Шалена інфляція, купоно-карбованець як валюта, відсутність золотовалютних резервів і тотальні борги – такою була ситуація у фінансовому секторі після відновлення незалежності України. Невдовзі зарплата вимірювалась мільйонами, а за 1000 гривень (найбільший номінал сучасних купюр) можна було купити хіба що пачку сірників. Чому такого не відбувається зараз, у часи страшної війни?

Історію створення та відновлення на цивілізаційних засадах української фінансової системи розповідає засновник ініціативи «Останній капіталіст», політолог із Донеччини Валентин Краснопьоров.

ЯК ГАРТУВАЛИСЯ БАНКИ

Почнемо з історії та розуміння того, що є основним банківським ресурсом? Гроші? Ні. Довіра. Без неї люди не будуть класти гроші на депозити, без неї банки не видаватимуть підприємцям кредити. Без неї центральний банк не зможе забезпечити країні грошовий обіг.

Недарма паперові гроші ще називають «фіатними» (від італійського «fiat» – довіра). Перша грошова реформа стосувалася саме переходу від металевих грошей до грошей паперових. Одна система була саморегульованою, друга потребувала регулятора, аби економіку не заполонила критична кількість нічим не підкріплених грошей.

Так еволюційно виник інститут центробанків, який регулює кількість грошей в економіці. Адже спочатку випуском грошей займалася велика кількість банків – якщо перекласти цей механізм сучасною мовою, ми мали б постійно обирати між «ощадгривнею», «приватгривнею» чи «моногривнею». Очевидно, що така ситуація зменшувала довіру до фінансової системи. Тому уряди поступово дійшли того, аби директивно надавати права емісії лише деяким банкам, а за це брали з них зобов’язання щодо фінансування державних потреб.

Першим у XVII столітті отримав статус центрального банку шведський Риксбанк, уповноважений позичати державі гроші. Найбільш відомий центробанк – Банк Англії, заснований кількома десятиліттями пізніше, займався переважно купівлею державного боргу.

Решта центральних банків теж створювалися з подібними цілями, хоча інколи метою було й подолання конкретних криз в економіці. Наприклад, Банк Франції Наполеон заснував для боротьби з гіперінфляцією. До слова, в історії французького банківництва задовго до Наполеона стався цікавий епізод, коли перший центральний банк Франції був перетворений на першу у світі фінансову піраміду.

Власне, перші центробанки тим і відрізняються від сучасних, що здебільшого вони були заточені насамперед на отримування прибутків, а не на національні інтереси. Паралельно з суспільними функціями вони приймали депозити, видавали кредити, тобто конкурували зі звичайними комерційними банками.

З часом потужні фінансові можливості дозволили центробанкам виконувати роль резервного банку – у випадку, коли звичайні банки вичерпували ресурси, вони завжди могли взяти у борг у центробанку (наприклад щоб віддати людям гроші з депозитів, якщо їх раптом звернулося забагато у короткий проміжок часу).

У банківському правилі «IOU» («I owe you» – «я винен тобі») акцент – власне на довірі. Адже коли кожна банківська установа має тих, хто винен їй, та тих, кому винна вона, тобто всі винні всім, то недовіра дуже швидко зруйнує навіть найнадійнішу систему. Тому до початку XX століття у більшості країн вже діяв золотий стандарт, і його дотримання для центробанків було непохитним.

Оскільки кількість грошей в економіці залежала від кількості золота, яке мало стабільну ринкову вартість, то і значних проблем з інфляцією не виникало – вона була доволі низькою і передбачуваною. Але під час масштабних криз (погані врожаї, банкрутство залізниць, війни) центральні банки як кредитори останньої інстанції рятували тільки тих, хто був необхідний для економіки, залишаючи усі інші комерційні банки та гроші їхніх вкладників на розсуд волі.

Наприклад, у Британії в середині XIX століття мало не кожного десятиліття відбувалася фінансова криза, а Банк Англії аж ніяк не прагнув надавати позики банкам, які не могли гарантувати, що виживуть. Раз за разом це призводило до банкрутства нової кількості банків. Тоді постало питання, що заради блага країни центробанк має діяти ризиково, навіть коли йому це невигідно. І Банк Англії розпочав позичати банкам у скруті, але під значну заставу і за відсотками, вищими за облікову ставку. Відтоді у Британії протягом 150 років не було жодної фінансової кризи. Аж до 2007 року.

