Юлія Іщенко з дитинства була дівчинкою творчою. Бухгалтерка-економістка за освітою, випускниця Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, вона паралельно з роботою за фахом якось почала в’язати. Хобі поступово переросло у бізнес, ставши основним джерелом доходу. Проте цей шлях не був легким – разом із родиною Юлії довелося двічі залишати домівку.

У 2014 році, коли Юлія та її чоловік стали батьками, їхнє щасливе життя в Луганську обірвалося вторгненням російських військ. Сім’я була змушена переїхати до батьків у село неподалік Щастя, а згодом оселилася в Сіверськодонецьку. Життя почало налагоджуватися, з’явилася власна квартира, родина збільшилася до чотирьох. Але вже 24 лютого 2022 року родина з дітьми вирушила на Прикарпаття, залишаючи вдома усе попереднє життя, майно та нову швейну машинку, за яку Юлія щойно сплатила кредит.

В перші місяці повномасштабного вторгнення Юлія шукала віддушину. Спочатку волонтерила, адже роботу за фахом не знайшла, а згодом знову взялася за спиці, почавши в’язати. Зв’язала шапку та рукавички для себе, потім для друзів, зрештою почала отримувати замовлення. Так дитяче хобі перетворилося на справжнє бізнес-починання.

Під брендом, який майстриня назвала Rich.hat, вона створює шапочки, які нагадують солодкі повітряні десерти.

– Я розробила свою авторську модель – «зефірку». Мої шапки білі та рожеві, як зефір, вони дуже м’які, і це робить їх особливими. Багато майстринь намагалися їх відтворити, але у них не виходить. Я тримаю свій секрет в таємниці й завжди бачу в своєму товарі те, чого не може зробити хтось інший.

Переїхавши до Київської області, Юлія зареєструвалася як підприємниця, адже це надавало можливість брати участь у донорських програмах і отримувати грантову підтримку.

– У будинку, куди ми переїхали, була швейна машинка, і це спонукало мене розвивати свою справу. Я почала шити панамки, хоча мій товар зазвичай більш сезонний. Постійно подаю заявки на різні гранти – так я вже отримала обладнання для виставок, що значно допомагає мені на ярмарках, вже маю власну швейну машинку та оверлок, – розповідає майстриня.

Юлія активно бере участь у фестивалях і ярмарках, адже живе спілкування з клієнтами приносить їй справжнє задоволення.

– Коли люди підходять, міряють шапки і відчувають їхню якість, це наповнює мене енергією. І якщо на ярмарку зимно, це завжди стимулює продажі. Нещодавно я брала участь у заході, так успішно продала майже увесь товар, бо день був прохолодний.

Її «зефірки» охоче купують і клієнти з-за кордону. Якщо Юлія отримує велике замовлення, вона залучає до роботи знайомих жінок з Луганщини. Це допомагає всім: переселенки отримують роботу, а вона – можливість вчасно виконати замовлення.

– Найбільше мене надихають відгуки клієнток. Коли вони пишуть мені у соціальних мережах, надсилають фото з шапками або діляться враженнями на ярмарках, це дає бажання творити далі. Я завжди прагну придумати нові образи та втілити їх у життя, – каже Юлія з блиском в очах.

Вона також активно вчиться – зареєструвалася на онлайн-навчання, щоб зрозуміти, як продавати свій товар на міжнародній платформі крафтовиків ETSY.

– Я розумію, що війна триває, але ми маємо жити тут і зараз. Інколи у Києві зустрічаюся з жінками, які також переїхали з Луганщини – раніше ми зазвичай говорили про минуле, а зараз розмовляємо більше про сьогодення. Хоча всім важко, я переконана, що ми повинні працювати заради наших дітей та їхнього майбутнього. Я не знаю, яким буде завтра, але намагаюся знаходити позитив у кожному дні, у маленьких радощах, які бачу навколо.