Школяр Мирослав Коцько впевнений, що зберігання пам’яті про предків важливе для майбутнього, тож досліджувати свій родовід варто не тільки з міркувань цікавості. Його зусилля вражають – юнак самотужки докопався до відомостей про своїх родичів, датованих аж 1778 роком! Деякими знайденими фактами Мирослав нещодавно поділився з науковцями Музею Голодомору у Києві, поповнивши іменами своїх рідних Національну книгу пам’яті. А ще після вимушеного від’їзду з Бахмута він створив власний YouTube-канал, де розповідає своїм ровесникам і дорослим про історію рідного міста.

РОДИННЕ ДЕРЕВО МАЙЖЕ ВСОХЛО ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ

На стіні, де Мирослав візуалізує свій рід, можна побачити імена найстаріших родичів, про яких він знає – Йосипа та Анастасії. Юлія, мама Мирослава, каже, що історія як пам’ять про минуле цікавила хлопця давно: з дитинства він любив розглядати родинні фотоальбоми та розпитувати про людей та події, зафіксовані на світлинах. До речі, те, що фотоархів вдалося вивезти з Бахмута, в родині вважають дуже важливим – збереження пам’яті у візуальному вигляді допомагає відчувати тяглість поколінь навіть у вимушеній евакуації.

Цього року Мирослав вперше потрапив до Музею Голодомору, де його вразили книги по кожній області України, де записані померлі від голоду. Не знайшовши імен свого прадіда та його родини у книзі пам’яті Луганської області, Мирослав заповнив Картку обліку жертв Голодомору, аби трагічна історія його роду була зафіксована і збережена.

– Родоводом я зацікався ще минулої осені, – розповідає Мирослав. – Став вивчати архіви, знайшов спеціальні сайти. Але знайти щось таке, що знають лише родичі, звісно, ні на якому сайті не можна. Тож я писав, телефонував тим рідним, які могли щось розповісти. Дізнався історію моєї прапрабабці – я навіть не знаю, як її звали, в родині пам’ятають тільки, що вона пухла з голоду і померла у селі Березова Лука у Полтавській області. Це та гілка, звідки моє прізвище – Коцько.

Інформація про долю іншої родинної гілки – з Луганщини – саме й зацікавила Музей Голодомору. Досліджуючи свій родовід, хлопець дізнався, що під час Голодомору 1932-1933 років у селі Петренковому на Луганщині загинув його прапрадід Никифор Мишук та майже всі члени його сім’ї. Врятуватися вдалося лише прадідові – Юхиму Никифоровичу Мишуку. Він пішки, через поля, дійшов до Лисичанська і там залишився працювати на шахтах. Згодом воював, був поранений, але все ж таки став тим паростком, який врятував майже всохле під час Голодомору родинне дерево.

Дещо з родинної історії про Голодомор хлопець волів дізнатися й від прабабусі Валентини, яка минулого року, на жаль, загинула на Донеччині у селі Берестовому. Але, каже Мирослав, вона не часто згадувала часи голоду, казала, що її мама майже нічого про те не розповідала. Юнак гадає, що люди просто боялися говорити про це, бо навіть за спогади могли покарати.

– Я вважаю, що такі національні трагедії, як Голодомор, неодмінно мають залишитися в народній пам’яті. Бо це штучний голод, а не природний катаклізм. Це жахливі страждання: уявіть, вони їли спичаки! Знаєте, що таке спичаки? Солома. Оце їли солому, з водою перемішували, у ступці перетирали. А ще розказували, як комнезамники брали кілки та по городу проходилися, штрикали, а мій прапрадід Степан ховав зерно в землі, то вони знайшли та все позабирали.

Пам’ять, вважає Мирослав, має важливе значення для суспільства, бо якщо ми забудемо помилки минулого, то будемо повторювати їх і надалі.

– Я не просто дізнаюся про долі своїх предків, бо це мені цікаво чи захоплює відчуттям причетності до минулого. Я пам’ятаю про них і вчуся відчувати їхній біль, поважати їхні жертви.

БАХМУТ: БУДІВЛІ ТА ЛЮДИ

– А історією Бахмута я зацікавився тоді, коли ми виїхали, і я зрозумів, що навряд чи ми повернемося, – згадує Мирослав. – Надія ще була, але коли почали руйнуватися бахмутські старовині будівлі, коли вперше таку до такої будівлі з понад сторічною історією прилетіла ракета, мені дуже захотілося дізнатися про своє місто якомога більше. Звісно, я щось знав і до цього, але хотілося зануритися глибше – коли вони були побудовані, з яких матеріалів, ким, як використовувалися, які відомі особистості тут бували.

І хлопець почав досліджувати інформацію, що існує у відкритих джерелах – на сайтах, в архівах газет. А нещодавно познайомився з працівником Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким.

– Я був радий, коли він мені сказав, що моє відео гарне. Насправді я б хотів, щоб і надалі він, як історик, допомагав мені виправляти помилки, якщо такі є. Але я намагаюся дуже ретельно підбирати інформацію, кілька разів перевіряю її, порівнюю фото, які знаходжу. Звісно, я підписую джерело, з якого беру інформацію – не хочу привласнювати собі чуже, – серйозно доповідає дослідник.

Він мріє, щоб про історію його міста дізналися якомога більше людей, тож вирішив озвучувати свої відео, а не писати текстом, щоб інформація легше сприймалася. І позаяк останнім часом про руйнування Бахмута, на жаль, дізнався чи не увесь світ, Мирослав хоче зберегти пам’ять про унікальне старовинне місто та його достойників. Каже, що не проти записати відео про видатних бахмутян, бо історія міста зберігається не тільки у будівлях, а й в людях.

– Загалом я маю вже 47 відео. Вони не всі виключно про Бахмут, ще про Кам’янець-Подільський, де я тепер живу, про українську символіку, про традиційні свята. В мене є постійні підписники, а YouTube -шортси (короткі відео) передивилися понад дві тисячі людей. Але я не ганяюсь за переглядами. Мені хочеться, щоб свідомі люди бачили і розуміли історію нашого міста.

Сам хлопець, хоч і був тоді зовсім малим, пам’ятає, як 2014 року війна прийшла у рідне місто. Як над дахом його будинку пролітали військові гвинтокрили, що вивозили поранених. Як у родині готували борщ, щоб нагодувати військових. Як його дід усі ці роки допомагав армії як волонтер…

– Так, це також історія, але, виходить, ми її зараз пишемо, – каже Мирослав.