На щорічному «Фестивалі думок» обговорення теми «Невидимі, небезпечні, окуповані. Як змусити державу побачити людей в окупації?» було дуже активним і емоційним. Правозахисники пропонували кілька варіантів, як змінити ставлення держави до своїх громадян, що змушені виживати в непростих умовах. Але, зазначали вони, це можливо за умови розуміння українським суспільством необхідності бачити людей ЗА окупацією. А це стає чимдалі важче, бо цей фокус майже зник із порядку денного.
Ми не знаємо, чи можуть хворі на діабет отримати ліки в умовному Луганську без паспорта РФ. Не задумуємося, що буде, якщо не віддати дитину в селі на Херсонщині в офіційну школу, перетворену на центр російської пропаганди. Нам зазвичай нецікаво, де вони працюють, які продукти купують, чи мають можливість обговорювати вголос новини. Навіщо це нам, вони ж там – за лінією, де життя закінчилося, як тільки озброєний окупант приніс свою владу.
НЕВИДИМІ
– Ми вдаємо, що життя там нема. І цей стереотип лежить в основі неприйняття важливих рішень. Ми хочемо, щоб там життя ніякого не було, – вважає директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова. – Бо прийняття того факту, що в окупації є життя, змушує щось робити з документами, наприклад. Ми маємо визнавати певні факти, які там відбулися, вони просто є. Наразі ми маємо відсутність цього бачення і відсутність суб’єкта, з яким можна це обговорити. Адже ні в уряді, ні в парламенті в нас немає такого суб’єкта.
Український інформаційний простір майже не підсвічує життя в окупації – ну, хіба що виходять статті про колаборантів та зрадників. І пересічний українець підсвідомо занотовує: там немає інших, бо я про це ніде не читав. А якщо йдеться про спротив, то його ж точно чинять не ті, хто там живе та працює, а невідомі особи, що якимось казковим способом там опинилися. Ця необізнаність інколи сягає дивовижних масштабів.
– Я чула таку думку від вчителів, що дітей в окупації треба дистанційно навантажувати якомога більше, щоби в них не було сил ходити до зросійщеної школи, – каже юристка-аналітикиня ГО «Донбас СОС» Тайя Аврам. – Вони навіть не уявляють: за те, що діти не ходитимуть до школи, окупанти можуть піддати батьків тортурам, позбавити батьківських прав і забрати дітей.
Щоб отримати путівку «на підвал», достатньо того, щоб у вайбері вашої дитини знайшли листування з кимось, хто живе «на волі».
– Ми фіксуємо випадки, коли до класу заходять співробітники правоохоронних органів і починають перевіряти телефони на предмет зв’язку з усім українським, – ділиться старший юрист БФ «Схід SOS» Ярослав Таранець. – І це насправді дуже страшно.
НЕБЕЗПЕЧНІ
Шлейф тотальної «небезпечності», який спершу переслідував тих, хто залишався на окупованій Донеччині чи Луганщині, автоматично перейшов у спадок жителям інших регіонів, куди змогли дотягнутися окупанти. Ще вчора мелітопольці чи бердянці були звичайними українцями, а зараз – це винятково підозрілі особи, які їдуть на вільну територію виключно з метою шкодити Україні.
– Але коли ти дивишся на найгучніші злочини, то далеко не завжди вони пов’язані з людьми з окупації. Ймовірний вбивця Андрія Парубія не є вихідцем з окупованих територій, – пояснює Альона Луньова. – Чому ж тоді людей з окупації сприймають як таких, що їх потенційно швидше завербувати, і вони якимось чином точно є загрозливими?
Цей стереотип існує майже в усіх сферах, які начебто не пов’язані з безпекою. З осторогою ставляться до людей з окупації представники освітньої сфери, відчувають їх як загрозу у сфері юстиції чи медицини.
ОКУПОВАНІ
Хоча, якщо розглядати стан людей, які опинилися в окупації, насамперед варто розуміти, що у більшості випадків – це про втрати: звичного укладу життя, безпеки, зв’язку з рідними, цінностей, впевненості та взагалі розуміння майбутнього. З цього мало б виходити, що ці люди потребують підтримки, розуміння їхнього стану та адекватної державної політики. Але цього не відбувається.
– Зараз, на жаль, багато відповідальності перекладається з держави безпосередньо на цих людей: вони самі мають бути відповідальними за те, як їх сприймають на підконтрольній території, що їх чекає після деокупації або після виїзду, – каже Тайя Аврам.
І поки ми продовжуємо плисти за течією за законами 2014 року щодо ТОТ, держава-агресор часу дарма не гає. Вона вкладає сили та кошти, щоб змінити ідентичність українців, нав’язати власні цінності, зробити рідну батьківщину ворогом. Особливо прикро, що під прицілом – молодь.
– Якщо 2014 року бюджет на молодіжну політику був трохи більше за 1 млрд рублів, то 2024-го він вже складав 56 млрд рублів, – каже Ярослав Таранець. – Ця цифра дає нам змогу оцінити ступінь вливання ресурсів, аби змінити українську ідентичність молоді на російську.
Окремо треба виділити методи мілітаризації населення і дитинства загалом.
– Це особлива болюча тема, тому що ми бачимо, як, наприклад, діти збирають дрони на уроках, або добровільно-примусово залучаються до мілітаристських рухів та громадських об’єднань, – підкреслює пан Ярослав.
ЯК ЗМІНИТИ?
Наразі створення та ліквідації інституцій, які мали б відповідати за окуповані території й людей там, не додає ясності питанню. Розібратися, яке міністерство чи відомство має тримати руку на пульсі, вже неможливо. І не тільки людям, які роками відірвані від українських реалій, а й навіть тим, хто виїхав і має довідку переселенця.
– Виявляється, що у питаннях тимчасово окупованих територій основним носієм інституційної пам’яті є якраз організації громадянського суспільства– каже Ярослав Таранець. – І це здебільшого забезпечується людьми, які самі вийшли з окупації та як ніхто розуміють цю проблематику.
Це насправді недивно, бо Україна – держава, яку рухають і змінюють люди. Голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник впевнена: наші політики з важливих питань роблять не люди в кабінетах, а люди, які вміють виходити на вулицю й не бояться брати відповідальність.
– Всі наші революції є тому підтвердженням. І всі наші роки спротиву, який є в окупації, це теж підтвердження: щоб там не казала держава, якщо люди вважають, що в них є цінності, вони будуть за них боротися, – вважає пані Ольга. – Навіть ціною власного життя. Тож люди в окупації теж мають бути рівноцінною цінністю, як і багато інших речей, які необхідні Україні для виживання.
Альона ЛУНЬОВА, директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA:
– Правозахисники єдині у розумінні необхідності говорити про людей в окупації на різних рівнях суспільства: в органах влади, з народними депутатами, з касиркою в магазині. Усі вони мають розуміти, як виглядає життя в окупації. Говорити, показувати, шукати форми, працювати з великими каналами, вшивати це в серіали. Це має бути на слуху, це має бути в наративах, які ми транслюємо.
Через те що, ймовірно, окупація триватиме довго, можливо, є сенс державі подивитися на людей в окупації, не як на зону ризику, а як на зону росту і допомоги нам, як державі, вистояти й вижити. Бо людина, яка свідомо обирає Україну, проживаючи в окупації – це людина, яка реально стає на бік України. Вона може не виїжджати з окупованої території, але при цьому мати не намір навіть, а віру в те, що ця територія буде деокупованою. І я знаю дуже багато людей, в яких після 2022 року з’явилася ця віра, що Україна переможе і відновить свою територіальну цілісність.