Вона писала дорослі і дитячі книжки, збирала гроші на дрони і пікапи, записувала свідчення про воєнні злочини росіян і перекладала їх для іноземців… Її чули, їй довіряли, навколо неї, маленької і крихкої, гуртувалися найпотужніші…

У Львові поховали письменницю Вікторію Амеліну, яка загинула внаслідок російської ракетної атаки на Краматорськ 27 червня.

На Сході Віка опинилася не випадково – задовго до великої війни вона, корінна львів’янка, поєднала себе з селищем Нью-Йорк на Донеччині. І прославила його на весь світ, коли 2021 року організувала, профінансувала і провела перший Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Мріяла про другий, після Перемоги. І він відбудеться, в пам’ять про неї – українські митці вже збирають на нього кошти.

27 червня у Краматорську Вікторія супроводжувала колумбійських письменників – їй було важливо, щоб якомога більше людей з усього світу на власні очі побачили, яку жертву доводиться приносити Україні у цій війні Добра і Зла. Коли російська ракета вже цілила у місцеве кафе Ria Pizza, вона розповідала про закатованoгo окупантами дитячого письменника Володимира Вакуленка. Його щоденник Віка знайшла після визволення Ізюмщини і тижнем раніше презентувала на Книжковому Арсеналі у Києві. І казала тоді, що ніби опинилася у новому Розстрiляному Відродженні.

Так і сталося – вона опинилася. Віка пішла у день народження Володимира Вакуленка, 1 липня. Вимкнула за собою світло тут і запалила його на небі, щоб їм обом було зручніше писати нові слова, які ми ніколи не прочитаємо.

****

Вікторія Амеліна:

«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше – щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російськоїокупації: «Коли наші прийдуть – віддаси». Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею – ніяк не знайдеться.

…Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстрiлянoго Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивaють, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину«Вальдшнепів» Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му…

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом – бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

– Знайшла! – вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді – всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».