Іноді журналістська доля дарує дива – як відплату за безліч важких спогадів, гігабайти порожніх балачок та прокльони тих, хто залишився тобою незадоволеним. Серед усього цього тобі несподівано дається щастя у вигляді можливості спостерігати за життям унікальних людей. Яким, здавалося б, випало пережити надважке, але вдалося віднайти сили зробити це так, що тим, хто спостерігає, залишається тільки плакати від гордості та щастя.

Коли вперше писала про маленьку Вероніку Коржову з села Парасковіївки біля Соледару, серце стискалося від болю. Дитинка, що тільки навчилася ходити, потрапила під колеса потяга, коли через нещільно закриту калитку вибігла зустрічати тата, який пас корів. Порятунок на межі, «висока» ампутація… Ця історія з тих, що не забуваються, навіть коли пролітають роки та у твою журналістську валізку насипає багато різних історій – важливих і не дуже…

«Я БУДУ ЧЕМПІОНКОЮ!»

Білява трирічка у червоній сукні з рюшами, сидячі у мами на колінах, каже: «Бачиш, я як наречена!». А її нові «ніжки» стоять поруч – дівчинка ще не звикла до них, а зі старих вже виросла…

Маленька плавчиня, яку за безмежну любов до води називають дельфінчиком, весело кричить з басейну: «Я буду чемпіонкою!». І батьки щодня роками наполегливо возять дитину з села до міського басейна.

Дівчисько наввипередки бігає сільською вулицею, а потім вдирається на дерево та кричить подругам: «Я вище за всіх!». Хто б сперечався: дев’ятирічною вона вже КМС, в 11 – виконує нормативи майстра спорту, а в 15 отримує звання майстра спорту міжнародного класу. Десятикласницею стає чемпіонкою Європи…

Ми розмовляємо з Веронікою після її повернення з Португалії, де на острові Мадейра проходив Чемпіонат Європи з параплавання. В змаганнях вона виборює шість медалей: два золота на дистанції 100 та 400 метрів кролем, срібні медалі за 200 метрів комплексного плавання та 50 метрів стилем батерфляй, і в команді – естафетне срібло та бронза.

– Якщо чесно, я не дуже задоволена результатами, не вдалося аж так суттєво покращити свої показники, – без жодного натяку на кокетство каже дівчина. – Зараз я готуюся до чемпіонату України, і якщо там проявлю себе, то, можливо, потраплю до команди, що готуватиметься до наступної Паралімпіади. Так, це моя мегамрія. Звісно, не просто потрапити, а привезти звідти медалі!

В голосі – тільки зосередженість та чіткі цілі. Здається, ця 16-річна красуня, яка, окрім постійних тренувань, ще й дистанційно вчиться у старшій школі, занадто серйозна та доросла, як на свій вік… Але коли розмова заходить про рідний дім, вона стає звичайним підлітком, що сумує за друзями, однокласниками та домівкою, на згадку про яку залишився тільки кіт, якого дівчина забрала з собою…

– Спочатку я трималася. Думала, що скоро все закінчиться і можна буде повернутися додому. А зараз, знаєте, я стала так сильно сумувати. Мені дуже прикро, що я не можу поїхати навіть подивитися. На що дивитися, як там все зруйноване?

СУМНЕ ТА ВИМУШЕНЕ

Зараз Вероніка з командою на зборах у Полтаві, де її тренують Андрій та Світлана Казначеєви – відомі та досвідчені тренери з Донеччини. А коли дівчина повернеться до свого нинішнього прихистку в Кам’янському, до неї приїде мама. Адже попри відмінну самостійність Вероніка потребує допомоги в побуті. Хай там як, але мамина присутність дарує дитині відчуття дому, навіть у такому «переміщеному» варіанті…

– На початку великої війни я була на зборах саме в Кам’янському. Через місяць все ж поїхала додому, а в травні 2022-го повернулася назад – вже з мамою. Тато, брат і бабуся залишилися тоді під Соледаром, бо господарство, дім…

Вероніку запросили на тренування та надали кімнату у готелі – таку маленьку, що довелося спати з мамою на одному ліжку. Батько ж зміг виїхати за тиждень до окупації Парасковіївки на евакуаційному транспорті. Вибирався під кулями, на його очах загинули кілька сусідів.

– Він до останнього вірив, що все буде добре, хоч ми й вмовляли його кидати все і їхати, –каже Вероніка. – Зараз наша сім’я купила невеличкий будиночок у селі в Черкаській області, куди з’їхалася вся рідня. Але мама часто живе зі мною, коли я не на змаганнях чи зборах.

