У квітні бахмутську зооволонтерку Марину Шажко визнали однією з переможниць Всеукраїнської зоозахисної премії від UAnimals і Міжфракційного об’єднання «Гуманна країна». Разом із однодумцями з громадської організації «Лада» Марина евакуювала з фронтового Бахмута понад сотню старих, хворих та покинутих тварин. Прихисток вони знайшли на Січеславщині. А згодом до бахмутських хвостиків доєдналися десятки тварин, врятованих з усіх районів, де гаряче.

ТРОШКИ ІНШІ ЛЮДИ

Марина Шажко – педагогиня, багато років вона викладала юним бахмутянам англійську мову. Окрім знань, учні отримували на її уроках й інші важливі життєві навички: вміння цінувати кожне життя, відповідально ставитися до тих, кому потрібна допомога, гуманно поводитися з тваринами та довкіллям. Час, коли 2012 року разом з друзями вирішила опікуватися тваринами, сама Марина вважає визначним. Бо саме зоозахисна діяльність загартувала її, зробила наполегливою та рішучою.

– Цей вибір, фактично, не був вибором. Коли у твоєму дворі о четвертій ранку комунальні служби стріляють у собаку, з якою багато років гралися місцеві діти, ти або закриваєш на це очі, а разом з ними – і душу, або починаєш з цим боротися, – згадує Марина початок свого довгого та дуже важливого шляху.

Навколо ідеї гуманного впорядкування ситуації з вуличними тваринами у Бахмуті об’єдналися геть різні містяни. Звичайні, здавалося б, чоловіки та жінки різного віку та професій, майнового стану та політичних вподобань. Але, все одно, трошки інші – бо, виходячи з дому по хліб, обов’язково знайдуть голодну тварину. В той час як решта людей її просто не помітять.

– Ми зареєстрували громадську організацію «Лада», написали перший грант та почали розбудовувати майданчик для стерилізації та перетримки тварин. Адже розуміли, що просто підгодовувати та лікувати тварин, що живуть у місті, добре, але стратегічно неефективно – без гуманного регулювання кількості вуличних котів та собак ми не зможемо розв’язати цю проблему, – каже пані Марина.

ЗАСЛУЖИТИ ДОВІРУ

Боротися активістам доводилося з різними «вітряками». З місцевою владою, яка позаочі називала їх «зубастими, як їхні пси» і не хотіла позбавлятися радянської спадщини кривавих «зачисток» на вулицях. З пересічними містянами, які не бажали занурюватися в складності причинно-наслідкових зв’язків між власноруч викинутими на вулицю собаками й покусаними людьми. З недовірливими скептиками, які всюди шукали зраду, бо не вірили, що таким можна займатися за покликом душі – увесь вільний час та сили віддавати беззахисним та зрадженим.

– Це був надзвичайно складний процес вибудовування системи, яка б викликала довіру у різних людей, з якими ми живемо в одному місті. Але вже за кілька років ми мали потужну підтримку серед земляків, навіть поміж тих, хто жив в інших країнах. А питання стерилізації нарешті звучало не як примха, а як важлива складова життєдіяльності міста, що сприяє безпеці та комфорту. Впроваджувати процес «вилов-стерилізація-випуск» усі ці роки вдавалося частково коштом місцевого бюджету, частково – грантовими грошима, частково – за допомогою місцевих благодійників.

Налагоджений механізм працював як годинник. Після стерилізації кількість пухнастих безхатьків не збільшувалася в геометричній прогресії, собаки не збиралися у «весільні зграї» та не мали потреби агресивно захищати потомство. Але при тому тримали «свою» територію, не пускаючи до міських дворів та парків більш агресивних та менше соціалізованих тварин із периферії і, разом з тим, позбавляючи джерел годування таких неприємних сусідів, як щури та миші.

Довіру приходилося заслуговувати й у хвостатих підопічних. Серед тих, кому стерилізаційний майданчик «Лади» став домом, було багато собак, постраждалих від рук людини. Дуже складно навчитися знов довіряти людям, якщо тебе залишили прив’язаним у лісі, бо вже старий та немічний, або з нетверезої голови викинули з балкона, або розстріляли впритул, бо охороняв територію, яку вважав за свою. Сотні таких історій разом з історіями порятунку, а інколи – щасливого прилаштування «ладушек» в нові сім’ї читали у соцмережах організації її прихильники.

