Ще одне ім’я, яке вже практично зникло з мап вільної України, але не з окупованої Донеччини. Петровський район, шахта Петровського, парк Петровського, а про вулиці та пам’ятники, які бовваніють чи не в кожному селищі – годі й казати. Окупанти чіпляються за старі назви наче за милиці, які мають утримати гнилий колос, посталий на гної з псевдоісторичних міфів та пропагандистської шизофренії. Щойно захоплять якесь село, де лишилося бодай дві вулиці – одразу відновлюють «свої» маркери. Ніби сподіваються відтермінувати час, коли доведеться сприймати сучасну реальність, а не фальшувати минуле…

ТИМЧАСОВИЙ ПРОЛЕТАР, ТИМЧАСОВИЙ УКРАЇНЕЦЬ

То хто цей Петровський Григорій Іванович, ім’ям якого ще за життя назвали ціле місто в Україні?

Народився 1878 року у Печенігах Харківської губернії в родині кравця і ткалі. З його автобіографії відомо, що в три роки Гриць залишився без батька – справжній босоногий пролетар. Але він ніде не згадує, як мати, зійшовшись з новим чоловіком, відправила його у Новомиргород до заможної тітоньки – тобто, малий не бідував. Отримував приватне навчання на дому, вчителями було подружжя соціал-демократів – таким чином революціонери, виконуючи негласну партійну постанову, практикували прищеплення своїх ідей серед людей із достатком. Навіть намагалися залучити тітоньку-меценатку до поповнення партійної каси, проте отримали відкоша, з тим домашнє навчання Гриця й припинилося.

Чотирьохкласної школи при духовній семінарії у Харкові він теж не закінчив, і в 19 років став одним із небагатьох більшовиків, які дійсно були робітниками на підприємствах. Паралельно керував підпільними гуртками, брав участь в організації страйків.

Із нашим краєм Петровського у цей час пов’язує лише те, що у різні роки він працював токарем на руднику в Щербинівці Бахмутського повіту та на заводах Маріуполя. Також переховувався від поліції у Краматорську, а ще сидів у в’язницях Бахмута і Луганська.

Мабуть, користувався авторитетом, бо 1912 року був обраний до Держдуми від Катеринославської губернії, очолював там більшовистську фракцію. Визнавав себе українцем («Я – представник пролетаріату однієї з народностей, яких цькує і пригноблює уряд»), навіть піднімав питання дозволу україномовних шкіл. Проте, як побачимо, його візія українського питання аж надто рандомно коливалася разом із лінією партії…

Після Лютневої революції Петровський повернувся з Сибіру (за співпрацю з німцями вся більшовистська фракція у Держдумі була заарештована), і у липні 1917-го був відправлений організовувати протидію Центральній Раді до Катеринослава та Донбасу. Петровський очолив процес, відомий у історії як «більшовизація рад» – під його керівництвом було встановлено радянську владу в Горлівці, Краматорську, Маріуполі.

А після жовтневого перевороту більшовики повертають Петровського у Петроград, де він стає наркомом внутрішніх справ РРФСР і одним із організаторів ВЧК (під цією назвою залишилася в історії Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем).

ТАТО «ЧРЕЗВИЧАЙКИ» І ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ

Цікаво, що на чолі НКВС Петровський був начальником Дзержинського і мав із ВЧК сутички, начебто не поділяючи її надмірного захоплення каральними заходами. Однак у вересні 1918 року він підписав «Декрет про червоний терор», в якому підтвердив право ВЧК вчиняти розстріли без суду і слідства.

За день до оприлюднення декрету Петровський заявляє про невідповідне виконання революційних настанов, бо розстріли відбуваються недостатньо масово. У щотижневику НКВС публікується його вказівка: «Розхитаності й міндальничанню повинен бути негайно покладений край. Всі відомі праві есери мають бути негайно арештовані. З буржуазії й офіцерства має бути взята значна кількість заручників. При найменших спробах опору має застосовуватися масовий розстріл… Про всілякі нерішучі в цьому напрямку дії місцевих рад Завуправи виконкомів зобов’язані негайно доповісти народному комісаріату Внутрішніх Справ… Ні найменших коливань, ні найменшої нерішучості в застосуванні масового терору!»

Варто зазначити, що в Україні впроваджувати вищу міру покарання без суду і слідства розпочали задовго до декрету, зокрема під час наступу більшовиків. З особливою жорстокістю. Наприклад, Харківська ЧК використовувала скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук». В Полтаві та Кременчуці священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп’яття й побивання каміннями, а в Одесі офіцерів або прив’язували до дошок та смажили у топках, або розривали навпіл колесами лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом. Не щадила «чрєзвичайка» і селян – за підтримку повстанців їх спалювали цілими вулицями…

«ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СТАРОСТА» – ЗАВЖДИ НА БОЦІ МОСКВИ

У березні 1919 року у Харкові було проголошено УРСР, а Петровського відправили до нової республіки як ставленика російських більшовиків, вільного від «національних ухилів».

