Волонтера Миколу Саєнка у Краматорську та околицях знають як «Діда Мороза». Він носить густу сиву бороду, а на зустріч із дітьми навіть влітку вдягає впізнаваний всіма червоний ковпак. Він привозить дітям солодощі та іграшки, а напередодні Різдва та Нового року влаштовує святкові заходи. Справжній Санта Клаус. Тільки резиденція його знаходиться не десь за полярним колом у Лапландії, а в звичайній «хрущовці» в спальному районі міста.

Колись у цій квартирі він мешкав із родиною. Після обстрілу, що стався минулого року, вона стала непридатною для проживання, і тепер тут склад створеної ним громадської організації «Футурама». Сюди майже не щодня приходять місцеві жителі та переселенці, щоб отримати необхідні продукти, дитяче харчування, гігієну, ліки, одяг.

Ще команда волонтерів опікується людьми похилого віку, забезпечуючи їх інвалідними візками, милицями та іншими допоміжними засобами, а також розвозять гуманітарку жителям прифронтових районів і допомагають евакуюватися звідти. За майже три роки великої війни Микола об’їздив десятки містечок і селищ Донеччини та сусідньої Харківщини.

Волонтерська історія Миколи розпочалася на початку повномасштабного вторгнення – до нього почали звертатися знайомі з проханням допомогти виїхати. А потім і знайомі знайомих…

– Вивозив тоді все – квартири, маленькі бізнеси: перукарні, ресторанчики. І помітив таку річ: майже за два тижні від початку війни з регіону виїхали, в основному, молоді та дієздатні люди. Залишалися ті, що з незахищених верств населення, і дуже багато літніх людей. А ще ж все й закриватися почало: магазини, аптеки. А літнім людям що потрібно в першу чергу? Вони ж майже всі з хронічними захворюваннями… Ліки. А їх вже не можна було купити. А якщо і продавалися, то за дуже дорогими цінами. І я подумав, що щось з цим треба робити, – розповідає Микола.

Тоді він почав привозити з «великої землі» у прифронтові міста медикаменти на замовлення. З часом познайомився з іншими волонтерами та представниками благодійних і гуманітарних організацій. Через те, що він наважувався відвідувати найнебезпечніші на той момент населені пункти – Бахмут, Сіверськ, Курахове, Лиман – вони передавали з ним туди продукти, медичні засоби та предмети першої потреби. Згодом Микола почав сам відшукувати такі організації, що могли б допомогти буржуйками, генераторами та іншим приладдям людям, які залишалися у містах із повністю знищеною інфраструктурою.

– Одного разу хлопці з київської організації «Зграя» дали мені дитяче харчування та підгузки. Я питаю: куди ж мені їх дівати? І вони кажуть: «Ви знайдете». А я тоді найчастіше у Бахмуті бував – там люди вже не час від часу ховалися, а постійно жили у підвалах через повсякчасні обстріли. Які там можуть бути маленькі діти? Але робити нічого, забрав все та поїхав у Бахмут шукати, кому це роздати. І знаєте, я в шоці був, скільки там виявилося дітей! Я до того навіть уявити не міг, що хтось може добровільно залишатися у таких умовах з дітьми. Та хлопці праві були – все роздав, – згадує Микола.

Побачене там сильно його вразило. Ситуація погіршувалася з кожним днем, не всі перевізники погоджувалися туди їздити. І Микола зрозумів, що далі буде ще гірше. Відтоді у кожний свій приїзд він спеціально їздив вулицями та розшукував з-поміж зруйнованих будівель підвали, де переховувалися жителі, щоб вмовити їх виїхати разом з ним.

– Потім познайомився з одним ДСНС-ником, який працював по Бахмуту. Він мені почав підказувати, де саме можуть перебувати родини з дітьми. Я привозив їм допомогу та намагався переконати виїхати. І дуже багато було тих, хто відмовлявся – з різних причин. Хтось не міг покинути бабусь і дідусів. Хтось через те, що немає грошей в іншому місті винаймати житло. Хтось просто сподівався, що все скоро мине. Так і казали: «Ми віримо в ЗСУ. Все це закінчиться. Ми перечекаємо». Доводилося буквально молити людей, щоб хоча б заради дітей виїжджали. Бо не можна, щоб діти все це бачили. Ми й так щодня втрачаємо наших людей. А діти… Діти – це наше майбутнє, їх треба рятувати.

