В четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв голоду 1921-23, 1932-33 та 1946-47 років. Але згадувати їх варто не день на рік, а стільки, скільки треба, аби зрозуміти причини ненародження 9 мільйонів українців та осудити їхніх катів.

ПОСУХА, ЯКОЇ НЕ БУЛО

Міф про «страшну посуху», яка нібито спричинила неврожай по всьому СРСР, спростовується легко: варто дослідити відомості про тогочасні погодні умови, аж ніяк не критичні. Урожайність 1931 року становила 6,7 центнера з гектара – і голоду не було, а 1932 року за «посухи» вона склала 7 центнерів, проте голод настав. А чи ви знали, що 1933 року польська влада на вимогу фермерів припинила розмитнення продуктів з СРСР, бо через безкінечні ешелони, які комуністи гнали до Європи, ціни на зерно та м`ясо у Польщі впали удвічі? Всю живність тоді просто повикидали з вагонів, й тисячі кролів, овець, курей заполонили прикордонні польські міста.

– В той рік багатий був врожай, його вивозили. Ми ж бачили, бо нас зганяли із школи хліба полоть: пшеницю, ячмінь, жито, – згадує Антоніна Пилипівна Дронова, жителька села Штормового Новоайдарського району нинішньої Луганської області.

Спогади Антоніни Пилипівни та інших тоді ще живих свідків Голодомору записала 2008 року фольклористка Людмила Зборовська. Розповіді ще понад 250 селян зібрані у книзі Ірини Магрицької «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців».

– У 1933 році батько, дізнавшись, що у Воронезькій області урожай, поїхав туди на заробітки і привозив нам муки. Так ми і врятувалися, – наводить Ірина Магрицька свідчення про міфічність «спільного голоду» від жительки Попівки Краснолиманського району Донеччини Марії Зозулі.

– Оце Росія, Бондарево, від нас за сім кілометрів, так ото були в матерів ліжники, рушники, всяке таке – виносили туди. А там дадуть чи кусочок хліба… Росія не голодувала. Так хто дебеліший, хто на ногах держався – усі кинулись у Росію. Ото наміняють трошки, і остались живі. А росіяни… зовсім рядом же, а жили непогано, – свідчить Іван Поволоцький з села Ганнусівки Новопсковського району Луганщини.

Утиски селян аж до вимушеного голодування почалися задовго до 1932 року. Політика «чорних дошок», коли колгоспи отримували посилені план хлібозаготівель, стосувалася лише українських сіл та регіонів, де українці на той час становили більшість населення: Кубань, Нижнє й Середнє Поволжя. Ніде в СРСР, окрім України та Кубані, не було загороджувальних загонів, які оточували села і не давали людям втекти від голоду.

– Прийшли записувати в колгосп нас, а тато сказав: «Я робити ні на кого не буду». Тоді наклали на нас план хлібоздачі такий, що в нас зроду стільки зерна не було, – згадує Олена Мащенко зі Златоустівки Волноваського району Донеччини. – За невиконання батька посадили, дали три роки тюрми. А тоді прийшли розкуркулювати, то забрали велике рядно, яким ми всі разом вкривалися, та майже весь посуд… Голубів переловили, шибки повибивали взимку – оце таке комсомольці робили.

А ось спогади Галини Олейнікової про діда, заарештованого за нібито організацію бунтів у Бахмуті:

– Засудили до розстрілу у 29-році, але бабця його викупила до суда. Вони втекли з Ямполя під підробленими паспортами. Їхні батьки в селі залишилися і померли в голод. Вся «організація голодних бунтів» полягала в листі діда до Петровського, що в Бахмуті хліб гниє на станції, а люди в селах голодують.

Григорій Петровський – один з творців штучного голоду в Україні (разом з Косіором, Чубарем, Постишевим, Кагановичем та іншими чекістами). Попри надісланий у червні 1932 року лист Сталіну з проханням надати продовольчу допомогу українському селу, саме він відповідальний за примусову колективізацію та грабіжницькі кампанії хлібозаготівель, які залишили українців без прожитку.

РОЗКУРКУЛИТИ РОЗКУРКУЛЕНИХ

Авжеж, ніякої продовольчої допомоги Сталін Україні не надав. По-перше, українське село вважалося непридушеним осередком повстанського руху. Голодомор 1921-22 року знизив активність селян майже до нуля, але наприкінці 1920-х протести відновилися. 1930 року 30% антирадянських селянських виступів в СРСР відбулися саме в Україні. Найбільші втрати 1932-34 років – 20% населення – припали на Харківщину, до якої тоді входила більшість нинішньої Луганщини, де селянський спротив був найбільш потужним.

По-друге, інтерес Сталіна полягав в тому, аби змусити «куркулів»-українців допомогти державі економічно. Адже з часів розпродажу за кордон царського майна більшовицька влада накопичила нові величезні борги. Тож «потрусити» населення найзаможнішої республіки СРСР здавалося гарною ідеєю. Зроблено це було за допомоги мережі «Торгсинів» – магазинів, де люди могли обміняти коштовності на гроші чи товари. Просто цифри: якщо у травні 1932 року на всю Україну було 26 «Торгсинів», то в жовтні 1933-го їх стало аж 263.