За десять років майданчик біля селища Опитного перетворився на повноцінний собачий мікрорайон: у кожного мешканця, а їх тут жило вже понад сто, були власна буда, вольєр або місце для ночівлі. Волонтери облаштували повноцінну кухню, приміщення для стерилізації та лікування, місця для післяопераційної перетримки.

– Ми заохочували на пільгових умовах стерилізувати й домашніх тварин. Бо вуличні собаки та коти – це майже завжди викинуті домашні улюбленці або їхні непотрібні нащадки, – пояснює Марина.

Волонтери «Лади» співпрацювали з різними громадськими організаціями, мали розгалужені зв’язки та дружні стосунки з зооактивістами чи не з усього світу. А ще проводили безліч заходів зі спілкування своїх підопічних з дітьми та молоддю. Бо прагнули перервати ланцюг байдужості та споживацького ставлення до тварин і будувати суспільство, де не толеруватимуть жорстокість та безвідповідальність.

ВОГОНЬ ПО БУДАХ ТА ПРИХИСТОК У СУСІДНІЙ ОБЛАСТІ

Деякий час після повномасштабного вторгнення бахмутські зооволонтери не хотіли навіть думати про можливу евакуацію. Але коли майданчик обстріляли, кілька тварин зазнали поранень та загинули, а кілька, злякавшись вибухів, втекли – вирішили рятуватися. За однією умовою – всі разом.

– Нам пропонували вивозити тварин частинами – за кордон чи до інших притулків. Але ми не хотіли роз’єднувати нашу велику пухнасту родину: більшість підопічних живуть на нашому майданчику роками, ми знаємо особливості їхнього характеру та здоров’я, вони звикли до нас, – каже Марина Шажко.

Тварин із кожним днем ставало більше, бо люди тікали та кидали їх напризволяще. Щоб вивезти 160 утриманців, треба було знайти спеціальну територію з приміщенням. Таке знайшлося у селищі Вільному під Новомосковськом – волонтери орендували порожню ферму, за яку щомісяця мають сплачувати 15 тисяч гривень.

– Спочатку думали вивозити тварин поступово, поки будуватимуться вольєри на новому місці. Але після п’яти потужних прильотів ризикнули на велику евакуацію одночасно усіх мешканців. Евакуювалися, коли бої були вже просто біля майданчика. На щастя, поки помічники з трьох різних волонтерських ініціатив кілька годин вантажили наших хвостатих у машини, район не обстрілювали.

Наступного дня Марина з родиною теж покинули Бахмут, але там залишалися люди, котрі продовжували годувати покинутих тварин. Деякий час «Лада» передавала їм корми й подеколи забирала собі бідось, яких вивозили інші волонтерські групи.

– Процес облаштування «з нуля» великого собачого гуртожитку – дуже важкий. Але за кілька місяців ми вже проводили перший етап стерилізації, щоб запобігти розмноженню нових мешканців майданчика й долучити місцевих мешканців до гуманного регулювання кількості тварин. На початку нам дуже допомогли волонтерські організації: Nova Ukraine закупила сітку для оздоблення вольєрів, фонд Happy Paw оплатив та доставив 27 будок, три булер’яна та дві тони паливних палетів вже у Дніпропетровську область. Чеська організація «Допомагаємо тваринам UA» забезпечила запасом кормів…

Зараз під опікою Марини та її однодумців вже понад дві сотні собак. На майданчику безперервно продовжується процес будівництва, хоча шукати кошти на оренду, облаштування, лікування та утримання тварин неймовірно важко. Але у «Лади» залишилися багато друзів, які не тільки підтримують Марину, а й вирішили номінувати її на зоозахисну премію – щоб якомога більше людей дізналися про сміливих людей, які рятували вуличних тварин в той час, коли багато хто кидав у війні домашніх.

– Звісно, така премія від UAnimals – це визнання та натхнення для тих, хто рятує життя найбеззахисніших, – зізнається пані Марина. – Але вважаю, що обрати найкращого серед волонтерів дуже складно, бо ми всі робимо одну спільну справу. Для мене найголовніша нагорода – щасливі оченята врятованих тваринок та їхній спокій.