Микола наводить випадок, коли юначка погодилася виїхати тільки після того, як він, буквально, поклявся вивезти її стареньку бабусю. У цієї дівчини на руках від осколкового поранення помер батько. Тяжко поранена мати, на щастя, вижила завдяки тому, що медикам вчасно вдалося її евакуювати. Попри всі пережиті жахи дівчина залишалася у Бахмуті, адже її бабуся категорично відмовлялася виїжджати. Однак як тільки-но онука виїхала, Микола все ж таки вмовив евакуюватися і її бабусю.

Ще одного разу він домовився з батьками дівчинки-підлітка, що ті вивезуть доньку з Бахмуту в обмін на те, що Микола вивезе їхню корову. Зараз він сміється, згадуючи той випадок. Каже, що корова попала на перші шпальти відомого видання – того дня з ним випадково перетнулися репортери. І тепер усі пам’ятають про ту корову. Але чомусь не про дітей. А йому та іншим волонтерам тоді вдалося вивезти з Бахмута близько 40 дітей.

Тепер Микола возить гуманітарну допомогу вже до Покровського району. І якщо раніше небажання людей евакуюватися його обурювало, зараз він ставиться до цього спокійніше.

– Люди різні. У кожного свої уявлення, свої очікування і свої надії, що все налагодиться. На жаль, у більшості випадків ці надії виявляються марними. Я навіть сварився колись з людьми, намагаючись їх переконати в необхідності виїжджати. Але вони просто не наважуються прийняти рішення залишити все набуте. Все це я вже проходив сто разів. І хоч би що я їм не говорив: що немає чого чекати, що кожного дня все буде ставати гірше та гірше – бо я знаю, я все це бачив раніше в інших місцях – це не надто переконує. Бо вони, мабуть, не усвідомлюють всієї небезпеки, вони не бачили того, що бачив я. Я це розумію. У таких випадках я просто залишаю свій номер, щоб коли вони наважаться, зателефонували мені. І все, – каже Микола.

Та додає, що доволі часто, коли все ж таки до нього телефонують, він вже не може допомогти. Адже коли безпекова ситуація ускладнюється, там починають працювати спеціальні евакуаційні групи рятувальників. І звичайному волонтеру на мікроавтобусі вже неможливо туди дістатися.

Основний напрямок діяльності організації «Футурама» задають саме ті перші враження Миколи від поїздок в обстрілюваний Бахмут – допомога дітям у наближених до лінії фронту зонах. Волонтери возять туди речі першої необхідності для дітей і вагітних жінок, допомагають знайти житло у Краматорську тим, кого вивозять. Також «Футурама» допомагає багатодітним родинам і родинам з дітьми-інвалідами – за підтримки гуманітарних організацій надає їм господарчі приладдя та побутову техніку.

– Коли ми тільки починали як організація працювати, я сказав своїм дівчатам та хлопцям, що у нас немає чужих дітей. Так, на жаль, ми не можемо допомогти всім дітям, всіх обігріти, всіх захистити. Втім маємо допомогти тим, кому зможемо. Наша робота полягає в тому, щоб хоч трохи нівелювати все те, через що їм доводиться проходити зараз, – каже Микола.

Саме це розуміння можливості допомогти хоча б деяким дітям, напевно, дає йому та його команді сили продовжувати працювати. Він зізнається, що важко щодня стикатися з людською бідою та бачити дітей, яких їхні батьки не можуть порадувати навіть цукеркою. Він і сам не знає, звідки бере сили щодня продовжувати свою діяльність.

– Буває, добу не їж, не спиш і не хочеться – просто прийшов до дому і впав виснажений. А потім з’їздив на зустріч з дітками (особливо під Новий рік в нас багато таких заходів) – і зарядився. Бо кожна дитяча емоція – вона важлива. Вона передається. І приходить розуміння, що все це недаремно.