Ви теж відчуваєте непевність щодо зимових свят, коли ситуація на фронті стає дедалі тривожнішою? Бо що подумають наші воїни про наше бажання святкувати так, щоб відчуття Різдва прийшло і не залишало нас? Але ж це свято має подарувати Надію, Світло і шлях до української Перемоги – вважає директорка львівської бібліотеки Тетяна Пилипець, з якою напередодні Різдва ми спілкувалися на цю болючу тему. За нашим проханням Таня долучила до розмови поета-східняка Олександра Лисака, який зараз боронить рідну землю від російської навали. І ось що у нас вийшло.
Олександр Лисак – автор збірок «Творю свій день», «Синдром фантомного болю» та «Шрамована пам’ять». Народився у селі на Харківщині. Закінчив Військовий інститут ВВ МВС України. Вісім років до початку російсько-української війни жив у Донецьку. 2015 року взяв в руки зброю, служив в зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні Національної гвардії України. Зараз – офіцер 54-ї ОМБр імені Івана Мазепи. Перебуваючи на донецькому напрямку оборони, готує до друку нову збірку «окопних» віршів.
– Яким чином можна святкувати Різдво у тилу, аби це не ображало тих, хто не матиме цього року спільної коляди з родиною? А з іншого боку – як не відчувати провину перед тими хлопцями і дівчатами, які позбавлені свята і для кого Різдво є лише відчуттям внутрішніх своїх ресурсів, почувань братерства і відповідальності за свою країну? Яким чином святкувати людям в умовно безпечних містах України і безпечних містах Європи і світу?
– Дуже важко давати поради. Звісно, якщо тил забуде, де є фронт, фронт може бути там, де тил. Але скільки всього українці вже відтерпіли…
Звичайно, не варто заповзати усім в підвали та криївки, сидіти та боятися. Треба набуватися разом, радіти один одному.
Життя ніхто не відміняв.
Я розумію, наскільки людям, які зараз не в Україні, важко – не вистачає родинності, відчуття спільноти. Особливо напередодні Різдва. Знаєте, як писав колись Павло Гірник:
«У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало».
– Яка найсвятковіша, найприємніша чи найдивніша згадка вашого Різдва з дитинства?
– Найприємніший спогад – коли я ще дитиною йду з бабусею до церкви. Я ще нічого не розумію, дивлюся навколо себе, роззираюся, наповнюю себе святом.
Ми повертались додому, збиралася родина – і коли я був маленький, і коли ми переїхали до Донецька. Всі святкували. Я очікував подарунків. Стіл, різдвяні страви, родина, сніг… Я був ще дуже малий та наївний, але вже відчував щось таке потужне, відчуття родинної єдності та свята. Просто гостре відчуття життя тут і зараз, немає ані вчора, ані завтра. Просто тут і зараз.
Зараз це все дуже щемко, і я намагаюсь про це взагалі не згадувати та не думати. Бо це нестерпно.
– Для читачів зі сходу країни, мабуть, не буде ніяких несподіванок в вашій розповіді про святкування Різдва на Донеччині. А ось жителям західних областей буде напевно цікаво дізнатися, що народні традиції святкування зберігалися в усіх куточках нашої країни.
– На сході традиції святкування все ж таки дещо розмиті. В селах – так, тут і вертепи з різдвяною зіркою, і колядники. А в містах взагалі це не дуже яскраво святкується. Я думаю, що період радянщини все ж таки багато чого тут спотворив та вбив. Бо так, щоб щось таке глобальне, що передавалося б із покоління до покоління – на сході з цим дійсно була певна проблема.
Я завжди із захватом дивився по телевізору та в інтернеті, як на заході України святкують Різдво. Як це все традиційно, фольклорно, глибинно. Я вважаю абсолютно правильним, що свято в усій Україні набуває цих рис. Взагалі, ми ж не сприймаємо Христа як єврея. Він буде чужим для нас, якщо ми його не будемо сприймати як українця. Ми його сприймаємо через призму своїх традицій, своєї ментальності та своїх уподобань.
– Навіть люди, які не святкують Різдво, чи не є християнами, чи атеїсти, коли в них відкрите серце та душа, не можуть не відчувати дух свята. Для багатьох це ще й час для творчості. Недивно, що саме хенд-мейд вироби прикрашають наші домівки в святкові дні. Чи можемо ми говорити про простір творчості в умовах війни? Саме прикладної війни, коли ти воїн? На мою думку, письменнику стократ важче бути там, тому що він має пильнувати себе на позиціях, але в нього ще постійно ввімкнене так зване третє око.
– Головна творчість на фронті – це викладати трупами ворога приємні нашому оку слова. Знати поправку на вітер, знати дальність, вміло коригувати, вміло і фахово скидувати з дронів різдвяні подарунки до милих та затишних норок ворога. Оце прекрасно.
Найголовніша творчість – вивозити своєчасно поранених, щоб вони могли доїхати до точки евакуації, не стекли кров’ю, щоб їх врятували медики. Оце зараз найголовніше.
Самі розумієте, трохи змінюються пріоритети.
Так, звісно, інколи щось пишеться. Але для цього не потрібен стіл красивий, камін, статуетки, чорнильниця, перо. В реальності все інакше. Знайшовся момент та натхнення – на клаптику якомусь записав, хтось щось намалював.
Це все вже потім будемо все узагальнювати та приводити до ладу. Поки про це не думаєш.
В моєму підрозділі хлопці плетуть паракордові браслети, шиють шкіряні чохли для ножів. Але художників та літераторів поки що немає.
– Що б ви хотіли побажати людям, які зараз далеко від рідних домівок, яким важко в часи таких випробувань віднайти в собі своє внутрішнє Різдво?
– Чи можна просто відповісти на це питання? Розуміючи глибинну сакральну сутність цього родинного свята, що я можу побажати родинам, які зараз розлучені між собою? Або родинам, які втрачають своїх близьких зараз на цій війні? Як їм віднайти своє родинне свято?
Перебути, перетерпіти, протриматись, не впасти у зневіру і згадати саму суть цього свята.
Подумати про Христа, про його життя, про його жертовність. Як колись співав Олекса Бик: «А Богу плювати на слабаків, його діти зносили і не таке».
Тому в нас немає такої розкоші, як зневіра, втрата сил. Нам треба ці сили берегти, абсолютно всім. І тим, хто виїхав, і тим, хто лишився.
Хотілося б побажати витримки, намагання знаходити щодня мотивацію в дрібних речах. Щоб просто смакувати життя та вдихати його на повні груди.
…Дай це місто на пам’ять вдихнути,
залишаючи навіть на мить.
Доки стукає грудень у груди –
привітатись з отими людьми…
Дай ці вулиці пити неквапно,
Ці будинки, ці парки, цей шум…
І нести своє слово незграбне
перехрестям під кулю чужу.
Дай торкнутись його таємниці
в торохтінні трамвайних сонат,
щоб розтанула внутрішня криця
остогидла, облудна, страшна…
Дай, благаю, цим вікнам вціліти,
ліхтарям віри в тисячу ват…
Я твій вітер, розхристаний вітер
на порозі святого Різдва…
2014 рік