Ці дві жінки з Донеччини і вдома були активними. А переїхавши, продовжили робити те, що добре вміють – гуртувати людей, аби допомогти їм і собі витримати ті виклики, з якими сьогодні стикаються мільйони переселенців. Нове житло, нова громада, відсутність звичних речей, знайомих та друзів – це все лякає і знесилює. Одних вводить в ступор та хвороби, натомість інших змушує діяти.

Скандинавська ходьба – техніка фізичної активності з використанням спеціальних палиць, схожих на лижні. Як лікувальну фізкультуру цю техніку почали просувати з минулого століття. ходьба для фітнеса спочатку набула широкої популярності у Скандинавії. Є версія, що її винайшли фінські лижники, які хотіли постійно проводити тренування, навіть у несезон, тому просто імітували ходьбу на лижах, бігаючи з палицями. Медичні дослідження довели, що для поліпшення фізичної форми скандинавська ходьба набагато ефективніша за звичайну, адже навантажує все тіло.

ВІК, ЩО ПРИНОСИТЬ ЩАСТЯ

Наталя Бондаренко – зі Слов’янська. 2017 року вона створила Фундацію підтримки людей старшого віку «Вік щастя». Підтримка передбачала скандинавську ходьбу, навчання комп’ютерної та медіаграмотності, критичному мисленню, української та англійської мовам, психології – тому, що дозволяє і у віці 60+ жити повноцінно та цікаво. Щороку на ці заходи приходили близько 600 людей, діяльність «Віку щастя» підтримували донори-грантодавці.

Велика війна і вимушений переїзд до Кропивницького не зупинили пані Наталю. Спочатку вона сама почала ходити із палицями у Ковалевському парку, згодом навколо неї ставало все більше людей. Першими гуртувалися переселенці, а потім підтяглися і місцеві жителі.

До занять зі скандинавської ходьби додалися різні тренінги. Для відновлення навчальних курсів вивезли ноутбуки зі Слов’янська, докупили нову техніку.

– Хоча ми не розділяємо переселенців та місцевих, але більшість людей у нашому русі  – з Донецької та Луганської областей, – каже жінка. – Прогулянки з палицями дають дозоване фізичне навантаження та знімають проблему самотності. Люди спілкуються, обмінюються новинами, спогадами, враженнями. Водночас ми розповідаємо про інші напрямки, аби охочі долучалися до наших активностей. Усе це допомагає людям старшого віку адаптуватися,відновлювати свій емоційний стан, прислухатися до своїх потреб та говорити про це.

Зараз на заняття зі скандинавської ходьби приходить зо 20 людей. Найстаршій жінці – 82 роки.

– З нами ходить місцева пані Раїса. Якось під час прогулянки вона зупинилася під деревом і розповіла, що 60 років тому під ним фотографувалася. Вона показала світлину, і я зробила нове фото у такому ж ракурсі. Це чудово, що люди розповідають про себе, свої родини. А ми, переселенці, більше дізнаємося про нову громаду, історію міста.

Нещодавно на запрошення Празького громадянського центру Наталя Бондаренко поїхала навчатися до Чехії. Впродовж трьох місяців вона дізнавалася, як працюють такі ж організації за кордоном, хто їх підтримує, що вони пропонують людям. Оренду приміщення тут покриває місцева влада, а літні люди охоче займаються і орнітологією, видають свій журнал і навіть реалізують бізнес-складову, заробляючи гроші.

З цієї поїздки пані Наталя повернулася натхненною і вже думає, як і собі започаткувати видання газети чи журналу.

– У Празі я багато чула про те, що людям старшого віку треба позбутися постколоніального синдрому. Вони рідко говорять «я», частіше – «ми, наше покоління». Тобто лише зараз у Європі усвідомлюють важливість самоідентифікації особистості, її розвитку. Нам теж потрібно про це говорити. А зрештою, багато з того, що роблять європейці, ми теж робимо. Просто треба більше про це розповідати, щоб про нас знали, чули і долучалися. Власне медіа допоможе нам розповсюдити інформацію про нашу роботу, про можливості для людей, аби вони продовжували повноцінно жити і у віці 70+.

Наразі «Вік щастя» відновлює роботу у Слов’янську та Добропіллі – з акцентом на впровадження арттерапевтичних практик. А пані Наталя навчає людей з інших областей, аби масштабувати свою справу.

СКАНДІБАР З МІСТЕЧКА БАР

2018 року Алла Омельченко долучилася до існуючого клубу скандинавської ходьби у Костянтинівці, а згодом створила разом з іншими громадську організацію, виграла кілька грантів, закупила палиці та згуртувала понад 70 містян. До початку повномасштабного вторгнення у місті вже було п’ять груп, які займалися по різних мікрорайонах, їздили на обласні змагання та розвивали скандинавську ходьбу на Донеччині.

У березні 2022 року Алла виїхала до невеликого містечка Бар на Вінниччині. Усе її спорядження залишилося у Костянтинівці, а хотілося ж відволіктися від тривожних думок – на новому місці було багато людей і мало особистого простору.

– Ми опинилися у гуртожитку, де жило понад 500 людей. Це був виклик для багатьох – потрібно пристосовуватися, а сил нема, звичних речей не вистачає, – розповідає Алла. – Я одразу подумала про палиці, що вони стали б у нагоді. І незабаром їх купила. Ходила спочатку сама, потім стали долучатися інші переселенці. Нині наша постійна команда нараховує 12 людей.

Команду назвали «СкандіБар». Вона вже їздила на змагання до Києва і повернулася з нагородами. Ходячи околицями міста, переселенці надихаються природою, спостерігають за птахами, збирають ягоди і вже багато цікавого можуть розповісти про краєвиди з Лисої гори та дари лісу.

– Ми поєднуємо оздоровчу складову із краєзнавчою. Вважаю, що важлива частина нашого спілкування – психоемоційна підтримка, якої сьогодні потребують люди. Я отримала сертифікат інструктора зі скандинавської ходьби, тож зараз не просто волонтерю, а й отримую гроші за свою роботу, – продовжує Алла. – Не усі місцеві розуміють, чому і навіщо ми це робимо. Дехто каже, що краще б ми картоплю їм викопали у городі. Але ми на то не зважаємо, просто робимо свою справу.

Алла працює у ГО «Фонд розвитку громади», який допомагає переселенцям під час війни. Нещодавно завдяки ініціативі голови фонду команда отримала 22 пари палиць, тож тепер може їх видавати і залучати до занять ще більше людей.

Заняття триває три години. Починали з того, що проходили за цей час 3-4 кілометри, зараз дійшли до 11-ти. Нещодавно на заняття прийшов гість з Фінляндії, який відвідував родичів в Україні. Він був у захваті від того, що разом з українцями зміг долучитися до спільної ходьби.

ДАЛІ БУДЕ…

– Є приказка «Добре там, де нас немає». Але я завжди кажу на свій стиль: «Добре там, де я є»! – таким баченням Наталі Бондаренко важко не захоплюватися.

А насправді, таких історій про активних донеччан багато. Переселенці стають джерелом нової енергії для тих громад, де вони опинилися. Головне, що попри війну, залишені домівки, втрату майна люди продовжують жити і доводити, що ніхто і ніщо не може забрати їхньої віри та любові до життя! А відтак ми – нездоланні.