Їм немає куди повертатися. Міста та села, де вони мешкали, вже непридатні до життя. Українські військові досі тримають там оборону, і бої заважають зафіксувати факт втрати житла, а отже – отримати компенсацію від держави. Про можливості програми «єВідновлення» ми вже багато писали, але реалії заважають нашим героям ними скористатися.

ІСТОРІЯ ПЕРША. ЗАБУТА ЧАШКА

Наталія ДЕРКАЧ, 49 років, опікується хворою мамою (Мар’їнка – Дніпро)

Про початок вторгнення пані Наталія дізналася від сина, який зателефонував ранком 24 лютого і повідомив, що росіяни бомблять українські аеродроми.

– Увімкнула телевізор, і дійсно – обстріли по всій країні. А у Мар’їнці була суцільна тиша, росіяни не обстрілювали місто десь до 8 березня. Вже після окупації Волновахи почалося і у нас.

Спочатку жінка не планувала виїздити: вважала, якщо пережила тут 2014-2015 роки, то і зараз вдасться якось перечекати. Виїздити не хотіла й її літня мама, якій після інсульту було важко самостійно пересуватися. Під час обстрілів мама залишалася у будинку навіть тоді, коли Наталія разом з трьома своїми котами спускалася до підвалу.

Коли розпочалися обстріли Мар’їнки по «квадратах», стало зрозуміло, що все набагато страшніше, ніж було 2014-го.

– Масова евакуація проходила у центрі міста, але мама туди б не дісталася. 18 березня нас хотів вивезти на своєму авто мій син, який з родиною вже виїхав до Курахового. Але росіяни почали інтенсивно обстрілювати місто і доїхати до нас він не зміг. Наступного дня мамі стало погано, довелося викликати швидку і лікарі між обстрілами вивезли нас до Курахового. Хоч я і вважала, що виїздимо ми лише на кілька тижнів, але забрала з собою і котиків.

У Кураховому з житлом допоміг знайомий священик – більше 20 днів жінки прожили у прихистку при молитовному домі. У квітні друг Наталії по фейсбуку запросив їх до Дніпра, безоплатно поселив у приватному будинку. Дістатися нового місця допомогли волонтери.

– Мені у месенджері надходило дуже багато пропозицій від людей, яких знаю лише з соцмереж. Вони запрошували до себе у Вінницю, Чернівці. Але мамі було б важко так далеко їхати. А ще ми шукали житло, де господарі були б не проти котиків.

Мар’їнський будинок Наталії та її мами, яка після чергового інсульту перестала взагалі самостійно пересуватися, повністю зруйнований. Про це жінці повідомила знайома, яку «денеерівці» вивезли до окупованого Донецька. До цього на очі Наталії потрапило відео боїв у Мар’їнці і вона впізнала власне подвір’я.

Найбільше жінка жалкує, що не вдалося забрати з будинку улюблену стару чашку, яку подарували ще її мамі і яка була своєрідним талісманом родини.

Про програму компенсації за зруйноване житло Наталя чула. Але подаватися на «єВідновлення» вона поки не може, бо на території Мар’їнки продовжуються бої. До того ж, всі документи на будинок залишилися у підвалі, забрати їх вона не встигла.

– Наразі всі реєстри закриті, відновити документи неможливо. Те, що я жила у Мар’їнці, підтверджує лише прописка у паспорті, – каже жінка.

Наразі Наталя доглядає за мамою, якій у вересні виповниться вже 90 років, та щомісяця отримує від держави компенсацію за догляд людини похилого віку. Сума компенсації знизилася у порівнянні з минулим роком більше ніж на 1000 гривень. Наталя пов’язує це з тим, що родина отримує також переселенські виплати.

– Всю мамину пенсію ми витрачаємо на ліки для неї. Якби ми орендували житло, то грошей би точно не вистачало. Рятує ще й допомога продуктовими та гігієнічними наборами від гуманітарних організацій.

Попри все Наталія мріє повернутися до рідного міста і вірить у те, що Мар’їнку відбудують.

– Можливо, нові будинки побудують на новому місці, десь поруч. Але, якщо ми отримаємо компенсацію, то хотіли б відбудувати будинок саме там, де він був.

