Вона завжди мріяла про велику сцену – і коли вчилася у школі, і коли отримувала професійну музичну освіту. Викладачі казали про талант та сильний голос, артистизм та креативність. Але щось не склалося. Не пощастило. І замість великої сцени Світлана Дейкун працювала музичним керівником у дитячому садочку. Вона й уявити не могла, що життя зробить неймовірний поворот. І що за горем, втратою дому і рідного Маріуполя прийде успіх, про який вона могла лише мріяти.
Світлана розповідає, що відтоді як усвідомила, що сцена для неї закрилася, завжди відчувала власну нереалізованість.
– Декілька років поспіль влітку я працювала культорганізатором у дитячому таборі – і це був для мене по-справжньому зірковий час, бо разом із дітьми я створювала мюзикли, шоу, маскаради, які вражали. Це була творчість, про яку я мріяла. Але ж це тільки три місяці на рік! А потім у мене з’явилася сім’я, народилася донька, і залишати дім на декілька місяців задля роботи у таборі я вже не могла. Залишався лише дитячий садочок і… ось це відчуття, коли ти знаєш, що можеш більше.
Якщо подумати, ну які Світлана Дейкун мала шанси знайти своє місце в новому житті? Без знання мови (в школі вивчала німецьку), з професією, яка погано годує в Україні і з якою складно адаптуватися в іноземному середовищі, без жодних фінансових заощаджень? Мабуть, невеликі. Проте вона не просто не розгубилася. За короткий час Світлана об’єднала довкола себе велику українську спільноту, створила хор, в якому стала диригенткою, і зараз гастролює по всій Ірландії.
МАРІУПОЛЬ. ВІЙНА ТА ЕВАКУАЦІЯ
24 лютого 2022 року, як і багато хто в Маріуполі, Світлана з чоловіком вирішили залишитися в місті, пересидіти, перечекати. Мовляв, останні вісім років жили поруч із війною, звикли. Були впевнені, що скоро все минеться. Але не минулося.
– Спочатку ми не спускалися у підвал. Під час обстрілів переховувалися у коридорі, спілкувалися, читали вголос книжки. В перервах між обстрілами відправлялися по їжу. Доводилося багато кілометрів йти пішки до продовольчих складів на Запорізькому шосе, які тоді масово розграбовувалися. Прибігаєш, хапаєш все, що під руку трапляється, хто що встиг схопити, ото і здобич. Це були жахливі походи. Бо доводилось йти по трупах. Наприклад, ще у лютому з західного боку у місто проривалися танки, один танк не зміг розминутися з автомобілем і бабах – декілька людей просто порвало, їхні останки довго-довго лежали біля нашого будинку. Ніхто не прибирав, ніхто не ховав. І все це доводилось бачити щодня.
8 березня у квартиру Світлани прилетіла ракета. Пробила дах, стелю і впала в кімнаті дочки. На щастя, не вибухнула.
– Мені здавалось, що це не стеля рухнула, що все моє життя рухнуло. Я ридала. Вила, як білуга. Ми з чоловіком тільки закінчили ремонт, для мене так важливо було, щоб дочка росла в нормальних умовах. Тоді ми вперше спустилися у підвал.
Спочатку просиділи у сховище тільки чотири години. Але вже 9 березня довелося спуститися знову. Вони не виходили на поверхню протягом 20-ти днів. Обстріли були такі щільні, що навіть до вітру не можна було сходити, тож чоловіки викопали туалет прямо у підвалі.
Наприкінці березня вони із сусідами вперше піднялися з підвалу і жахнулися. Навколо – уламки будинків, мертві тіла, все пошматоване та обгоріле.
Треба було вибиратися із Маріуполя.
Автомобіль родини був припаркований біля будинку, тож від нього мало що залишилося. Тому довелося скористатися евакуаційним автобусом. Це був російський автобус, який повіз їх до селища Нікольського на фільтрацію.
– Було дуже страшно. Боялися фільтрації. Але пощастило. Нам сказали, щоб йшли з автобуса займати чергу. І тут я побачила хлопця, який стояв на зупинці, куди прибувають автобуси з Маріуполя, та дивився всім у вічі. Я на свій страх і ризик підійшла до нього і кажу: відвези нас до Бердянська. І цей хлопець сказав: сідайте у машину. Він взяв з нас три тисячі гривень і повіз повз фільтраційні перевірки.
Родина провела в Бердянську 10 днів, бо окупанти закрили всі напрямку руху, окрім Криму. І Світлана з родиною вимушена була шукати водіїв, які б зголосилися їхати до української території. Один погодився за 400 гривень з людини довезти до Мелітополя, звідти вже інший водій за 200 доларів з людини довіз їх до Запоріжжя.
А далі – нема куди їхати і нема за що жити. Тож Світлана разом із дочкою поїхала до Ірландії.
