Через новий етап російсько-української війни за кордоном опинилися люди різних професій. Розбудовувати там життя з нуля часто доводиться без підтримки близьких, зокрема й з професійної спільноти. Тому для багатьох важливим фактором успішного подолання стресу від вимушеної еміграції є збереження спілкування із земляками-однодумцями. Наша журналістка дізналася, як формуються діаспори українських митців у Німеччині та як підтримують один одного творчі люди з Бахмута.

КОЛИ ТИ НЕ САМ

Художник Сергій Садчиков народився та працював у Бахмуті, якому присвятив найкращі свої роботи. Рідне місто визнало його «Людиною року» за створення графічної серії «Старий Бахмут». Ця збірка разом із картиною про підняття в Бахмуті першого українського прапора в 1917 році та альбомом замальовок «Гаряче літо 2014» зблизили художника з краєзнавцями. Його роботи охоче виставляв місцевий краєзнавчий музей, а для віртуального музею Бахмута «Ті, хто тримає небо» Садчиков писав графічні портрети загиблих воїнів-бахмутян.

Евакуюватися Сергія Геннадійовича вмовила бахмутська журналістка та краєзнавиця Наталя Жукова, яка в перші дні повномасштабного вторгнення виїхала до Німеччини:

– Коли біля Бахмута розпочалися бої, я телефонувала й кричала в слухавку, що він має їхати. Він спитав де я, дізнався, що в Німеччині, та за допомоги волонтерів зміг виїхати спочатку до Львова, потім до Польщі й, врешті-решт – до Кельна.

Більшість музейних робіт Сергія Садчикова була евакуйована разом з архівом Бахмутського краєзнавчого музею, а приватні колекції художника просто з майстерні вивіз Донецький обласний художній музей. Вже восени 2023 року врятовані з Бахмута твори експонувалися на виставках у Хмельницькому. А ось портрети військових, скоріше за все, збереглися тільки в фотокопіях. На жаль, невідома доля альбому «Гаряче літо 2014», а картина-реконструкція з підняття прапора у 1917 році, ймовірно, втрачена.

Попри увагу до його творчості в Україні Сергій Садчиков живе в Європі як звичайний біженець. Він не має прямих родичів і у віці понад 80 років опинився в чужій країні на самоті. Тож коли

чоловік протягом місяця не виходив на зв’язок, розшуки почала саме схвильована краєзнавча спільнота. Через соцмережі Наталя Жукова просила когось, хто в Кельні, знайти та відвідати художника, бо сама не знала точної адреси й мешкала далеко. Відгукнувся колишній бахмутець Антон Верник, який живе у Кельні понад 20 років.

– Офіціант готелю впізнав пана Сергія за світлиною, яку мені надали бахмутські краєзнавці, – каже Антон. – Як з’ясувалося, він просто загубив свій телефон. Художник довго мене не відпускав, показував свої роботи, розповідав, як відновлює втрачені картини.

Дякуючи всім, хто турбувався за бахмутського митця, пані Наталя не приховує емоцій:

– Якщо підтримуватимемо так один одного, як оце ми об’єдналися навколо пошуку пана Сергія, то відродимо Україну!

НА ВИСТАВКИ ЯК ДО РОДИЧІВ

А ось художниця Олена Клочко сама встигла вивести колекцію своїх робіт – до того, як її майстерня в центрі Бахмута була зруйнована. У Німеччині вона підтримує зв’язки з українською творчою спільнотою, які, за її словами, склалися у природній спосіб.

– Із багатьма українськими художниками я познайомилася через Дмитра Мирошниченка – митця родом з Черкас, який мешкає в Берліні понад 20 років, і на чий день народження в парку Фрідріххайн приходять сотні, а інколи й тисяча людей. Підтримую спілкування й з тими, з ким познайомилась у рамках проєкту «Дифузія» в різних майстернях України. З Аланом Мейером, наприклад, у нас зараз проходить спільна виставка «Ми дихали степом» – це картини з резиденцій у Бахмуті, Краматорську та Маріуполі.

За два роки у Німеччині в Олени з’явилася майстерня у Кройзберзі та відбулося 17 виставок. Вона й сама часто ходить на виставки земляків – як до родичів, каже.

– Український митець, з яким я з цікавістю спілкуюся – Петро Антип. Проєкт «Тонка Червона Лінія», який я створила як куратор разом з митцями зі Сходу, восени 2022 року запросили на виставку, яку організували Петро Антип і Марина Стрельцова в Падеборні. На цю чудову подію прийшли, мабуть, усі українці цього міста.

За словами художниці, деякі українські митці в Німеччині тимчасово, щоб пережити жахливі часи й навчитись, а деякі, мабуть, вже нікуди не поїдуть. Але головне, вважає пані Олена, це розуміти, що головний художній процес відбувається в Україні. І цей зв’язок залишається рушійним для натхнення та відчуття причетності.

– Я дуже цікавлюся творчістю Яни Конової – фотомисткині, яка 2023 року розташувала свою артрезиденцію в шпиталі Покровська, а перед тим знімала ексгумацію біля Ізюма. Вболіваю за Дениса Адушкіна, який створив чудову серію пейзажів з домом саме тоді, коли наші будинки руйнувалися (мій у Бахмуті, його – в Часовому Ярі). Переживаю за Діму Коломойцева, який в ЗСУ. Радію успіхам Сергія Захарова, завжди цікавлюся новими світлинами Сані Джанта.

ЗУСТРІЧІ ТА ПОДІЇ ЩОДНЯ

Маша Вишедська – ще одна художниця з Бахмута, яка перші місяці після вторгнення провела у Німеччині. Вона згадує, що через творчі горизонтальні зв’язки їй вдалося завести багато нових знайомств, які потім «спрацювали» для пошуку можливостей.

– Я писала знайомим з різних міст, де я знаходилася, а вони розповідали про мене своїм знайомим з цих міст, давали контакти, ми знайомилися. І так багато разів. У свій перший тиждень у Берлині я мала кілька таких зустрічей-знайомств. І потім, коли вже жила в Гамбурзі, знайомилася з кимось майже щодня. Розказувала, хто я і чим займаюся, показувала свої роботи, розпитувала, що цікавого відбувається, і які в нас можуть бути точки дотику.

Відчути підтримку та спорідненість допомагали події, на які запрошували нові знайомі – в українському культурному центрі в Берлині, «Культурній спільноті Гамбурга», просторі Hotel Continental, що емігрував у Берлін з Маріуполя. Згодом Маша вже залучалася там до різних проєктів.

– А ще – резиденції, артлабораторії, мережування – такі специфічні заходи для митців різних напрямків. Це чудова можливість для взаємодії з колегами, дослідження нових територій, тем і технік. Тут можна ближче познайомитись як з українськими, так і з іноземними митцями. Часто організатори надають на цей час житло, іноді передбачені стипендії, добові, дорожні витрати та бюджет на виготовлення робіт.

Художниця зізнається, що й досі слідкує за такими можливостями, навіть коли вже повернулася в Україну. Бо цей досвід вимушеної еміграції хоч і не став для неї початком нового життя в іншій країні, але був доволі корисним і збагатив її як мисткиню.