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ

В Україні довіра до банків взагалі та центрального банку зокрема формувалася нешвидко і супроводжувалася болісними процесами поразок та помилок.

Перший центральний банк в історії України – Український Державний банк – з’явився 22 грудня 1917 року. Центральна Рада утворила його шляхом реорганізації київської контори «Госбанка» колишньої імперії. Його діяльність не можна було назвати успішною – її ніяк не могли налагодити через неоднозначність, яка панувала в країні. Харківська і Одеська контори функціонували настільки самостійно, що Держбанк не мав на них жодного впливу. Фактично вони грали роль окремих регіональних центробанків.

Ситуація покращилася за встановлення Гетьманату: уряд Скоропадського приділив врегулюванню фінансової ситуації великої уваги. Держбанк набув усіх функцій центральних банків тих часів: друк грошей, випуск державних облігацій, накопичення золотовалютних резервів, роль «банку для банків» – надання депозитно-кредитних послуг комерційним структурам.

Після окупації України більшовики хотіли було взагалі скасувати грошово-фінансові відносини, проте з впровадженням Нової економічної політики все змінилося. 1923 року запрацював Державний банк СРСР, який виконував роль центрального (попри розмови про «рівноправ’я», в УРСР не було створено окремого центробанку). Були дозволені комерційні банки (на піку їх налічувалося до 400).

Проте щойно комуністи заробили на капіталістичних засадах певний достаток, вони згорнули НЕП і 1930 року провели кредитну реформу, скасувавши дворівневу банківську систему, а з нею й усі комерційні банки.

Протягом, на щастя, не дуже довгої історії СРСР було проведено ще декілька реформ банківської системи, але вони нам не цікаві. Найцікавіші процеси розгортаються наприкінці існування радянської імперії. 1988 року дозволяється реєстрація комерційних банків, хоч робити це було можливо тільки через Москву. Тож перші українські банки з’являються, але… До державної фінансової системи накопичується тотальна недовіра – через «павловську» реформу 1991 року та крах Ощадбанку 1992-го. Кількість рахунків українських вкладників оцінювалася тоді у 48,8 млн із сукупним залишком 84,3 млрд крб. Оскільки Ощадбанк розвалився вже після проголошення незалежності України, а національних банківських інституцій ще не існувало, все керувалося з Москви. І коли вкладники кинулися до кас, то в українській філії союзного банку не виявилося готівки, аби видати кошти. Це й досі аргумент противників вкладів на депозити в банку: «Та що ті жалюгідні відсотки, от люди мали гроші на ощадкартках, і де вони зараз?».

На додачу 1991 року Україна залишилася без будь-яких золотовалютних резервів і навіть не мала навіть власних потужностей для друку грошей.

Тож Національний банк України, утворений 20 березня 1991 року, починає формуватися не просто з нуля, а з від’ємних значень.

На керівних посадах у банках завжди працювали росіяни, тож треба було швидко набрати фахівців високого рівня. Окрім того, до перетворень не були готові національні еліти – у Верховній Раді сиділи переважно «червоні директори», які лишень і чекали дотацій з держбюджету. І зрозуміло, що в умовах економічної трансформації дотації очікувалися не з податків, які ще треба було зібрати, а з «друку» грошової маси.

До речі, навіть у питанні національної валюти комуністи виступали за збереження радянського рубля. Виникали навіть ідеї про спільну для України, Росії та Білорусі валюту. Після певних дебатів все ж таки було обрано гривню як посилання до валюти давньої Русі. Національному банку доручили технічне впровадження, і 1992 року в Канаді були надруковані перші українські гривні дрібного номіналу. Банкноти 50, 100 та 200 гривень друкувалися у Великій Британії.

Але першою валютою незалежної України стали відривні купони 1991 року. Вони ходили наряду з рублями – грошима вже неіснуючої держави, які друкували в РФ. З вересня 1991 року РФ перестала постачати в Україну рублі і готівкової маси стало не вистачати. Тож у січні 1992 року паралельно було випущено тимчасову (як планувалося, на 4-6 місяців) грошову одиницю – купоно-карбованець. До квітня 1992 року він заповнив весь готівковий обіг, витіснивши рубль. Він і взяв на себе основний гіперінфляційний удар.  Інфляція в Україні 1993 року складала понад 10000%, люди ставали «мільйонерами», не маючи можливості нагодувати родини, бо ціни зростали немов на дріжджах.

