Микита Безмен вже три роки навчає історії учнів бахмутської школи №10. Останні півтора роки вони виходять на зв’язок із молодим вчителем з різних куточків світу. На уроках йому доводиться відповідати на складні запитання дітей, яким доводиться зростати в евакуації.
ПЕРШИЙ У РОДИНІ
Микиті 27 років. Ще студентом він пішов працювати до бахмутського міського Центру технічної творчості для дітей та юнацтва, де як керівник гуртків займався дітками з особливостями розвитку. За другою спеціальністю Микита – психолог, тож свої знання він на практиці перетворював на навички. Але згодом зрозумів, що більш за все хоче все ж таки викладати історію.
– У дитинстві усі чимось захоплюються: хтось малює, хтось грає на музичних інструментах, а я любив історію. Ця наука має світоглядні та пізнавальні завдання, адже вивчення історичних подій та закономірностей розширяє кругозір. Мені подобається, що історія як шкільний предмет має багато функцій. І одна з основних – виховна. На тлі пояснення історичних процесів можна прищеплювати принципи гуманності.
У родині Микити не було вчителів. Він взагалі – перший з кількох поколінь, хто здобув вищу освіту і навіть розпочав займатися науковою діяльністю. Втім, своїм покликанням хлопець вважає саме бажання спілкуватися з молоддю, розповідати цікаві факти, допомагати їх аналізувати.
– Мене кликали до кількох бахмутських шкіл, але я просто закохався у колектив школи №10, де отримав позитивне ставлення колег і любов своїх перших учнів. У мене були всі класи: від п’ятого до дев’ятого. А останні два місяці перед повномасштабним вторгненням – ще й 11-й. І, звісно, вів класне керівництво – мені довірили семикласників.
Перший педагогічний досвід виявився доволі вдалим. Хіба що, як у багатьох молодих вчителів, виникали проблеми з дисципліною у класі, але вони компенсувалися живою та щирою атмосферою, що панувала на уроках. Микита каже, що й досі підтримує добрі стосунки зі своїми учнями та їхніми батьками, хоча тепер вже не виконує роботу класного керівника. А викладати історію він продовжує попри усе пережите з лютого 2022 року.
ШКОЛА ЯК МАЙДАНЧИК ПІДТРИМКИ
З Бахмута Микита виїхав майже одразу — спочатку до Івано-Франківська, потім до Луцька, а наприкінці травня минулого року переїхав до столиці. І звідусіль проводив уроки для своїх бахмутських учнів – хтось із них довгий час залишався у рідному місті, інших батьки швидко вивезли якомога далі від війни. Діти цікавилися причинами агресії росії, ймовірністю її передбачення чи запобігання. У кого ж, як не у вчителя історії, питати про таке?
– Психосоціальна допомога на той момент була найголовнішою складовою нашої роботи. Дітям важко адаптуватися за кордоном або в інших містах України, і школа потрібна як платформа для безумовної підтримки. Тому ми працювали над тим, щоб підтримати їх – спільними заходами або через індивідуальне спілкування. Ми постійно говорили про безпеку в умовах війни. Ми говорили про складне. Але я завжди кажу дітям, що на складні питання не можна відповісти за кілька хвилин і однозначно. Бо недарма у школі вивчають історію з 5-го по 11 клас – потрібно обґрунтовано знати історію країни, світу, розбиратися у процесах.
Микита усвідомлює, що нас очікує непроста ситуація з розуміння історії українськими школярами. Зокрема, які наслідки матиме викладання викривленої історії на окупованих територіях? Чи мають після деокупації вчителі, які піддалися тиску окупантів, знов працювати з дітьми? Або питання «особливого погляду» в деяких європейських країнах щодо певних подій та особистостей української історії – наскільки це впливає на світогляд маленьких українців?
– Я ж спілкуюся з учнями, які опинилися в різних країнах, і відчуваю, як гострі кути історії боляче дряпають наших дітей. Наприклад, вони не розуміють, як реагувати, коли їм кажуть, що козаки – це такі бандити, які постійно бунтували. Звісно, це не той цинічний жах спотворення історії, який спостерігається з боку росії. Але все одно нам треба наполегливо працювати, щоб навчити наших дітей триматися правди.
МИ – УНІВЕРСАЛЬНІ СОЛДАТИ
Окрім педагогіки, Микита активно займається благодійною діяльністю: спочатку як волонтер, а згодом – як співробітник Червоного Хреста України. Наразі він обіймає посаду фахівця з організаційного розвитку у відділенні ЧХ Подільського району Києва.
– Ми пишемо грантові заявки, ведемо комунікацію з донорами, щоб робити суспільно-корисні проєкти. Нещодавно відкрили кімнату психосоціальної підтримки для ВПО, розробляємо проєкт із просування інформації щодо нашої організації, щоб більше людей мали бажання доєднатися. Зараз я – головний координатор проєкту створення стінопису на Подолі, який буде присвячений діяльності Червоного Хреста. Бо взагалі ми – універсальні солдати. І велика війна показала, як важливо, що є ті, хто вміє та хоче допомагати.
А ще закоханий в історію Микита проводить екскурсії Києвом. Спочатку про історичні райони української столиці просили розповісти представники міжнародних організацій, які співпрацювали з його офісом. Потім долучилися друзі та знайомі, більшість з яких не так давно переїхали до Києва цікавилися його пам’ятками. Зараз Микита є гідом для колег із різних куточків України і для груп дітей-переселенців у межах проєкту «Обійми турботи».
– Це й Поділ, й Контрактова площа, й Андріївський узвіз, і Хрещатик… Нещодавно були у Парку мініатюр – зробив невеличку екскурсію для дітей. Мені самому цікаво дізнаватися нове з книг видатних істориків, як правило, я використовую їх, щоб донести ці знання людям.