Переселенський чи біженський досвід, який ніхто з нас не планував і не омріював, для багатьох став якщо не новим стилем життєпису, то певним епіграфом для наступної сторінки – точно. Набуті навички та набиті гулі протягом дванадцяти чи чотирьох років або навіть кількох місяців зробив нас… Ні, не сильнішими. Бо втрати, біль та відчай навряд чи хоч комусь надають упевненості в своїх силах та додаткового ресурсу. А якими же нас зробив цей досвід? Чого навчив, про що попередив, від чого врятував? Як допоміг вижити, не захлинувшись негативом та не впавши в кому нездійснених очікувань? Порефлексуємо?
ОПАНОВУВАТИ НОВИЙ ПРОСТІР
Під час війни та масової міграції не до ретельного вибору місця нового проживання. Тому нас безжально перемішано: мешканців тихих провінційних містечок закинуло у мегаполіси, інженерів з заводів та шахт – у віддалені села, степовиків – у гори, морські мрійники намагаються вловити знайомий солений запах біля прісних річок, а завзяті дачники – виростити на тісному балконі кріп та петрушку.
Ми опановуємо новий простір. Вчимося не боятися лабіринтів київського чи берлінського метра, шукаємо серед чужих міст будинки чи двори, схожі на наші, забуваємо запах абрикос, що квітнуть біля кожного дому, але вчимося любити квіт каштанів чи пальм.
– У ці дні за триста метрів від хати завжди зацвітав чебрець… А поки зберігаю в серці його запах, збираю те, що квітне у Києві, – розповідає авторка чудових світлин для «Схід NOW» Наталя Поколенко з Костянтинівки. – Дорогою на роботу – акація. Для мене це дерево Сходу. Розквітла шипшина, ми її збирали там же, біля чебрецю, повно дикої було. На ділянці вздовж дороги, де торік був мак, посадили льон, тепер вона синя. А у хаті зацвіла троянда. На ній сім бутонів, це подяка за порятунок взимку. Коли не було електрики і ми мерзли, я її тягла ближче до нагрівача. Тепер вона віддячила.
Ми шукаємо цьому простору назву. Приміряємо до свого серця, починаємо казати на найближчий магазин – «наш», а на орендовану квартиру «додому». І, як слушно каже двічі переселенка Марина Іванушкіна, одразу ловимо себе на думці, що ні, це не наш дім.
– Мій переселенський стаж з 2014-го. Спочатку я їздила час від часу «додому» в Авдіївку, через пару років зрозуміла, що з Авдіївки повертаюся теж «додому» в Київ, а потім Київ уже став домом, а Авдіївка залишилася Авдіївкою, – описує етапи свого просторового руху Тетяна Колесова. – Ну і моє відкриття минулого року: виходи в метро пронумеровані! І коли в навігаторі написано йти на «вихід 5», то треба шукати ту цифру на стіні! Як я без цього жила 10 років!
Ці дивні навички, особливо, якщо доводиться переїздити не раз і не два, насправді сильно «прокачують» різні сторони нашої особистості. Від емпатії («Боже, як же важко працюють люди в селі!») до масштабування важливих ціннісних орієнтирів, які, можливо, ніколи б не з’явилися, якби не цей наш досвід.
– Я навчилася не чекати від нового міста більше, ніж воно може дати. Адже кожне щось дає, і це треба приймати з вдячністю, – вважає головна редакторка «Схід NOW» Інна Юр’єва. – Я вдячна Маріуполю, бо він подарував мені можливість змінювати простір і відчувати ці зміни. Я вдячна Львову, бо тепер, коли я в режимі самозбереження, він – моє місто. Йому, в хорошому сенсі, байдуже до мене, він не вимагає зайвих рухів, натомість дає підживитися своєю дивовижною енергетикою. Якщо щось зміниться – я поїду до іншого місця, нема проблем. Чому мене навчив досвід переселенства – так це не триматися за те, що є, із легкістю розставатися та відкривати нове. Я ніде не шукаю Донецька, хоча мій Донецьк завжди зі мною. Просто його час ще не прийшов.
