За часи Незалежності українське суспільство постійно «штормило» з мовного питання, проте лютий 2022 року кардинально змінив ставлення до мови. У людей, які проживають війну через досвід окупації та втрат, виникла потреба ідентифікувати себе українцями не лише за громадянством. Навіть ті зі східняків, кого у дитинстві батьки свідомо «звільняли» від вивчення української мови та літератури, почали переходити на спілкування державною. З помилками, іноді на жорстокому суржику, ми вперто здійснюємо перехід на мову, яка для більшості з нас завжди була рідною. Просто на кілька поколінь забутою.
МОВА ЯК МАРКЕР «СВІЙ – ЧУЖИЙ»
Пенсіонер Сергій Ваганов, який навчався та працював на Донеччині, пережив блокаду Маріуполя і нині мешкає у Вінниці, виріс у суто російській сім’ї.
– Українську я знаю завдяки моїй шкільній вчительці Нілі Григорівні. Чув, читав книжки, дивився кіно українською без жодного дискомфорту. Пам’ятаю, як дуже дивувався, коли мій інститутський товариш родом з Таганрога впадав у ступор від вивіски на донецькому магазині «Панчохи та шкарпетки». З усною мовою у мене не все так гладко. Просто у моєму оточенні не було такої потреби, а це означає – не було практики. Поки що моїх знань вистачає на спілкування у транспорті, аптеці, магазині – там, де я можу щось отримати від людей, не травмуючи їх російською. Люди ж не винні, а у мене виходить. А от завдання трохи складніші я не тягну. Двічі відмовлявся від публічних виступів, бо бути «загальмованим підстрочником» себе самого – не дуже приємно. Тут нічого не поробиш, публічні заходи – державною. Dura lex, sed lex («Закон суворий, але це – закон», – ред.). Нічого не маю проти остаточної українізації, до людей, які серйозно підходять до вивчення мови, навіть наймають для цього викладачів, ставлюся з повагою.
Через брак практики Сергій часто уникає довгого спілкування. На несподівані запитання від перехожих відповідає, що він не місцевий. Каже, що від цього відчуває дискомфорт, бо відмовив людині у допомозі, якої та потребувала, але так простіше. Дуже болісно сприймає закиди на тему «мови ворога».
– Зазвичай перед тим як дати інтерв’ю (а після порятунку з Маріуполя їх у мене брали не тільки українські, а й іноземні журналісти), я питаю, чи розуміє людина недержавну мову. Завжди чую позитивну відповідь. Тобто спілкуємося російською без проблем, і я не проти перекладу статті українською. А потім з’ясовую, що десь той самий автор пише про «мову ворога» і таке інше. Може, він і не мене має на увазі, але двоякі відчуття від цього виникають… А ще мені дуже часто доводиться чути: «Ви звали путіна, розмовляєте свинособачою, а наші сонечки гинуть за Донбас». Відповідаю приблизно однаково: «Ви приймаєте тезу путіна 2014 року про захист російськомовних, так? А другу тезу 2022 року про «денацифікацію» теж приймаєте? Згодні, що ми в Україні всі нацисти? Ні? А чому так? Першу приймаєте, а другу ні? Виходить, що ви йому вірите на 50%? Може ще раз подумаєте?»
Як доросла людина, схильна аналізувати, Сергій і тут намагається знайти причини, через які люди поводяться непослідовно.
– Є таке поняття – економічна географія. На сході України і, наприклад, на Закарпатті різні кордони створювали різні передумови. Але ця логіка не допомагає. Людям боляче. Маємо такий час, коли кожен травмований, і мова не стільки інструмент комунікації, скільки маркер «свій – чужий». Я це розумію, сам такий. Зараз найгірше мільйонам наших співвітчизників, які, знаходячись за кордоном, змушені замість української вчити мову іншої держави.
ЗНАТИ МОВУ КРАЇНИ, В ЯКІЙ ЖИВЕШ – ТАК МАЄ БУТИ
Держслужбовиця Марина Савілова (прізвище та ім’я змінені) вже 20 років працює за фахом в одному з органів виконавчої влади. Вона народилася та виросла на Луганщині, навчалася та багато років жила у Донецьку, 2014 року переїхала до Маріуполя, звідки 2022-го виходила пішки, щоб врятуватися від російської навали. Каже, що все життя розмовляла російською, українську вивчала тільки в школі, в родині нею говорила лише бабуся. Проте Марина без особливих проблем перейшла на українську мову, коли закон надав їй статус державної і закріпив як інструмент офіційного спілкування посадових та службових осіб.
– Для мене не було великим навантаженням скласти іспити, хоча весь час до того говорила російською. Ну, переважно російською – бо працювати доводилось із різними людьми і зазвичай я відповідала тією мовою, якою до мене зверталися, бо це повага до людини. Звісно, грузинською або татарською я не володію (сміється, – авт.), тож для представників так званих меншин російська мова була як нині англійська – мовою міжнародного спілкування.
Марина впевнена, що всі в Україні знають державну мову, тільки володіють нею на різному рівні. Але ж розмовляють, намагаються!