Люди здавали золото за ціною лому. Купували переважно їжу, адже містяни також голодували – радянська влада годувала лише службовців, робітників стратегічних галузей та партійну номенклатуру.

– Робітники ще отримували цю мізерію, цих 750 грамів хліба, але місто було забите селянами, які тікали з сіл і вмирали на вулицях, – згадував ситуацію у Дружківці син розкуркуленого селянина Теодор Цехмістро.

Протягом 1933 року «Торгсини» висмоктали з людей коштовностей на суму, еквівалентну 57 млн доларів. Для порівняння: виторг з врожаю пшениці складав до 10 млн доларів, а з розпродажу Ермітажу вилучили 20 млн.

«Торгсини» явно були вигіднішими за експорт, проте 1936 року їх закрили – населенню, яке вижило, не стало чого туди нести.

«Я ТЕПЕР ЗНАЮ, ЯК УМИРАЮТЬ – СПАТИ ХОЧЕТЬСЯ»

Єдиний вибір, який залишили українцям, був жахливим – обирати, кому ще пожити, а кому померти, аби поліпшити долю інших. Про це – дві історії з луганського села Кабичівки.

– Ой, ви якби знали, стіки тоді людей померло, як їх возили возиками! – розповідає Ірина Кузьменко. – А отой, шо у нас по сусідству – цей сам поїв дітей. Матері сусідська баба каже: «Ходім, провідаєм Семена». Пішли вони, а він сидить на лежанці, а дівчина на печі плаче. Одна дівчина осталась, Марія, а ті – хтозна. Тоді ж баба до печі, та каже: «Шо в тебе тутечки чавуни, шо ти вариш?». «Та… мнясо». «Шо за мнясо?». «Папка мамку зарізав, так… варе. Каже, шоб і я їла, а як не їстимеш, і тобі те буде».

Іван Архипович Тарабановський згадує про подібне під час голоду 1946-47 років:

– Приходе сусідка, а я і Володя, менший брат, лежимо пухлі. Ну, сусідка: «Ганно, та закопай ти їх, я он своїх двох закопала, та і все». Ну, а я ж чую. Думаю: «От радість яка: закопають, не будеш мучиться, харашо!». Потім почалась верба, почали ми кашки з верби жувать. Живі залишилися з Володькою, не закопала нас мати.

А ось спомини селянки з розкуркуленої родини Парасковії Григорівни (Білокуракине, Луганщина) зі слів її сина Миколи Опанасовича:

– У 1933 рік першим від голоду помирає батько матері, мій дід. Невдовзі помирає і бабуся. До дітей приходить сусідка та радить старшій сестрі: «Цю корми і цю, а цю – ні, бо вже слабка і все рівно помре». Найменша – це моя мати, і було їй тоді шість років. Вижила чудом, потрапивши до дитячого будинку в Миколайпіллі Донецької області. В цьому ж селі і пережила окупацію, голод 1947 року.

Лише в одному селі Благодатному Амвросіївського району Донеччини краєзнавці за спогадами односельців встановили 121 ім’я загиблих від голоду. Якби запитали людей раніше – і загиблих згадали би більше. Бо живі вже не всіх пам’ятали, а вимирали ж сім’ями.

– У школі давали «дитячий сніданок»: борщ зварять із буряка і капусти, картоплі ж не було, і хліба не було, ніде нічого не було. Я тепер знаю, як умирають – спати хочеться. Учителька балакає, а я сплю, і упала під парту мертва вже. Мене понесли в столову. Розщепили мені рот і залили гарячого борщу, водою холодною облили, і ото мене спасли так, – знову свідчення Антоніни Дронової. – Сестричці було п’ять років, вона пішла десь, то вже не вернулася, напевно, хтось з’їв…

Усі три голодомори пережив Карпо Савіщенко, 1913 року народження, з села Лозовівки Старобільського району Луганщини:

– В двадцятих роках причиною був неврожай. У 1933-му врожай був. Хто пішов у колгоспи одразу, тим легше було, бо там хоч трохи годували, а в тих, хто не пішов, забрали все. Ми одразу в колгосп не пішли. Хазяйство було невелике – корова та кобила. Увели, забрали залишки кукурудзи та проса. Старший брат сказав: «Раз таке діло, то давайте запишемося в колгосп, може, будем живі, а то поздихаєм»… Відніс голові колгоспу заяву. На ранок посилають мене годувати овець… Сестра знайшла мене серед поля, лежу і не маю сил піднятися. Вранці виходжу з хати – повз везуть на бричках померлих. Тоді мерли кожен день то двоє, то троє.

ЦІНА ГЕНОЦИДУ

Радянська влада до останнього приховувала надсмертність в Україні через голодування населення. Розсекречені архіви СБУ (центральні архіви у Москві нещодавно отримали гриф «Секретно» ще на 40 років) доводять, що дані перепису населення СРСР 1937 року були сфальсифіковані.

Питання кількості втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців наполягає на цифрі понад 7 мільйонів людей в УРСР та 3 мільйони українців Кубані, в Поволжі та Казахстані. Щодо втрат ненародженими, то тільки у 1932-34 роках Україна не дорахувалася 600 тисяч немовлят. Якби не Голодомор, то чисельність населення країни зараз була би більшою на 9 мільйонів.