«Ми не коти. У нас немає дев’яти життів. І тому дуже хочеться своє єдине життя прожити не дарма», – каже та, хто в Маріуполі втратила все, що мала. Окрім життя. І вважає, що доля залишила її в живих, щоб вона нарешті навчилася його цінувати. Зараз Оксана Клименко починає життя спочатку в далекій Канаді. Це вже третя країна, де вона робить спроби знайти своє місце. Це не просто, проте Оксана кожного разу намагається зібрати навколо себе рідних по духу людей, щоб повернути відчуття втраченого дому.
ЗАМІСТЬ ВІДКРИТТЯ САЛОНУ КРАСИ ВІДКРИВАЛА ПІДВАЛИ
Оксана Клименко не боялася війни. Вона була до неї ближче, ніж багато інших. З 2014 року волонтерила, допомагала захисникам Маріуполя, пізніше сама пішла служити в армію. Звільнилася буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Планувала повністю змінити фах, відкрити власний салон краси. «Але замість салону я відкривала підвали в оточеному місті», – каже жінка.
Вона була впевнена, що місто надійно захищене, і коли сестра дзвонила з Канади, де живе багато років, та вмовляла виїхати з міста, Оксана тільки знизувала плечима.
– Я не вірила, що буде щось страшне. Була впевнена, що навіть якщо росіяни сунуться, все буде, як в 2014-м. Хлопці, військові, теж заспокоювали.
Оксана жила на Лівобережжі Маріуполя. Цей район потрапив під обстріли першим. Але навіть тоді не хотілося вірити, що все серйозно. Поки не подзвонила подруга: в сусідній будинок влучила ракета.
– Ось тоді мені стало лячно. Я пішла до сусідів, і мене глибоко вразила розмова з ними. Поки був жив мій чоловік, ми спілкувалися, інколи на шашлики ходили разом. А тут сусід мені каже: «Ну готуйся, будеш відповідати, чим ти тут вісім років займалася». І я зрозуміла: вони мене просто здадуть, раптом що.
Тож Оксана швидко зібрала речі й переїхала до батька, який жив в Приморському районі. Але і той дуже швидко перетворився на пекло.
– Сусіди по підвалу були переконані, що серед нас була навідниця, така собі Ольга, яка якимось дивом мала зв’язок і періодично з кимось контактувала. Так це чи ні, ми вже не дізнаємось, але беззаперечний факт – наш будинок був єдиним, куди не прилетіло. А ми, якщо чесно, очікували щодня. Тож коли я почула, що люди стали виїжджати з міста, почала збиратися.
В машині майже не залишилося пального, тож поїхали без речей – ну як ті речі тягти, якщо машина раптом заглохне. В останню мить до Оксани з батьком попросилися дві майже незнайомі літні жінки з підвалу.
Так і їхали – брудні, страшні старі люди.
– Думаю, коли росіяни на блокпостах дивилися на пасажирів, бажання нас перевіряти у них зникало. Я тільки так можу пояснити, що нас пропускали. Коли вже на українській території я розповіла, що везу в сумці свої військові нагороди, документи, мені сказали, що я з головою не дружу. Мабуть, так і було. Зараз я розумію, наскільки це був ризикований і непродуманий крок з мого боку.
МОРЕ В БОЛГАРІЇ ТА ЧУДОВА РУМУНІЯ
Це трохи дивне відчуття, коли, з одного боку втрачаєш все й щомиті відчуваєш порожнечу, а з іншого – перед тобою відкриті всі дороги. Їдь куди хочеш, бо все твоє життя – в одній торбинці… Виїхавши з захопленої ворогом території, Оксана з батьком трохи навіть розгубилися – куди далі? Як і більшість українців, Оксана думала їхати до Німеччини, але сестра порадила Болгарію.
– Я була така розгублена, не могла себе знайти, занурювалась у депресію. І єдине, що рятувало – море. Я приходила до нього щодня і просто мовчки дивилася. Без нього я б не витягла себе, це точно.
Урядова допомога скінчилася вже через два місяці перебування в Болгарії, і Оксана влаштувалась на роботу з роздачі їжі в приморський готель, який надав їм житло.
– Почувалася там дуже некомфортно – ставлення керівництва до українок і болгарок було геть нерівне. Болгарки мали можливість ходити на перерву, на обід, в туалет, а нам давали 30 хвилин на день для власних справ. Нас контролювали із годинником – записували, скільки раз на день ми відвідали вбиральню. Взагалі в Болгарії дуже потужні проросійські настрої, тож для жінок з України в готелі створили такі умови, що було просто неможливо працювати. І я звільнилася.
Друзі порадили їхати в Румунію. І вона буквально відкрила для себе цю країну.
– Румунія – прекрасна. Тут дуже підтримують Україну, мені зустрілися неймовірні люди, – каже Оксана.