Відчувається, що підтримка батьків для Вероніки – надважлива. Вона не пам’ятає себе до трагедії, тож те, що в неї немає психологічних бар’єрів чи страху життя – цілковито їхня заслуга. Ще тоді, тримаючи на руках маля у яскравій сукні, мама Вероніки казала: ми не будемо штучно оберігати її від реальності, дівчина має навчитися радіти життю.

– Я була зовсім маленькою, коли батьки дізналися, що в спорткомплексі Соледару набирають групу з плавання, – переказує сімейну історію Вероніка. – Мама розповідала, що поки вони розмовляли з директором та тренером, мене посадили на бортик басейну, щоб звикала. А я взяла й хлюпнулася у воду. Усі кинулися рятувати, але не думаю, що я тонула – ми з водою одразу знайшли спільну мову. Перелякалися усі, але не я…

ПРОТЕЗИ «НА ВИРІСТ»

Власне, лякатися чогось Вероніці взагалі не дуже властиво. Перші протези їй вдягнули в два роки й з того часу зупинити її в бажанні рухатися було майже неможливо.

– На протезах я ходила в звичайний дитячий садок, потім – у звичайну школу. Я не пам’ятаю, як саме я «пішла», але мені розповідали, що робила це із задоволенням. Знаю тільки, як шокувало батьків моє улюблене заняття – лазити по деревах. Але їм довелося змиритися з цим, бо я була дуже рухлива.

Років до десяти дівчинка з батьками двічі на рік їздила міняти протези – під час інтенсивного росту треба було часто корегувати розмір. Тепер достатньо раз на рік. А коли їй виповниться 21, можна буде робити це раз на два роки.

– Протези в мене українські. Але, наприклад, колінний суглоб – американський. Був німецький якось. Це «залізяччя» важливе для повноцінного руху, – пояснює Вероніка. – Але чим я старша, тим мої «ноги» стають важчими.

В її дитинстві для фіксації протезів на тілі використовували спеціальні пояси, які були дуже незручні, бо вдягнути їх самостійно було неможливо. Зараз у Вероніки вакуумний тримач, і це, каже вона, зовсім інакший рівень комфорту. Але вона мріє ще й про інший комфорт – про доступність українських міст та сіл для всіх людей, незалежно від стану їхнього здоров’я.

Є, ЩО ЗМІНЮВАТИ

– Я задоволена, що потрапила у спорт. Думаю, це моє. Мені подобається змагатися. Не буде спортсмена, якщо людина не любить змагатися та перемагати! – впевнено каже дівчина.

Завдяки спорту Вероніка побувала в багатьох регіонах України та різних країнах світу. Здавалося б, ще вчора вона – наймолодша плавчиня на змаганнях у Донецьку, де їй подарували великі м’які іграшки, цукерки й дуже красиву сукню. А ось вона вже тримає свої перші медалі на кваліфікаційному турнірі у Франції, і потім наступну – на змаганнях у Великобританії.

Отже, досліджувати питання доступності українських міст у порівнянні з європейською практикою юна чемпіонка має змогу на власному досвіді.

– Я інколи користуюсь колісним кріслом, коли треба уникнути зайвого навантаження перед змаганнями. Також у мене є друзі, що постійно так пересуваються, тож ми знаємо про всі можливі незручності. В європейських містах ми бачимо більше пандусів, обов’язкові пониження на переходах, а не великі бордюри, як у нас. Там багато вбиральнь, які пристосовані для людей з інвалідністю. Це про гідність та рівні права.

Але Вероніка впевнена, що наша країна поступово просувається у цьому напрямку. Була, наприклад, нещодавно приємно вражена, коли побачила, що в Полтаві в супермаркеті з’явився ліфт!

– Такі речі важливо помічати та відзначати. Бо в країні, де йде війна, збільшуватиметься кількість людей, чий фізичний стан потребуватиме особливих умов, – каже Вероніка. – Більшість людей із інвалідністю чи проблемами опорно-рухової системи не зможе навіть просто пройти чи проїхати по бруківці, якщо немає альтернативного варіанту тротуару чи переходу! А ми – звичайні громадяни, які мають право зручно навчатися, працювати, займатися спортом чи розважатися.

Підтримуючи цю тезу, я б не погодилася в тому пункті, що такі, як Вероніка Коржова – «звичайні». Вони насправді надзвичайні! Хіба не це вона довела власним прикладом гідної боротьби за повноцінне життя?