Батько загиблого воїна з Бахмута Сергій Стецюра відкрив у столиці ретро-кав’ярню, де є місце світлим спогадам під щемливі мелодії в стилі блюз. Якщо будете шукати це невеличке приміщення по вулиці Здановської 50/2, що у Голосіївському районі столиці, йдіть на запах і звуки. Чуєте аромат кави та ніжні мелодії – вам сюди! Так ми знайшли свій «шматочок Бахмута» у Києві.
ВІНІЛОВІ ПЛАТІВКИ ТА ЖИВИЙ САКСОФОН
На вході в кав’ярню гостей зустрічає сам власник. Сергій майже все життя був підприємцем у Бахмуті, а тепер хвилюється, чи «злетить» його новий бізнес, в якому він хоче поєднати ритм великого мегаполіса з неспішною кавою під блюз.
А також зі спогадами… Для нього – про часи, коли його маленький син споглядав цей світ, сидячи на батькових плечах. Перша дружина Сергія померла під час пологів, тож для Романа він з народження був і татом, і мамою. Про життя в рідному місті, де, здавалося, самі стіни допомагали втілювати різні проєкти – від відкриття торгівельних точок з побутовою хімією до багатопрофільних магазинів, які знав кожен бахмутянин. Про виховання разом із другою дружиною Іриною двох хлопців – Романа та Єгора, які обидва вдягнули військову форму, коли Батьківщині знадобився захист.
– Ви за сьогодні вже другі земляки! – радісно каже пан Сергій. – І ви вчасно: сьогодні вечір саксофону! Замовляйте щось, у нас дуже смачна кухня!
Ми сідаємо біля вікна, де нарешті по-травневому світить сонце. Стає тепло. Ще й від того, що це справжня удача – знайти заклад, де з ранку до вечора годують борщем на реберцях, де неймовірно смакує фірмова кава, і де звучить музика з вінілових платівок, а на вихідних грає саксофон…
А ще від того, які ми, українці, буваємо неймовірно сильними…
ВТРАТИ, ВТРАТИ, ВТРАТИ…
До лав ЗСУ Роман Стецюра приєднався ще 2016 року: служив у 54-й бригаді, яка дислокувалася у Бахмуті. Мав неймовірний авторитет серед товаришів, був відповідальним, любив гумор.
– Син був завжди позитивно налаштований: йому подобався колектив, робота, яку виконував. Хіба що дуже хотів бути ближче до сім’ї, до доньки, а це не завжди виходило, – згадує Сергій Стецюра.
«Ех, Грізлі, як же так, не вберегли ми тебе…» – написав під дописом про загибель Романа його товариш. І це «не вберегли» – як відбиток на тисячах сердець, які по-справжньому любили Романа. Від підлеглих до командирів. Від шкільних вчителів до колег по роботі. Батьків. Дружини. Донечки Ярини.
Це були важкі роки для всієї сім’ї. Велика війна змусила жінок з дітьми евакуюватися, хлопців – піти на фронт, а Сергій залишався у Бахмуті: людей у місті було ще багато, магазини продовжували працювати, попри щоденні обстріли залишалася надія, що Бахмут втримається. Фортеця…
Двері його останнього магазина зачинилися восени 2022 року. Що означає втратити бізнес, який вибудовувався десятками років, зрозуміють усі малі підприємці України.
– Я не люблю роздивлятися відео зі зруйнованого Бахмута. Спочатку ще сподівався щось на них побачити своє, але потім кинув – навіщо? – каже пан Сергій. – Ми втратили усе: житло, бізнес, місто. Але, звісно, найважча втрата сталася у січні 2023 року. Ворожий дрон улетів у машину, якою керував Рома. Його товариші були поранені, проте вижили. А він загинув миттєво…
Тіло Романа сильно обгоріло, тож довелося три місяці чекати експертизи ДНК, щоб його поховати. Могила Романа Стецюри знаходиться на Берковецькому цвинтарі в Києві, бо саме до столиці родина переїхала після трагедії. Коштом держави там має з’явитися пам’ятник за типовим проєктом, як передбачено законом. Однак попри звернення, скарги та прохання батька справа три роки не рухалася з місця. І тільки днями, завітавши до найдорожчої могили, рідні побачили, що нарешті розпочалися роботи.