– Огидно чути, коли цькують людей, які недосконало володіють українською, свідомих початківців. Клеять на них наліпки «російських агентів» чи подібні, не зважаючи на те, що ображають співвітчизників. А мали б підтримувати, я вважаю.
Перехід на державну мову Марина вважає цілком природнім процесом.
– Є держава – є мова. Чомусь питань про німецьку, англійську чи італійську мови не постає, коли ми подорожуємо Європою, де кордонів начебто немає. Але, потрапляючи до тієї чи іншої країни, одразу відчуваємо, де знаходимось. Ми чуємо державну мову, бачимо афіші чи вивіски на магазинах і кафе, газети та журнали, дивимось телевізор, звідки лунає мова країни, куди ми приїхали. І у нас так має бути.
ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО ГАРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ – ПОГАНА УКРАЇНСЬКА
Підприємець Віктор Анісімов теж багато років прожив у російськомовному середовищі на Донеччині. Він свідомо перейшов на українську ще 2014 року, коли переїхав до Києва.
– Від самого початку я зайняв принципову позицію: якщо до мене звертаються українською, я відповідаю українською. Бо вважаю мову інструментом особистого спілкування. Були курйозні ситуації, коли до мене зверталися українською, я відповідав, а людина переходила чомусь знову на російську. Може, чула якісь мої «русизми», може, й сама не володіла мовою досконало, а може, її тільки на привітання українською і вистачало, не знаю…
Віктор відверто каже, що у побуті вони з дружиною досі розмовляють російською, але від письмової української він почав кайфувати давно і несподівано для себе. Писав дописи у фейсбуці (до речі, після переходу на українську втратив 500 підписників своєї сторінки), розповідав історії зі свого життя, робив купу помилок… А потім стався випадок, коли він зрозумів, що помилки – це не страшно.
– Якось я купив книжку Антона Санченка «Нариси бурси», яку «проковтнув» за одну ніч – як виявилось, автор теж закінчив морське училище, тож написав практично про мою молодість, це було потрясінням для мене. Я знайшов Санченка у фейсбуці, набрався нахабства та написав, як мене вразила його проза. Ми тоді гарно поспілкувалися, а через два дні він мені написав: «Якщо тобі так сподобалась моя книга, може, рецензію до неї напишеш?». Уявіть, професійний письменник до мене звернувся з такою пропозицією! Було лячно, якщо чесно. Брехати не буду, писав спочатку російською, потім перекладав, були сумніви щодо перекладу. Тоді звернувся до знайомої, яка досконало володіє українською, вона трохи підправила мій текст, пояснила, в чому мої проблеми. З’ясувалося, що коли ми перекладаємо свої думки з однієї мови на іншу, це одразу відчувається – ми плутаємося у суфіксах та закінченнях слів, рід змінюємо. Але мій особистий суржик – донецький, східний – надав тексту родзинок. Я згадав свого дідуся, який у Єнакієво приїхав з центральної України, а до того – з Польщі. Він додавав до своєї української польські слова, і це було цікаво. Ми ж у розмові себе не стримуємо, якось прикрашаємо мову, додаємо цікавинок. То чому б ні?
Наразі Віктор все частіше використовує сполучення «рідна мова» замість «українська мова».
– Хтось пам’ятає, як називався підручник української мови в радянські часи? «Рідна мова»! Щоб удосконалити рідну мову, я слухаю радіо, бо моя професія не передбачає широкого кола спілкування. Радіо дуже допомагає. Почав помічати, що подумки вже виправляю декого з дикторів та спікерів. Розумію, що на їхньому місці я б, мабуть, наробив ще більше помилок, але коли ти спокійний, помічаєш такі деталі. Що ще? Коли я шукав роботу, то на інтерв’ю спілкувався з роботодавцем виключно українською. При чому були такі «агресивно» україномовні компанії, і вони одразу про це попереджали. Так от я їм казав, що тільки вивчаю рідну мову та можу робити помилки. І жодного разу з мене ніхто не глузував, не критикував і не принижував. Виправляли, так. Але дуже коректно. Отут треба сказати, чому я не заговорив чеською мовою, яку свого часу вивчав. Коли я намагався своєму товаришу сказати щось чеською, він сміявся. Казав, що я розмовляю, наче китаєць нявкає. Тому я з носіями боявся розмовляти. Хоча ані чеські поліціянти, ані держслужбовці, з якими мені доводилось спілкуватись, мене не критикували. Згадую азербайджанців та вірмен, які у нас у Донецьку торгували на базарі – розмовляли ламаною російською, робили помилки, але досягали своєї мети.
То що я хотів би сказати людям, які хвилюються з приводу помилок. Головне – ціль, яку ти ставиш. Єдиний шлях до гарної української – погана українська. Треба не соромитися, не звертати уваги на помилки, виправляти їх. У нас із вами нема іншого шляху, як через помилки. Якщо ми вже визначились, що українська – наша рідна мова, треба починати. Головне, щоб вона допомагала нам розуміти один одного, а не розділяла нас.