Вона дуже швидко працевлаштувалась в одну з румунських компаній менеджеркою – відповідала за онлайн-листування. Почала вчити румунську. Їй пообіцяли навчання, кар’єрне зростання, більш високооплачувану роботу з часом. Там, в Румунії, Оксана опанувала нову спеціальність – СММ. А головне – вона почала вибудовувати навколо себе проукраїнське середовище, яке допомагало відчувати користь для своєї країни.
Українська громада в Бухаресті восени 2023 року була вже не такою багаточисельною – біженці поверталися в Україну. Менше з тим, люди збиралися, спілкувалися.
– Ми досить регулярно зустрічалися, але це переважно були просто зустрічі під українськими прапорами, з українськими піснями та слоганами. Я зрозуміла, що треба змінювати вектор – не просто співати, а привертати увагу європейців до ситуації на фронті, до потреб України у зброї.
Оксану підтримали румунські громадські організації, і результат не забарився. На заходи, організовані за участі маріупольчанки, стали приходити представники влади в Бухаресті, політики, журналісти. Вона давала інтерв’ю, проводила акції, допомагали українцям, які щойно прибували у Румунію. До неї досить звертаються по допомогу ті, хто не знає, що вона переїхала вже в іншу країну. І дивним чином Оксані вдається допомагати людям навіть на відстані.
– Мені здавалося, що я зможу залишитися в Румунії, будувати там свої життя. Я була дуже оптимістично налаштована. Єдине, що заважало – туга за сім’єю. Моя сестра, улюблені племінники, моя тітка з родиною – всі вони давно мешкали у Канаді. А ми з батьком – за тисячі кілометрів від них. Коли втрачаєш все, оці людські стосунки стають найціннішим. І в якусь мить я просто зрозуміла, що мій дім там, де моя родина.
Оксана накопичила грошей на квитки і прилетіла разом з батьком до Монреаля. Спочатку думала, що просто в гості. Але коли побачила, який щасливий її 74-річний батько поруч із онуками, вирішила залишатися.
КРАЇНА МОЖЛИВОСТЕЙ
Канада прийняла чимало українських біженців, проте сюди їдуть переважно працездатні люди. Бо складається враження, що в Канаді працюють всі, без обмеження віку. Через це Оксані довелося витрачати час і нерви, щоб отримати статус біженця для батька, адже при заповненні анкети він вказав, що не збирається працювати (нагадаємо, йому 74 роки) – і йому відкрили лише туристичну візу.
Втім, пояснює Оксана, якщо ти маєш роботу, ти можеш дуже швидко стати на ноги. Українцям в Канаді пропонують одноразово 3000 доларів допомоги плюс 500 доларів при поселенні в тимчасовому житлі. Майже одразу певні служби радять мовні курси і починають шукати для тебе роботу (протягом року). Деякі українці, які 2022 року приїхали із серйозними намірами влаштувати тут своє життя, вже мають власне житло та автомобіль, а дехто – більше ніж один, бо машини у Канаді дешеві, а користі від них багато.
Іноді українці поводять себе непорядно, коли приїжджають виключно для того, щоб отримати 3500 доларів і виїхати. Це дуже дратує канадців. Але ті, хто залишаються і починають працювати на користь країни, можуть розраховувати на підтримку.
– Тут дуже потужна українська діаспора, дуже активна. Так склалося історично. Я з перших днів долучилася до діяльності організації «Спільно Монреаль». Ще одна організація, з якою я співпрацюю, Communities Army of Ukraine, має осередки в 50 країнах світу. Вони тримають руку на пульсі і завжди реагують на події в Україні масштабними акціями. А ще тут збирають величезні гроші на підтримку української армії. Я не бачила такої потужної фінансової підтримки від простих людей в жодній країні Європи.
Для Оксани участь у діяльності проукраїнських організацій – це можливість наближати Перемогу
у спосіб, який їй доступний. Але не тільки. Під час таких акцій вона знаходить друзів, розширює коло спілкування. Одного разу познайомилася з маріупольчанкою, яка також пережила облогу. Говорили, згадували, плакали. Такі зв’язки дуже важливі, вважає Оксана.
Зараз жінка з батьком мешкає в будинку сестри. Вона починає заняття на курсах із французької, паралельно працює онлайн – надає СММ-послуги українцям, яким потрібно просувати свої сторінки за кордоном. Але розраховує, що після закінчення мовних курсів зможе працевлаштуватися в місцеву інтернет-компанію за фахом.
Їй подобаються можливості, які Канада надає українцям. Її заспокоює, що тут не потрібно принизливо очікувати, поки уряд подовжить українцям право перебувати в країні – кожен, хто працює і сплачує податки, отримує право на проживання та майже нічим не уражений у інших правах, окрім виборчого. Вона мріє заробити грошей і мати власний дім, навіть кращий за той, який був у Маріуполі.
Проте Оксана досі не впевнена, де саме на мапі світу її місце.
– Я хочу повернутися додому. Хочу пройтися містом, в якому прожила кращі роки свого життя. Але я точно знаю, що більше не зможу бути щасливою там.