Продовжуємо тему захисту українських дітей від нищівних впливів війни, що триває. Говоримо про це з громадською активісткою та психологинею з Донеччини Вікторією Федотовою. 2014 року вона виїхала до Дніпра з Макіївки, де заснована нею громадська організація «Мартін-клуб» допомагала жінкам з дітьми у кризових ситуаціях. За понад 25 років діяльності в гуманітарній сфері Вікторія втілила безліч проєктів, з останніх – будинок для безпечного проживання матерів з дітьми «Рукавичка», ініціатива «Пані патронеса», соціальна пекарня «МАМА1», дитячий простір «Рожева панама».

– Яка, на ваш погляд, найбільша психологічна небезпека для дітей, що зростають під час війни?

– Я хочу зараз поговорити більше не про тривоги чи ракети, а про небезпеку втрати здорового зв’язку з дорослим, який через всі ці події навколо просто не може такого зв’язку надати. А специфіка дитинства в тому, що саме цей період життя потім не можна ніяким чином надолужити. Це біологічні механізми: якщо щось не закладене в певному віці, то ти ризикуєш цього вже ніколи не опанувати. Або можуть зафіксуватися такі речі, які не мали б з’явитися – і вони також на все життя.

Дитина народжується з потребою у близькій людині, яка була б тим захисним чинником, котрий формує відчуття впевненості іта безумовної любові. Але під час війни поруч майже завжди дуже і дуже тривожна мама. Окрім природної тривоги щодо того, як дитина народиться, в яких умовах буде існувати, з’являється надприродна тривога – коли ти усвідомлюєш, що буквально кожної хвилини твоя дитина може загинути. Так спрацьовує психіка: у разі небезпеки треба хапати, бігти, рятувати… Цей стан передається дитині, бо такий зв’язок закладений природою. І ми бачимо тривожні розлади у дітей, які просто віддзеркалюють емоції батьків, через свій вік не усвідомлюючи справжньої загрози чи небезпеки.

Це стосується не тільки маленьких дітей, які всотують емоції буквально, як то кажуть, з молоком матері. Зараз мої колеги фіксують у 10-12-річних підлітків гострі реакції психіки, які не підтверджуються аналізами: судоми є, а енцефалограма чиста. І психіатри часто констатують дисоціацію – так психіка намагається зберегти себе, перетягуючи увагу батьків на здоров’я. Бо хоча б це для мами має бути важливіше, ніж війна.

Через стрес і діти, і дорослі можуть відчувати зниження когнітивних функцій: щоб економити ресурс, організм вимикає увагу чи пам’ять. Це привід для додаткового стресу – дорослим страшно, що ці функції можуть не повернутися, а діти ризикують «застрягти» в ситуації неуспішності та комплексах щодо власного розвитку. І діти тут під подвійним ударом – вони знесилені дистанційним навчанням, яке для більшості триває вже кілька років, їм вкрай важко вчитися, коли навколо все вибухає.

– То єдиний вихід – вивезти дитину в іншу країну?

– Це, виявляється, теж зовсім не панацея. Українські психологи, які за кордоном спілкуються з нашими дітьми, відзначають схожі тенденції. Зокрема думки про самогубство, кількість яких збільшується. І це не через страх бути вбитим, бо дитина фізично не знаходиться в небезпеці. А через те, що всі навкруги сильно нервуються, а хлопчик чи дівчинка при цьому має виконувати завдання «з зірочкою» – їй потрібно гарно вчитися, опановувати нову мову, адаптуватися до нового середовища. Бо її ж вивезли, щоб у неї було майбутнє! Всі хочуть від підлітка, щоб це майбутнє відбулося якнайкращим чином. І він має виправдовувати очікування дорослих, хоча через це з’являється тривога, яка навіть препаратами не знімається. Розумієте, діти не влаштовані таким чином, щоб вгамовувати нервування дорослих – це неприродно, бо має бути навпаки. Але, на жаль, дорослі зараз часто знаходяться в такому стані, що не можуть бути опорою, навіть якщо вони поруч.

– Це може якось позначитися на майбутньому покоління?

– По-перше, ці діти дуже швидко подорослішають. І ми матимемо ціле покоління людей, які, можливо, відчуватимуть проблеми із плануванням, мріями та вірою в майбутнє. Ми бачимо, як після сильних обстрілів чи масових трагедій люди вже зараз почуваються нездатними щось робити. Цей розлад уваги, відчай, неможливість сконцентруватися нікуди не подінуться, якщо це не лікувати.

