала лекцію для курсантів Військово–морської академії США у Меріленді й відвідала там цвинтар, де понад 200 років ховають військових. Це також місце поховання великого друга України Джона Маккейна, який назвав росію «скаженою бензоколонкою». Це такий пагорб зелений, і на ньому плюс-мінус уніфіковані надгробки. Могила Маккейна не відрізняється від решти могил. Немає нічого, крім маленького постаменту біля власне надгробку. Там сонце таке, і він виглядає як абсолютно живий. У мене був простенький жовто-блакитний значок, я поклала його серед тих монет та медалей, які хтось вже залишив на цьому надгробку, і попросила Маккейна, щоб він допоміг знищити ту бензоколонку. І він обіцяв, що це зробить. 
Я розумію, що говорити з Маккейном в цій ситуації ніби дивно. Але він такий щирий, цей цвинтар, такий живий, що я навіть не відчула себе абсолютно божевільною. Тобто, це було абсолютно природньо – сказати «дякую» і попросити захисту.
– Ви завжди підкреслюєте, що є співзасновницею руху «Деокупація. Повернення. Освіта». 2016 року, коли цей громадський рух утворився, було чітко зрозуміло, про що це. Як ви актуалізуєте ці сенси зараз?
– Освіта тепер має для мене ширше розуміння. Вже точно можу сказати, що освіта – це не тільки для деокупованих територій. Освіта – це для всіх . І для українців, які люблять Україну поза межами України, і для неукраїнців також. Оскільки я розумію, що деокуповані території будуть відбудовувати хороші люди, ці хороші люди мають любити справу, з якою вони приїдуть до України. І я б хотіла, щоб американці з Сіетлу, відновлюючи завод Ілліча, знали, що вони це вже робили. Що, в принципі – нічого нового, окрім технологій. І що цей контакт і солідарність – він вже зі столітнім досвідом.
Ну і другий момент. Нещодавно я побачила монумент «Всім, хто помер на самоті в російській окупації», який художниця Алевтина Кахідзе встановила на могилі своєї мами. Цей акцент є також важливим. Бо померти на самоті – це дуже сумно. Але жити на самоті, розуміючи, що про тебе ніхто нічого не знає, не пригадує, не хоче говорити – взагалі неможливо. Тому в цьому сенсі це така освіта в емпатичному контексті: пам’ятати, знати, говорити. Зараз такі для мене важливі речі тут.
Деокупація – незавершений процес. І допоки він не є завершеним, там, звідки нас вирвали, теж не все завершено. Це наша земля. Ми маємо її повернути й повернутися. Це також більш широке поняття, ніж фізичне повернення. Ніхто не каже, що люди, які вирішили залишитися на Заході, мають почуватися зрадниками. Вони можуть повернутися в іншому контексті, в якійсь іншій іпостасі. Власне, дуже ресурсно думати: що я можу зробити для міста, яке ще болить, бо є моїм? Може, це буде вкладання грошей в відкриття університету чи курорт в Маріуполі – чому ні? І, можливо, це символічне повернення умовним проєктом через 10 років дасть людині змогу повернутися фізично. Вона сама створить собі той Маріуполь, в який захоче повернутися.
P.S. Жінка з Бахмута – ліворуч. А ви як подумали?