ІРЛАНДІЯ. «КАЛИНА»
Вибір країни був випадковим. Від знайомих Світлана почула, що Ірландія приймає українських біженців і допомагає з поселенням, тож вирішила їхати туди. Про країну вона знала лише одне: Ірландія – дуже красива. А виявилося, що вони з Ірландією дуже пасують одна одній.
В ірландському місті Корк Світлана з дочкою Валерією занурилися у волонтерську роботу. Жінка запропонувала свою допомогу в організації свят для українських біженців, її організаторський талант помітили, і дуже швидко без її участі не обходився жоден такий захід.
– Одного дня я побачила оголошення: музична академія міста розпочинає безоплатні музичні курси для всіх охочих від 15-ти до 60 років. Вирішила записати на курси Лєру. Ми прийшли, познайомились із директором академії Біллі О’Каллаганом, і він переконав, що записатися варто не тільки доньці, а й мені. Ми були двома українками на всьому курсі.
Хоча Світлану з Лєрою важко було назвати початківцями, тим більше на курсах для аматорів, але навчання в академії виявилося дуже корисним. Справа в тому, що в Україні навчають музиці за італійською школою, а в Ірландії – інша музична грамота, вся термінологія англійською. Тож довелося перенавчатися.
Вони вчилися, спілкувалися, виступали один перед одним. А тут мешканці міста Корк звернулись до свого лорд-мера Дейдре Форде з проханням провести традиційний великий концерт. Це така традиція – раз на рік лорд-мери в Ірландії влаштовують великі концерти. Але через ковідні обмеження два роки поспіль концерти скасовувалися, люди скучили за подією. І лорд-мер Корка відгукнувся, погодився.
Очільник академії Біллі О’Каллаган запропонував лорд-меру запросити Світлану та Валерію Дейкун виступити на цьому концерті. І вони виступили. Заспівали дві пісні – «Де ти тепер» Квітки Цісик і «Червону калину». Не просто заспівали, а ще й розказали історію цих пісень. Під кінець їхнього виступу зал піднявся. Овації не стихали. А після концерту можна було почути, як ірландці наспівували на вулиці мелодію нашої «Калини».
Це був перший крок до справжнього успіху, про який з дитинства так мріяла маріупольчанка.
– Ми брали участь майже у всіх заходах, які влаштовувала мерія. Я на них бачила багато українців, які приїжджали до Корка з різних міст Ірландії. Різні люди. Часто – розгублені та сумні. Вони хапалися за можливість побути серед своїх, як за соломинку. Співали, коли ми співали, і плакали, коли чули спів. І я зрозуміла, що є багато людей, які потребують спілкування, музики, спорідненості. Причому я це бачила не тільки серед тих українців, хто втік в Ірландію від війни, а й серед тих, хто давно тут мешкає. Так у мене й виникла ідея створити український хор. Церква St. Peter’s Parish Centre допомогла з приміщеннями для хору. Директором стала Вікторія Тимощук, яка взяла на себе багато організаційних питань, а диригенткою – я.
«Калина» стала першим українським хором в Ірландії. На заняття щосуботи стали з’їжджатися люди з різних міст і містечок Ірландії. Світлана і сама не очікувала такої популярності.
– Я думала, що цим хором рятую від депресії себе, а виявляється, я відтворила малу батьківщину і рятую від депресії багатьох людей, – каже диригентка.
МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ
Цього року Світлана Дейкун стала диригенткою ще одного хору – дитячого. Він був створений на базі музичної академії міста Корк і має назву Voiсes of Peace – «Голоси світу». На великій сцені Voices in Harmony Concert діти двічі заспівали український «Щедрик» – українською та англійською мовами.
– Ще одна моя мрія здійснилася! Це – різдвяне диво! – каже Світлана.
Ну а дорослий хор «Калина» і був відібраний до участі у різдвяному гала-концерті Voices in Harmony Concert серед 10-ти найкращих музичних колективів Ірландії.
– До цього різдвяного виступу ми почали готуватися з жовтня. Це був дуже складний процес. Організатори прислали партитуру, але у нашому хорі є люди, які мають красиві голоси, проте ніколи не навчалися музиці, тож не знають музичної грамоти. Уявіть, як ми готувалися – на слух. Ми дуже хвилювалися, адже вперше у житті брали участь у концерті такого високого рівня.
І ось цей день настав. Вихователька дитячого садочку з Маріуполя стоїть на одній сцені з найкращими артистами Ірландії. Чотири академічних хори, зірки опери та балету, а диригує виступи маріупольчанка Світлана Дейкун.
Якщо це не успіх – то що тоді успіх?
– У мене дивне відчуття від того, що саме тут, на чужині, я здійснила те, про що так довго мріяла у рідній Україні, – каже Світлана Дейкун. – Мрії здійснюються! І кожне випробування у житті дається нам не просто так. Головне – не опускати рук. Тепер я це точно знаю.