Звісно, не обов’язково всі матимуть розлади. Ми навчаємося бути гнучкими та стійкими, хоча навряд чи вдячні за ці навички такою ціною. Але ніхто не може знати, як саме зреагує психіка дитини, якщо ці жахи не промовлені, не прожиті, не пропрацьовані. Доросла людина, яка постійно в тривозі, не дає дитині права відреагувати на події, що травмують. Так було у наших бабусь та дідусів, котрі дітьми переживали страшні події, про які не прийнято було говорити. Ця травма залишалася з ними на все життя. На щастя, зараз ми вже маємо розгалужену систему психологічної підтримки, якою не варто нехтувати. Важливо, щоб для проживання цього важкого досвіду був простір, де дитина зможе безпечно пережити своє горе, стрес, втрату. Тому це обов’язок дорослих – створювати такий простір для дитини.

– Про які простори йдеться? Тільки кабінет психолога чи, наприклад, арттерапія, групи для спілкування та підтримки теж помічні?

– Коли дорослий приводить дитину на арттерапію або до дитячого простору, де фасилітуються розмови про важливе – це вже допомога. Діти промальовують або проговорюють свої проблеми, і вони не перетворюються на заховані болючі травми. І дорослі зараз мають максимально наповнити можливостями для допомоги простір, де живуть наші діти.

А ще ми маємо навчитися в родинах чесно говорити з ними про те, що відбувається. Не приховувати чи замовчувати, коли, наприклад, загинула близька людина, а дати дитині можливість пережити це, не травмуватися через нерозуміння та невідомість. Дитина має побачити, що людина померла, погорювати та йти далі. Послідовність у цьому механізмі – обов’язкова.

– З початком нового етапу війни з’явився запит на прихисток дітей, в яких загинули батьки. Але це не стосується дітей, які вже знаходяться в системі. Чому так?

– Дійсно, зараз маємо сотні саме таких запитів, хоча зазвичай у цих дітей є своя біологічна сім’я – їх забирають до себе родичі. І лишаються тисячі дітей, які чекають на родину за парканами інтернатів. Чомусь люди вважають, що з дітками, в яких загинули батьки, набагато простіше, ніж з тими, хто перебуває в системі. Хоча будь-яка дитина, що прийде в сім’ю, матиме свої погляди й свою дуже серйозну травму.

Авжеж, найкращий інтерес дитини – це жити в сім’ї, але завжди важливо підбирати не дитину в сім’ю, а найкращу сім’ю для конкретної дитини. Підлаштування триватиме не тижнями, а місяцями ба навіть роками. І якщо батьки хочуть не «взяти собі» дитину, як річ для інтер’єру, а саме виростити її заради неї, тоді все можливо. А непідготовлені батьки, що просто повелися на емоції – це біда для сім’ї та для дитини.

– Зараз багато родин живуть нарізно – хтось за кордоном, хтось на фронті. Чи є якісь поради щодо збереження в таких умовах зв’язки між батьками та дітьми?

– Це, власне, моя історія. Молодшому сину було 13 років, коли ми вирішили, що він із бабусею їде, а я залишаюсь в Україні. Нам дуже допомагає, що ми бачимося хоча б зрідка. І я впевнена, що саме дорослі мають дбати, щоб попри все регулярно контактувати з дітьми. Бо зв’язки самі по собі не відбуваються, бо в тебе спільна кров чи ти любиш дитину десь глибоко в серці – ні! Потрібно щодня про це дбати – телефонувати, спілкуватися, питати, як справи. Як би ви не були завантажені, який стрес би не відчували – заплануйте регулярний зв’язок із дитиною за вашої ініціативи. Інакше дитина, не бажаючи зайвий раз травмуватися вашою байдужістю, просто знецінить ці зв’язки.

Варто також усвідомлювати, що дитині важче. Тому конфлікти, проблеми чи тривоги, які роздирають зсередини, не треба навалювати на дитячі плечі. Розумніше буде звернутися до психолога, якщо не знаєш, як пояснити дитині якісь гострі ситуації чи бачиш, що вже «не вивозиш».

Звісно, у війні та її трагедіях винні російські агресори, але відповідальні за те, що зараз відбувається з нашими дітьми – ми. Бо це ж наші діти. Треба пам’ятати, що війна закінчиться, а дітям жити далі.