Він переїжджає до Києва і стає головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Ця посада «всеукраїнського старости» була по суті формальною, адже де-факто політикою правила партія – перший секретар ЦК КП(б)У, підпорядкований безпосередньо Москві.

Петровський же займався боротьбою з неписемністю, безпритульністю та організацією продзагонів під виглядом боротьби з петлюрівщиною і махновщиною. Не припинивши бути чекістом, він послідовно проводить терор в Україні, бере безпосередню участь у ліквідації «контрреволюційних» заколотів (зокрема у квітні 1919 року був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві), а також у знищенні українського національного руху. В його обов’язки входить візування розстрільних списків, всі прохання про помилування також поступають на його ім’я, і невідомо жодного випадку, коли Петровський таке прохання задовольнив.

Про те, наскільки несамостійною особою був перший «президент» України, свідчить його нерішуча позиція під час розробки Договору про утворення СРСР, який він разом з іншими «президентами» підписав 1922 року.

Як відомо, між Леніним та Сталіним були розбіжності щодо бачення «національного» питання. Ленін передбачав побудову СРСР на конфедеративних засадах, але тоді він вже був ізольований в підмосковних Горках. Проти його проєкту союзної конституції й виступив публічно Петровський (Ленін, до речі, причислював його до «обрусілих інородців, котрі завжди пересолюють у частині істинно російського настрою»). Натомість «староста» підтримав пропозицію Сталіна надати республікам статус автономій у складі російської федерації. Відомо, що в процесі Петровський дещо коливався, проте мав сувору розмову зі Сталіним і поступився.

Зрештою, завжди орієнтуючись на Москву, Петровський повністю відкидав ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. Подеколи він намагався відстоювати більшу самостійність УРСР, але водночас відкидав надмірне, як йому здавалось, унезалежнення (зокрема 1925 року – питання про самостійне формування республіканського бюджету).

ТЕРОР ГОЛОДОМ

І хоча саме за Петровського здійснювалася політика українізації, він до цієї політики не був причетний аж ніяк. Натомість з 1920-го по 1933 рік очолював «комнезами», які зіграли провідну роль в упокоренні голодом українського селянства.

Через ці неконституційні осередки, до яких входили лояльні до більшовиків «незаможники», проводилися організація колгоспів і розкуркулення. Власне, як голова Всеукраїнського центрального комітету незаможних селян, Петровський і керує примусовою колективізацією, наслідком якої стає Голодомор1932-33 років.

Та масштаби штучно створеного голоду були настільки страшними, що вірний сталінець почав обережно ремствувати. 10 червня 1932 року, коли голод охопив вже сто районів України, Петровський звернувся до Сталіна із проханням надати два мільйони пудів хліба і припинити хлібозаговлі.

У листі Сталіну він згадує випадки людожерства і визнає, що «что в этом деле сильно переборщили у нас, перестарались». Селяни, за його словами, відкрито звинувачують владу: «Зачем создали искусственный голод, ведь у нас был урожай? Зачем посевматериал забирали – этого не было даже при старом режиме?»

Формальний співголова СРСР не отримав від генерального секретаря ЦК ВКП(б) жодної відповіді. Обговорюючи його лист із Молотовим, Сталін відреагував: «Гниль».

Восени 1932 року в Україну надсилають «емісарів», які фактично беруть владу й керують терором голодом згідно зі сталінською вказівкою щодо старих лідерів УРСР: «На тих слизняків не звертайте уваги».

Петровського ж відправляють курувати хлібозаготівлею в Донецькій області (яка тоді включала і територію сучасної Луганщини). На сході України він однією рукою бореться з «перегинами у вилученні надлишків хліба», другою – з «куркульським впливом, саботажем хлібозаготівель»…

ЗАРУЧНИК ДО СМЕРТІ

Доленосна зустріч Петровського зі Сталіним відбулася вже у 1938 році. Розмова, за його словами, була дуже важкою, різкою. Наступного року його звільнили з усіх посад і перевели до Москви заступником директора музею революції, де він і працював до смерті.

Петровський дивом вцілів (як вціліли всі перші радянські «президенти», лише білоруського довели до самогубства). Його родині не так пощастило. Були розстріляні старший син Петро та зять Юрій Коцюбинський (син Михайла Коцюбинського, відомий військовий і державний діяч). Молодший син Леонід також потрапив під репресії, але був поновлений на посаді генерал-лейтенанта та згодом загинув на фронті. Дружина з горя померла, залишилася лише донька.

Сам Петровський помер 1958 року, встигнувши відкоригувати свої настанови відповідно до нової генеральної лінії ХХ з’їзду. Він підтримав її так само палко, як до цього –генеральну лінію Сталіна.

Отака жалюгідна кар’єра. Не допомогли навіть старі чекістські звитяги. Система, яку Петровський активно створював, сіючи трупи і ламаючи долі людей, використала його і відкинула – подарувавши наостанок клаптик кремлівської стіни для поховання. І тисячі вулиць у зраджених ним українських містах.