Руйнування, завдані українському Сходу та Півдню російською чумою, часто порівнюють за своїми масштабами із тими, що мали місце під час Другої світової війни. Адже лінія фронту прокотилася тоді із заходу на схід та у зворотному напрямку, залишивши подекуди сліди тотального знищення міст – Харків, Київ, Варшава, Будапешт, Дрезден, Берлін… Схожим символом смерті у Європі ще до початку Другої світової стала іспанська Герніка, нищівно бомбардована німцями. Знаходимо й більш сучасні приклади руїни, як-от Сараєво на початку 1990-х й сирійське Алеппо у 2012-2016 роках. Звісно, що не усі міста мали однаково тотальні наслідки руйнувань. Проте навіть ті, де знищення міської інфраструктури перевищувало 70% (й подекуди сягало 100%), дуже швидко поставали з попелу та відбудовувалися з руїн. У цьому циклі ми розглянемо багато таких кейсів. А розпочнемо з Хіросіми, яка найбільше постраждала від атомних бомбардувань у серпні 1945 року.

Сьогодні Хіросіма мало чим відрізняється від решти японських міст-мільйонників. Сучасні автотранспортні розв’язки, швидкісна залізниця, хмарочоси офісів – мало що, окрім Меморіального парку миру, вказує на трагедію, яка відбулася тут майже 80 років тому.

До війни Хіросима була квітучим містом із п’ятисотрічною історією. Більша частина забудови – невисокі дерев’яні споруди, в центрі – замок. На початку ХХ сторіччя населення Хіросіми перевищило 300 тисяч. Місто стало центром східної Японії, тут розвивалася освіта та промисловість, в тому числі військова.

Унаслідок атомного бомбардування 6 серпня 1945 року одразу й з плином часу під дією радіаційного зараження у місті загинули дві третини мешканців. Близько 90% із 76 000 будівель Хіросіми були частково або повністю знищені, а 40% території міста перетворилося на попіл. Серед іншого зазнала руйнування майже уся цивільна інфраструктура – зокрема згоріли 14 із 16 лікарень, вижило заледве 10% медичного персоналу міста.

Мало хто знає, що у вересні 1945-го Хіросіму накрив тайфун, тож їй дісталося також і від природи.

Що відбувалося далі? Трамваї почали працювати вже за кілька днів. У перший місяць після трагедії залишки міських служб відновили електричне постачання та телефонний зв’язок. Упродовж місяця було налагоджено залізничне сполучення. Дещо більше часу знадобилося, аби відновити водопостачання.

Британсько-американська адміністрація здійснювала контроль над громадськими роботами з розчищення міста від руїн та спорудження тимчасового житла. Японців не потрібно було змушувати працювати, адже етика їхнього співжиття вимагає служіння. Вже наступного дня після трагедії усі «хібакуша» (так називали тих, хто пережив бомбардування) прийшли до місць своїх колишніх офісів розгрібати завали. На вулиці Хондорі, яку важко було навіть роздивитися серед масиву пилу та цегли, 60 із 160-ти зруйнованих вибухом магазинів відновили роботу практично одразу після бомбардування.

Вціліле населення розселили у тимчасових дерев’яних спорудах на окраїнах міста. У Хіросімі також постала велика кількість самобудів. Згодом більшість будівель, зведених у 1940-50-ті роки, була знесена із переплануванням значних територій міста й спорудженням  багатоповерхівок.

Відбудова Хіросіми відбувалася у кілька етапів. У листопаді 1945 року в Японії було засновано Агенцію з відбудови, яка уклала базові правила реконструкції для 115 міст. А 30 грудня японський уряд прийняв «Основні засади політики відбудови», які стосувались й Хіросіми.

До розробки планів залучили американських радників й австралійських архітекторів. Зрештою їхні пропозиції не реалізували, але вони стали частиною дискусії про майбутнє Хіросіми. Загалом ідей щодо реконструкції міста пролунало понад 30. Ані у мешканців Хіросіми, ані у японського суспільства не виникало сумнівів щодо потреби відновлення міста, але дискусія точилася навколо доцільності збереження доказів атомного бомбардування – чи не матиме меморіалізація трагедії негативний вплив на подальше життя мешканців? Як компромісне рішення, окремі елементи (як-то Атомний купол на місті епіцентру вибуху) та вцілілі будівлі (зокрема колишнє відділення Банку Японії в Хіросімі) сполучили Парком миру та організували в єдиний меморіальний комплекс.

6 серпня 1949 року японський парламент прийняв закон про статус Хіросіми як міста-меморіалу, який визначив частку державного фінансування відбудови та передавав місту землю, яка раніше належала державі, а саме – армії. Згідно з законом, національна та вся місцева влада країни повинна була сприяти відновленню Хіросіми, а відповідальні мали звітувати про роботу перед парламентом.

Це неабияк сприяло відбудові міста, яке вже до 1960-х відновило довоєнний рівень населення у 410 тисяч мешканців. Розвиткові Хіросіми сприяв також стрімкий економічний ривок, званий в історії Японським економічним дивом, що припав на цей період (серед іншого, йдеться про розміщення тут штаб-квартири японської Mazda Motor Company, яка досі є найбільшою компанією у місті).

Міська влада Хіросіми з кінця 1950-х взяла курс на створення міської агломерації, яка б об’єднувала сусідні містечка і села. У середині 1970-х вона налічувала 13 суб’єктів. 1980 року Хіросіма отримала статус міста державного значення, а 1985-го її населення перевищило 1 мільйон мешканців.

На думку експертів, реконструкцію Хіросіми можна вважати завершеною вже на початку 1970-х, коли був розбудований район Мотомачі. План відбудови передбачав озеленення 10% площі міста, але насправді цей показник було перевищено – майже на тисячу квадратних кілометрів сучасної Хіросіми припадає 88 парків та зелених зон загальною площею 170 гектарів. А хіросімський меморіал миру 1996 року був внесений до Світової спадщини Юнеско.

Олег ЖОВТАНЕЦЬКИЙ

ДО СЛОВА – ПРО СХІД УКРАЇНИ

На початку червня у Дніпрі відбулася нарада, на якій керівники військових обладміністрацій Сходу звітували про утворення координаційних органів для реалізації постанови Кабміну «Про підготовку до дій зі стабілізації ситуації на деокупованих територіях Донецької і Луганської областей та їхньої реінтеграції».

Постанову було ухвалено у травні. Як зазначили в Мінреінтеграції, основними напрямами підготовки є:

• безпека;
• відновлення органів державної влади;
• гуманітарне реагування;
• відновлення інфраструктури;
• медичне реагування та психологічна підтримка;
• соціальний захист;
• економіка;
• інформаційна політика;
• освіта.

Найпотужнішим із ключових завдань стане відновлення критичної інфраструктури Донецької та Луганської областей після деокупації. До цього процесу планується залучити підтримку міжнародних партнерів України.