– Бути переселенкою для мене – це відчути нарешті, що, хоч окупанти й порвали тобі коріння, та ти, виявляється, все одно вдома. Відчути нарешті, що твій дім – не Горлівка. Твій дім – Україна, – пояснює Ганна Кречкіна, яка з 2014 року була змушена змінити десяток нових місць проживання.
І, нарешті, ми наповнюємо новий простір собою, своїм «теплими» речами, квітами, посудом чи традиціями, які роблять його кращим, ніж він був без нас.
– Наша сімейна традиція – саджати дерево на річницю весілля, – каже Марина Кравчина з Донеччини. – Де б ми не були в той момент – пускаємо коріння саме там!
УСВІДОМИТИ ВІДЧУТТЯ ТА ЕМОЦІЇ
Бути переселенцем – це рефлексувати, відзначаючи зміни у своєму стані та настрої. Ця навичка з’являється як порятунок, коли емоційні гойдалки заважають відчувати землю під ногами. Ми вчимось помічати та підтримувати себе та інших на шляху до адаптації.
Дивись, торік ти не могла прочитати жодної сторінки найцікавішої книги, а зараз вже маєш власні враження від новинок української сучасної літератури. У перші місяці вимушеної міграції знічувалася від косих поглядів з підозрою на «проросійськість», а тепер подумки усміхаєшся, коли чуєш таке, і майже одразу забуваєш – не виправдовуючись і не плекаючи образу. Звичка усвідомлювати свої емоції та відчуття стає міцним фундаментом внутрішньої роботи, яка дозволяє вибудовувати кордони та поважати власні інтереси.
– Мої досягнення: не дивитись «відосики» з розбитим Бахмутом, бо це дуже боляче, розриває сильно – навіщо? Не слухати жалісливих пісень про Бахмут, переселенців («ой, слухала та плакала всю ніч») – навіщо? – розповідає про принципи життя після евакуації переселенка з Бахмута Тетяна Буковцова. – За можливості, не спілкуватися з особами, яким все набридло, і сонце не світить, і трава не зелена. От навіщо?
Переосмислення пріоритетів – цікавий «бонус» нашого переселення. Те, що колись здавалося звичайним, буденним чи тим, що існує завжди, стає надважливим і потребує особливого ставлення.
– Я двічі ВПО: Донеччина та Луганщина. Перший раз в мене було багато надій, волонтерство, робота, швидко знайшла своїх. Вдруге було в тисячі разів важче, шість переїздів, питання «чому знову я?», збирання себе по частинах, – зізнається військовослужбовиця Ганна Щеблєтова. – За кілька років наздогнало все, що накопичилося… Багато тих, кого вважала своїми, відкрилися з негативного боку, це теж був удар. По суті, я вже не «своя» ані на Луганщині та Донеччині, ані на Франківщині. Хоча з’явилися гарні знайомі. Я б не хотіла мати такого досвіду, бо друге переселенство «подарувало» невпевненість, страх лишитися на вулиці, а ще люди швидко віддалилися. Пощастило тим, у кого поруч родина. А якщо нас розкидало і немає підтримки, то це дуже важко. Із позитивного – я все ж щось ще можу, саме тому одягла піксель, саме тому зараз на Сході. І я дуже пишаюся, що східнячка.
Лікар з Маріуполя Едуард Зарубін каже, що бути переселенцем – це дивитися на свої старі фотографії та відчувати те, що ніколи не відчував. А Юлія Дейнега з Сіверська вважає, що бути переселенцем – це встигнути забрати з собою найголовніше: фотографії, цінні родинні речі, прабабусину вишиванку, бабусину хустку. І попри всі складнощі життя –посміхатися, радіти життю. Але й сумувати, що на свята ти не разом з усією родиною, бо усвідомлювати, що саме це – найцінніше в житті тепер.
