До великої війни маріуполець Леонід Лисов був головою масажної асоціації та власником чотирьох філіалів. Під час облоги міста навесні 2022 року він 67 діб прожив без їжі, води, тепла, світла та зв’язку. Чоловік пам’ятає, як ховав сусідів біля під’їздів і щодня лягав спати, як востаннє, повторюючи один і той самий рядок молитви – і це тримало його на плаву. Зараз Леонідові 78. Він відновив власну справу в евакуації, продовжує лікувати людей масажем і навчати учнів. 
З ТИХ РУК НІЧОГО НЕ БРАВ
Про російське вторгнення до Маріуполя чоловік згадує неохоче.
– Ми думали, що це ненадовго. Ніхто не уявляв, що все так затягнеться. Лежиш і чекаєш, куди прилетить – у тебе чи повз.
У під’їзді багатоповерхівки разом із ним переховувалося дев’ятеро людей. У квартирах не було вікон, а надворі мінусова температура, всередині ледь плюс один. Темрява з вечора. Хліба місяць не бачили. Воду брали, коли траплялися дощ чи сніг. Інакше ніяк. Одного разу Леонід дійшов до джерела – і ледь не загинув під мінометним обстрілом.
– Живий залишився – це вже диво. Це було щоденне виживання. Ми навіть жартували між собою, щоб якось триматися. Наприклад, що таке три літри води? Це і вмитися, і посуд помити, і попрати, головне – не переплутати послідовність. Такий чорний гумор, але він рятував. Пам’ятаю як у нас залишилися скоринки від сала, знайшли якусь крупу, цибулину, моркву – і зварили на воді на вогнищі. Той суп здавався неймовірно смачним. Я зараз навіть не можу передати, наскільки.
Рятувала й молитва. Щодня Леонід повторював три слова з великопісного канону Єфрема Сиріна: смиренномудріє, терпіння і любов.
– Ми повністю були в руках Господа… Дуже важко було бачити, як змінюється моє місто. Я народився там, прожив усе життя, а тут дивишся – і не впізнаєш. Це був уже не той Маріуполь.
15 квітня на проспекті Металургів окупаційна влада організувала публічний захід. Того дня маріупольцям роздавали їжу – за словами Леоніда, четвертину буханки хліба та маленьку жменьку цукру в паперовому стаканчику.
– Я з тих рук нічого не брав. Бачив, як під час голоду люди змінюють свої життєві принципи – і також боявся стати на коліна перед окупантами за краєчок хліба. Як робили від безвиході інші. Я не пив алкоголь. А всі бухали… І знайомі дивувалися, як я можу дивитися на все навколо тверезими очима.
ЦІЛУВАЛИ УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ
1 травня 2022 року учні Леоніда вивезли його з Маріуполя. Їхніх імен він не називає – вони досі там.
Дорога пролягала через окупований Бердянськ, де довелося чекати понад два тижні. Потім – блокпости від Бердянська до Василівки. Двадцять два пости. Перевірки, знущання.
– Коли ми вже доїхали до своїх, у Запоріжжя – ми цілували землю. Просто плакали й обіймалися.
МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЗА КОРДОНОМ Я ДЕГРАДУЮ
Далі були Львів, Перемишль, Краків. У Кракові вже десять років живе молодша дочка, яка там закінчила академію та працює у шведській фірмі. Її керівник, швед, допоміг Леонідові коштами на перші потреби.
Через півтора місяця Леонід поїхав до Болгарії. Спочатку жив у готелі на узбережжі, харчування та житло були безоплатні. Уже за тиждень купив масажний стіл і почав приймати клієнтів – серед відвідувачів опинилися й маріупольці, які евакуювалися туди ж. У листопаді 2022-го чоловік орендував власну студію за сім хвилин ходьби від моря.
Але залишатися там надовго не хотів.
– Це не моя держава, не моя мова. Мені здавалося, що я там деградую. Розвитку не було.
ВІДКРИТИ СПРАВУ ПІСЛЯ СІМДЕСЯТИ – НЕ ПРОБЛЕМА
1 травня 2023 року – рівно через рік після виїзду з Маріуполя – Леонід повернувся в Україну. Відновив реєстрацію своєї Асоціації масажних технологій, у жовтні відкрив новий центр у Чернівцях, разом із діловою партнеркою Тетяною Шинкар.
Про те, як у 78 років вдається не зупинятися, каже так:
– Є якась унікальність у мені – але не від мене це залежить. Я з тих людей, які знайшли себе. Я люблю свою справу, живу нею і розвиваю нові напрямки.
Його учні зараз працюють у Лондоні, Гельсінкі, Ірландії, Канаді, Австралії, Іспанії, Франції, Бельгії. Для Леоніда це – головний капітал.
– У своєму житті я збирав скарби не матеріальні. Тож ні про що матеріальне не шкодую. Я ніколи не був меркантильною людиною та завжди намагався допомагати іншим. От це мене й урятувало: у мене не було прив’язаності до речей. Я залишив усе. Квартиру віддав людям, сказав: живіть. Бо розумів, що життя дорожче за будь-які речі. Єдине, що болить – це моя справа. Те, що я будував усе життя. Архіви, напрацювання – усе зникло. Але головне, що я залишився живий.
Тим, хто у відчаї через втрачене й не може знайти себе на новому місці, Леонід Лисов радить:
– Реалізуйте свій талант, дарований Богом. Служіть ним людям – і все у вас буде, без напруги.