ІСТОРІЯ ДРУГА. СЕЛО-ФОРТЕЦЯ ТА ЗАПАХ СТЕПУ

Ганна Волошина, 41 рік, директорка сільського Центру естетичного виховання (Новомихайлівка – Київ)

Минулого року Ганна стала переселенкою вдруге. Напередодні повномасштабного вторгнення вона завершила капітальний ремонт своєї двокімнатної квартири у прифронтовому селі Новомихайлівці, куди 2014 року виїхала з Донецька. 20 лютого їй якраз привезли нову шафу. А зранку 24 лютого з маленькою донечкою жінка вже їхала до Запоріжжя – розуміла, що росіяни не забаряться з обстрілами. І вони почалися – того ж першого дня великої війни, о дванадцятій дня.

Декілька місяців Ганна координувала роботу волонтерів, які евакуйовували її односельців. Потім переїхала з Запоріжжя до Дніпра. Житло допомогли знайти друзі.

– На початку вторгнення було важко знайти житло, навіть подобово, бо люди виїздили масово. На кожну квартиру, яка здавалася в оренду, була черга з охочих її зняти. Звісно ж, ціни на житло виросли. Але світ не без добрих людей.

Згодом львівські волонтери, з якими Ганна познайомилася ще до вторгнення, коли вони привозили на Схід гуманітарку, запропонували житло у Новояворівську. А тепер жінка вже рік орендує квартиру у Києві. Неабияк її підтримує те, що вдалося зберегти роботу і є змога працювати дистанційно.

Ще минулоріч Ганна дізналася, що її квартира у Новомихайлівці зруйнована. Спочатку у будинок був «приліт», а потім все вигоріло через обстріли запальними снарядами. Зруйнували росіяни і будинок культури, у якому вона раніше працювала.

– Чула про програму «єВідновлення», навіть зберегла відео зруйнованого будинку, яке для мене відзняли знайомі. Але для обрахування збитків на місце руйнування повинна виїздити комісія. Звісно, що в умовах інтенсивних боїв ніхто до Новомихайлівки їхати не буде. Тож чекаємо нашої Перемоги.

Жінка каже, що вона не єдина, хто опинився у такій ситуації. Майже всім жителям Новомихайлівки немає куди повертатися, бо село стало своєрідною фортецею, де українські військові стримують росіян, аби ті не прорвалися далі, до сіл Мар’їнської громади. За її словами, у селі досі залишається 10 людей, деякі з них вже були поранені, але вони відмовляються залишати майже зруйновані домівки.

Після перемоги Ганна хоче повернутися додому. Зізнається, що побувала у багатьох містах України, але такого повітря та запаху степу, як у рідному селі, ще ніде не зустрічала.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. БУДИНОК БІЛЯ БЛОКПОСТУ

Максим Філоненко, 19 років, студент (Мар’їнка – Вараш)

Максим добре запам’ятав 24 лютого у Мар’їнці, де він жив разом з батьками. Зранку хлопець планував їхати на навчання до Харкова, але тато порадив залишитися вдома, бо Харків уже обстрілювали.

– У Мар’їнці того дня було дуже тихо, і це дивувало, бо всі вважали, що масштабна війна почнеться саме зі Сходу. Ба навіть і з нашого міста, бо ми дуже близько до окупованого Донецька. Наш будинок розташовувався на околиці Мар’їнки, яка практично межує з «Трудовськими» (район Донецька – ред.)

До кінця березня родина Максима перебувала у Мар’їнці, ховаючись від обстрілів у підвалі літньої кухні. А коли на подвір’я «прилетіло», було вирішено виїздити до родичів у Рівненській області. З собою забрали лише особисті речі та розібраний комп’ютер.

Зараз родина винаймає житло у Вараші. На новому місці і Максиму, і його батькам відносно швидко вдалося знайти роботу. Хлопець зізнається, що був дуже здивований, коли його, студента-третьокурсника без досвіду роботи, взяли працювати журналістом на місцевий сайт. Каже, що спочатку було дуже складно без старих друзів та веселого студентського життя у гуртожитку, адже вчитися доводиться дистанційно.

Максим не знає, наскільки зруйнований його будинок, але підозрює, що від нього нічого не залишилося, бо неподалік стояв блокпост окупантів.

– Ми навіть на відео не можемо наш дім побачити, бо зазвичай знімають лише центр міста. Тобто, фото та відеодоказів руйнувань будинку у нас наразі немає. А значить, немає і можливості податися на компенсацію за втрачене житло.