Повномасштабна російсько-українська війна спричинила найбільше за кількістю переселення українців за кордон. За оцінками ООН, лише за перші два роки за межі України виїхало понад шість мільйонів людей. Частина з них повертається додому, інші намагаються влаштувати життя на чужині. І хоча нинішній виїзд є драматичним і болісним, явище еміграції українців має глибоке історичне коріння. Умовно історики поділяють еміграцію з України на п’ять хвиль, не враховуючи нинішню. Цей текст відкриває серію публікацій про українську діаспору – чому українці залишали батьківщину в різні періоди, як вони відбудовували своє життя та підтримували зв’язок зі своєю батьківщиною.
ХВИЛЯ 1. Кінець XIX – початок XX століття
Перші задокументовані хвилі еміграції з українських земель припадають на кінець XIX століття. У той час західна Україна була частиною Австро-Угорщини, і тисячі селян із Галичини, Буковини та Закарпаття вирушали до Америки – рятуючись від злиднів і безземелля, вони ставали легкою здобиччю агентів еміграційних компаній. За даними істориків, лише з Галичини у 1890–1914 роках виїхало понад пів мільйона українців.
З підросійської України активно перебиралися за океан цілі протестантські общини, звані штундами, які зазнавали утисків і переслідувань з боку офіційної церкви та влади Російської імперії. Дехто з них виїжджав із політичних мотивів – зокрема через небажання служити в армії.
Перші українські поселення з’явилися в Канаді, США, а також у Бразилії та Аргентині.
Українці працювали в шахтах, на фермах, прокладали залізниці. Частина емігрантів поверталася через важкі умови – не такі, як на рекламних листівках. Але переважна більшість «вгризалася в землю», інтегруючись у місцеві суспільства.
ХВИЛЯ 2. 20-ті роки XX століття
Поразка визвольних змагань УНР та ЗУНР змусила емігрувати велику частину – цього разу політично активного – українського населення. Тисячі політичних діячів, вояків і науковців виїжджали до Польщі, Чехословаччини, Франції, Австрії.
Серед діячів евакуаційних поїздів та таборів для інтернованих були Симон Петлюра, Павло Скоропадський, Михайло Грушевський, Нестор Махно. Дехто з часом вирішив повернутися, як-от Михайло Грушевський, але десяткам тисяч більше ніколи не судилося побачити свою вишневу Україну.
Загалом ця хвиля еміграції зміцнила позиції українців у європейських столицях. Більшість політичних і культурних діячів так і не змогли пробачити одне одному поразки в державотворчому сплеску того часу. Однак у підсумку було написано чимало спогадів, опубліковано листувань, біографій та приватних щоденників..
ХВИЛЯ 3. 1940–1950-ті роки
Після закінчення Другої світової війни у зонах відповідальності союзників опинилося чимало українців з числа в’язнів концтаборів, військовополонених і зігнаних на примусову працю. Всупереч вимогам Сталіна повернути всіх радянських людей «додому», західні союзники, на щастя, офіційно надавали тим, хто не волів наближатися до «світлого майбутнього» в ГУЛАГу, статус переміщених осіб.
Але рушійної силою цією хвилі стала все ж таки інтелігенція західної України, яка почала масово виїжджати ще 1944 року, не чекаючи повернення більшовиків.
Ось як розповідає про це Ірена Григорович, чий батько був близький до митрополита Андрея Шептицького та вчився разом із Йосипом Сліпим: «Люди самі втікали, бо вже знали, як бути під більшовиками… Тато зорганізував великий поїзд, 50-70 вагонів. Люди мали особові вагони, для нас місця вже не було. Долучили відкритий вагон на самому кінці. Ми з дому багато всього взяли, тато найняв велике авто і мав ще мале. Пізніше поступово це все втратили. Їхали… поїздом – через Карпати, Чехословаччину, Угорщину, а звідти переїхали кордон до Австрії, і тоді той поїзд зупинився. Їхали понад тиждень».
Переміщені особи спершу потрапили у перехідний табір в Австрії, де проходили санітарну обробку: «Наливали нам мазь на голову, це було дуже неприємно, а тоді лікарський контроль… Нам казали роздягнутись, то було таке пониження, що я досі пам’ятаю».
За різними підрахунками, в Австрії та Німеччині у 1945-1950-х роках опинились від 250 до 300 тисяч українців. Вже з таборів люди роз’їжджалися Західною Європою, а тоді їхали до США, Канади, відкривали для себе Австралію.
«Попередня еміграція були неосвічені люди, бідували, – говорить Ірена Григорович, яка сьогодні мешкає поблизу Нью-Йорка в США. – А третя хвиля – це були люди освічені та інтелігентні, які дбали про освіту, культуру, збереження українськості. Вони підготували народні доми, взяли в свої руки створення українських організацій. З дітьми, вдома ми розмовляли лише українською мовою, мої онуки розмовляють українською».
1959 року підпільною українською поштою було випущено пам’ятну серію марок, присвячену «Великій еміграції», як нерідко називають цю хвилю.
ХВИЛЯ 4. 1970–1980-ті роки
Після того, як між Заходом і Сходом опустилася «залізна завіса», Україна на довгі десятиліття опинилася по той бік вільного світу. СРСР став місцем, з якого майже неможливо було виїхати. Навіть формально, щоб покинути країну, необхідно було мати виїзну візу – привілей зовсім не для пересічних громадян і тим більше не для тих, хто був нелояльним до радянської влади.
Можна вважати, що перші послаблення почалися в середині 1960-х років унаслідок певної розрядки, яка настала після Карибської кризи. Тоді, в якості акту доброї волі Хрущов погодився на звільнення та виїзд до Риму патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого – після 18 років заслання в таборах Сибіру, Мордовії та Красноярського краю.
На початку 1970-х років радянська влада дещо послабила обмеження на виїзд. Еміграційні настрої були особливо сильними серед євреїв, але й серед інших національних груп – німців, греків, вірмен, а також релігійних спільнот, які зазнавали тиску з боку держави.
Однак 1979 рік став останнім роком відносно вільної репатріації. Процес вільнішого виїзду відновився лише наприкінці 1980-х – вже за часів горбачовської «перебудови».
ХВИЛЯ 5. Після 1991 року
Ця хвиля еміграції – соціологи називають її трудовою міграцією – виникла на тлі катастрофічного падіння економіки в незалежній Україні, яка успадкувала системні проблеми імперського устрою. Гіперінфляція 1993 року на тлі катастрофічного скорочення виплати зарплат штовхнула великі маси вчорашніх інженерів, медиків та педагогів шукати щастя за кордоном.
Окрім Москви та інших регіонів росії, куди українці ще з радянських часів їздили «на заробітки», відкрилися нові напрямки – сусідні Польща та Чехія, а також країни Західної Європи – Італія, Португалія, Іспанія. На піку цієї хвилі, наприклад, в Португалії українці становили найбільшу нетитульну етнічну групу, випередивши навіть португаломовних бразильців.
Особливістю цієї хвилі є її виразно жіноче обличчя. Жінки залишали рідних, щоб підтримати сім’ї в скрутні часи – з надією повернутися. Частково це справді траплялося, проте значна частина мігранток залишалася за кордоном. І саме вони стали тими, хто згодом підставив плече новій вимушеній хвилі міграції нашого часу – часу російсько-української війни.