Ми навчилися порівнювати свої досвіди, спиратися на пройдений шлях і передбачати, цінуючи кожну хвилину.
– Я тішуся, що через ці дві таки великі зміни і втрати, через пошук і відновлення – маю щастя прожити три життя в одному. Особливо коли бачу, як люди, що їх не торкнулися події, навіть своїм одним стабільним життям не користуються. Так собі, пливуть, – розмірковує Ірина Яценко, яка через війну була змушена виїхати спочатку до Бахмута, а потім до Європи. – Уперше було тяжко, але цікаво починати життя з нуля. З’являється можливість змінити те, що вже давно хотілося. Але вдруге – то вже не «цікаво», це вже – «захоплююче». Так, ніби з розмаху вдаряєшся головою об стіну і раптом втрачаєш памʼять, а разом із нею – чутливість. Затискаєш зуби та вчишся отримувати задоволення від щоденних квестів. І відчайдушно віриш у людей. І у себе. І в те, що більше не доведеться…
АЛЕ ТРИМАТИ ЗВ’ЯЗОК
Ми вчимося складному і непередбачуваному процесу зберігання пам’яті та власної ідентичності. Викреслюємо чи акцентуємо, переосмислюємо і закарбовуємо, щоб передати це дітям та онукам. Ми віримо, що колись повернемося, але вже не застигаємо у цьому очікуванні, хоча з плануванням на майбутнє у нас все ще не дуже добре.
Ми сперечаємося у сім’ї за кожну нову річ, книжку, квітку, бо «а якщо знов переїзд!», ми інколи навіть стаємо щасливими володарями власного житла на новому місці, але ніколи не забуваємо про те, хто ми і звідки. І нагадує нам про це не тільки довідка переселенця…
– Коли було 12 років, як перестав працювати донецький аеропорт, спіймала себе на думці, що пам’ятаю той день майже в дрібницях, але вже не відчуваю його, ніби не зі мною було. Але скажу – дуже важливо пам’ятати, інколи спеціально згадую, що і як було, – впевнена Ярослава Тройнікова. – Три роки тому зробила тату з вишивкою Донеччини (троянди) – як варіант самоідентифікації, щоб ніколи не забувати, звідки я.
Ми відчуваємо, де саме болить, і впевнені, що це й є душа. Не міряємося горем. Вже навчилися не мірятися, бо осягнули повною мірою всі його відтінки та варіації.
– Я – донеччанка, але прописана була при військовій частині, бо ми чекали на квартиру, як військові, з 1998 року. Щоб житло було трохи дешевше, переїхали в 2003 році до Авдіївки. Прожили Донецьк-Авдіївка до 2014 року, – каже пані Елен, яка вже збилася з рахунку, скільки разів вона мала переїздити. – Війна заставила переїхати до батьків в Бахмут, далеко не хотіли, тому що думали що ось-ось повернемося. І полюбили Бахмут. Але 2022 рік сказав їхати далі. Зараз отримали житло в Борисполі, майже все добре, але Донецьк, Авдіївку і Бахмут неможливо забути. Може, колись… Так, все нове вивчаємо, але Донеччина – це щось інше. Це душа.
Тож, стаємо на ноги, сприймаємо усе як виклик, хоч і з нотками фаталізму. Як каже Данило Ребро, багатодітний батько, який виїхав з родиною з Маріуполя до Норвегії: «Як є, так є, і працюємо над поточними викликами». Ховаємося за творчістю, «движуємо», встановлюємо рекорди України, як-от Оксана Муравльова, яка разом з однодумцями цьогоріч вручну вишила найбільшу вишиванку. І не стримуємо постійного бажання, як зазначає Марина Іванушкіна, з гордістю казати, що ми звідти – з Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Харківщини…
