У міськраді рідного Вугледару Маргарита Гольцева працювала начальницею відділу екології та енергоменеджменту, брала активну участь у трансформації шахтарського містечка, співпрацюючи з міжнародними партнерами для створення комфортного майбутнього. Водночас жінка боролася з важким захворюванням, яке потребувало регулярної хіміотерапії. Наразі вона вимушена жити у чужій країні, однак знаходить в собі сили допомагати іншим та не полишає надії на Перемогу та скоріше повернення до України.

Велика війна прийшла в життя вугледарців о 9:30 ранку 24 лютого. Маргарита каже, що спочатку почула, як потрапила під обстріли сусідня Волноваха, і одразу пригадала 2014 рік, коли вона працювала в Донецьку – свою першу евакуацію, бородатих чоловіків на блокпостах…

– В міськраді нам дали інструкцію очистити комп’ютери, зберегти дані на флешки та бігти забирати додому дітей зі шкіл і садочків, бо насувається щось страшне. З вікна моєї квартири було видно, як горіла лікарня… Я дуже шкодую, що не фотографувала і не знімала Вугледар у перші дні повномасштабного вторгнення: закупи в АТБ (солодощі, чай, кава для наших хлопців), збори гуманітарки для біженців з Волновахи (особливо запам’яталася молода подружня пара: чоловік вискочив з охопленого вогнем будинку босий і майже без одягу, тож просили взуття й верхній одяг), черги до бочок із водою і молоком з ферми, спорожнілі сірі лютневі вулиці, відчуття безпорадності й пригніченості. Добре пам’ятаю перший авіанальот, у спогадах закарбувався звук цього літака – його ні з чим не можна переплутати… Пам’ятаю, як нам було страшно. Ми всією родиною зійшлися в одну квартиру, аби не розлучатися – якщо вже прилетить, щоб всі разом були.

Маргарита з сім’єю евакуювалася з Вугледара наприкінці березня 2022. Вони шукали не просто безпечне місце, а й можливість продовжувати лікування онкології.

– З України виїздили ми втрьох – я, моя мама, яка також має онкологію, і мій син. Я не знала ані англійської мови, ані німецької, адже в школі та університеті вивчала французьку. Але мій 13-річний син Михайло знав англійську на рівні B2, і це нас рятувало. Такий маленький на зріст, він був єдиним у величезному бусі, хто міг спілкуватися з німцями. І тільки якась зупинка, то всі кликали Мішка, адже людям потрібно було поїсти, щось купити на заправці тощо. Якщо когось хтось зустрічав, то мій син все перекладав. За ніч він у мене подорослішав не знаю скільки років… Він тоді мені сказав: «Мамо, моє дитинство закінчилося, коли я перейшов кордон у Польщі. Я став дорослою людиною».

Сьогодні Маргарита з болем згадує знищений росіянами Вугледар. Вона не розуміє, як можна любити чужу землю, не відчувати зв’язку зі своїм домом, не цінувати те, що було збудовано нашими руками.

– Я вважаю, що у нас була зам’яка політика, адже навіть ті, хто підтримував проросійські погляди, могли вільно висловлюватися. Ніхто їх не переслідував за це, навпаки – вони отримували ті самі можливості, як і всі інші. Але замість того, щоб працювати для власного міста, для власної країни, вони чомусь обрали країну, яка не дала їм нічого, крім ілюзій. Мені важко це зрозуміти. Весь цей біль – він не зникає, навіть якщо здається, що ти його вже відпустила. Я розумію, що ніколи не зможу це забути або пробачити. І хоча я зараз тут, в іншій країні, моє серце і моя душа залишаються там, у Вугледарі.

З перших днів життя у новій країні Маргарита спільно з іншими біженцями організувала Український клуб «Єдність». Об’єднавшись, українці не лише підтримують один одного, вони знайомлять німців з Україною, її традиціями та культурою, збирають на своїх заходах кошти для допомоги українським військовослужбовцям.

– Нещодавно на наш концерт завітали 300 людей – українці та німці. В програмі була вистава, яка розчулила кожного в залі – як люди гинуть під обстрілами, і їх забирають янголи. Ми без слів змогли показати біль, який відчувають щодня українці. У такі моменти розумієш, наскільки цінною є єдність.

Крім концертів, Український клуб «Єдність» проводить майстер-класи, організовує зустрічі з письменниками, збирає людей на українські вечорниці.

– В наш госпіталь якось привезли українського солдата Сергія, який втратив ногу. Через велику кількість ліків хлопець погано їв, у нього не було на це сил, він такий був худюсінький. І коли хтось із наших дівчат про нього дізнався, до його палати почалося справжнє паломництво. Німці казали: «Та досить вже носити їжу в такій кількості, бо він скоро тут лопне». Тож ми назначили чергування – хто зранку снідати несе, хто в обід супчик чи борщик свіженький, гаряченький, а хто вечерю. Ми зібрали гроші, потягнули Сергія в магазин, з ніг до голови вдягнули та взули, а потім водили по місту, щоб трохи його розвеселити. От скільки він був у лікарні 3-4 місяці, стільки й допомагали. А після виписки наші українці його доправили до України, до його міста.

Це неймовірно важливо – знати, що ти не один, каже Маргарита. Що тисячі, мільйони людей у різних куточках України та за її межами зараз живуть одним заповітним бажанням – побачити свою країну вільною. Люди об’єднуються, стають сміливішими, наполегливішими, вчаться підтримувати один одного, допомагати тим, хто поряд, навіть якщо самі не мають багато.

– Ми вже не просто сусіди чи однокласники, ми стали родиною. Коли говориш з іншими переселенцями у Німеччині, бачиш у їхніх очах такий саме блиск надії та бажання повернутися. Це щось набагато більше, ніж просто спільне горе чи спільні випробування. Це справжнє братерство, яке народжується в труднощах. Багато хто, як і я, зберігають ключі від своїх домівок, навіть якщо від тих будинків уже майже нічого не залишилося. Ці ключі – як символ нашої пам’яті.

Звісно, зізнається наша героїня, бувають моменти відчаю.

– Часом здається, що це все ніколи не скінчиться, що ця війна забирає останнє. Але потім я дивлюся на свого сина – він навчається у німецькій гімназії, вже досить гарно знає німецьку мову, вчить іспанську… Дивлюся на його безтурботну усмішку і розумію: я не можу здатися. Я мушу боротися заради нього, заради всіх дітей, які мають право на щасливе дитинство у своїй країні.

Пані Маргарита зазначає, що головне – не втрачати віру в те, що спільна мрія обов’язково здійсниться.

– Знаєте, що мене тримає? Це віра в те, що ми повернемося. Часто думаю про те, як після Перемоги ми зможемо знову зібратися на нашій рідній землі, підняти з руїн будинки, відновити знищені школи, садочки, парки, разом відбудовувати наше життя, наше майбутнє. Мені хочеться, щоб наші діти знали історії про героїзм і допомогу, а не тільки про біль і втрати. Можливо, це здається утопією, і життя вже ніколи не стане таким, як раніше, але я вірю, що ми зможемо побудувати ще кращу країну. Ми заслужили на це своєю вірою і незламністю, своїми втратами і своїм прагненням жити вільно.