Сергій Стецюра зізнається, що у нього була справжня депресія: не хотілося нікуди ходити, з кимось спілкуватися, у щось вірити. Але треба годувати сім’ю, бути дідом для Яринки, щось робити, щоб не збожеволіти від болю. Тож кілька разів він розпочинав був нову справу – орендував приміщення, відкривав торгівельні точки.
– Київ – складне місто. У будь-який момент орендодавці могли припинити оренду, ми змушені були закриватися, шукати щось нове, – каже пан Сергій. – Станом на зараз у нас залишився невеличкий МАФ на зупинці громадського транспорту. Уже напрацювали постійних клієнтів, яким подобається наша кава та смаколики. Але це було наче в автоматичному режимі. Просто – треба.
ДУЖЕ ПЕРЕЖИВАЮ…
«Вітаю. Давайте знайомитися. Мене звати Сергій. Мені 60 років і я переселенець із Бахмута. Мій син захищав Україну шість років і загинув у 2023 році під Бахмутом. Зараз я відкриваю кав’ярню з кухнею у ЖК Лікоград-3. Буде смачна якісна кава, музика з вінілу, ретро-інтер’єр, смачна кухня. Дуже переживаю. Плануємо відкриття на кінець березня-початок квітня», – такий допис залишив Сергій у новому акаунті в Інстаграмі, який він відкрив для кав’ярні. І був неймовірно здивований, коли наступного дня під ним з’явилося майже тисяча коментарів – з підтримкою та побажанням удачі. Пан Сергій не встигав відповідати кожному, хто заходив на його сторінки, щоб сказати: ви впораєтеся! 
Після тестового запуску закладу бувало таке, що хтось заходив просто потиснути Сергієві руку та подякувати за сина-Героя.
– Це було неймовірно: заходить людина, питає: ви – Сергій? І тисне руку, дякує, щиро співчуває, бажає, щоб усе вийшло.
Офіційне відкриття було неймовірно теплим: з музикою, фірмовими стравами, традиційним шампанським з Бахмута. Людей прийшло так багато, що всім не вистачило місця.
– Щоб розпочати цей проєкт, разом із іншими родинами загиблих військових я пройшов серйозне навчання за програмою Startup Ukraine. Потім написав свій проєкт, презентував комісії, яка погодила фінансування у 6500 євро від Міжнародної організації з міграції. Майже всі, хто зараз працює у кав’ярні – теж переселенці. Керує закладом Олександра, з якою я працював ще у Бахмуті, а повар – з Луганщини.
Пан Сергій каже, що ця кав’ярня нарешті примирила його з ритмом столиці, до якого було складно звикнути після розміреного життя у провінційному Бахмуті. Батько вірить, що його Роману тут теж би сподобалося, бо все, що він тепер робить і робитиме далі, присвячує саме синові.
Молодший сержант Роман Сергійович Стецюра, позивний Грізлі
18.12.1987 – 27.01.2023
Народився та вчився у Бахмуті, закінчив НВК №11. Вищу освіту здобув, перебуваючи у війську – отримав диплом менеджера у Краматорському економіко-гуманітарному інституті. Працював на заводі шампанських вин водієм електрокара, потім торговельним представником. З січня 2017-го ніс службу в 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи.
Повномасштабне вторгнення Роман зустрів на Курахівському напрямку. Бригада захищала Мар’їнку. Навіть тоді він заспокоював батьків, що, мовляв, у нього дуже безпечне місце служби – тилове забезпечення. Але насправді Роману доводилося возити їжу, воду, дрова, боєприпаси, паливо прямо на передову. Саме під час такого конвою в районі села Нікіфорівки в його бензовоз з паливом влучив дрон.
Роман Стецюра має дві почесні відзнаки – «Хрест 54 ОМБР» та «За службу державі».