Лише 1995 року ситуація стабалізувалася і створила передумови для впровадження вже надрукованої гривні. Тут також не обійшлось без класичних баталій з комуністами. Аби закрити діри у бюджеті, вони пропонували провести конфіскаційну грошову реформу, тобто обмінювати по принципу: чим більше карбованців здаєш, тим менше гривень отримуєш. Умовно кажучи, 1000 карбованців обмінювали б на 10 гривень, а вже 10000 карбованців – не на 100, а на 80 гривень. Також за завітами «реформатора» Павлова вони воліли провести обмін максимально швидко і не подовжувати після закінчення реформи.

Перемога зрештою залишилася за тодішнім головою НБУ Ющенком та віце-прем’єром Пинзеником, які виступали за максимальну відкритість із суспільством і наголошували на довірі. Була проведена широкомасштабна піар-кампанія, а про проведення реформи з 2 по 16 вересня 1996 року оголосили за два тижні до її початку. Обмін карбованців на гривні продовжувався аж до 1998 року.

Коли 1998 року до наших країв дойшли відголоски азійської фінансової кризи і росія оголосила дефолт, Україна дивом його оминула. На той час ми вже самі друкували гроші: 1994 року була відкрита банкнотна фабрика, а 1998-го – Монетний двір.

У період з 1991 по 1995 роки банківська діяльність в Україні майже не регулювалася, НБУ лише формувався і дуже поступово перетворювався на безособову інституцію, спроможну витримувати тиск Мінфіну через законодавчо закріплену заборону фінансувати бюджет та незалежність у питаннях монетарної політики. Тільки к 1996 року були встановлені мінімальні регулюючі правила щодо банків. і їхня кількість скоротилася з понад 230 у до 190 на початку 2000 року (проте, це все одно було диспропорціонально більше, ніж у сусідів – якщо у Польщі на 1 мільйон населення приходилося 2 банки, то в Україні – 4). Також було створено систему противаг щодо впливу на склад НБУ з боку парламенту та президента.

Першою ластівкою одужання банківської сфери було введення тимчасової адміністрації в банку «Україна», який надавав сумнівним особам кредити на держпрограми під урядові гарантії, але ці гроші не поверталися. Це було зроблено наступником Ющенка, новим головою НБУ Стельмахом. За Стельмаха НБУ все далі відходив від радянського «телефонного права» й регулювання ринку за допомогою адміністративного тиску. Упродовж 2001-2002 років НБУ знизив рівень облікової ставки, зменшив нормативи обов’язкового резервування та запровадив нові механізми рефінансування банків.

Проте 2002 року Стельмах був звільнений з посади голови НБУ, а на його місце призначили Тігіпка, який започаткував бум споживчих кредитів, у тому числі в іноземній валюті. Таким чином він намагався залучити до банківської системи більше іноземного капіталу. Багато економістів 2004 року попереджали, що це хибна стратегія. Як результат, Україна пережила кризу 2008 року ледь не найгірше у Європі. ВВП впав на 15,1%, промислове виробництво скорочувалося два роки поспіль, українські міста заполонили недобудови, долар подорожчав з 4,84 до 8,3 гривень.

Але 2004 року економіка країни стрімко розвивалася і поки не відчувала шкідливих наслідків зростання доларизації банківської сфери і кількості проблемних кредитів. Українці сміливо брали у кредит квартири та авто, відкривалися перші ТРЦ, будувалися нові заводи, модернізувалися старі, країна оговтувалася від пережитої у 90-х трансформації.

Золотовалютний резерв України зростає з 7 млрд доларів до майже 40 у 2008 році під час нового головування Стельмаха в НБУ. Проте запам’ятався він скоріше «боданням» з тодішньою прем’єркою – Тимошенко вимагала «друкувати» гроші для уряду, аби фінансувати сумнівні оборудки (збиткове кредитування «Нафтогазу») та популістські заходи («Юліна тисяча»).

Ручний режим управління Нацбанком продовжився за часів Януковича і закінчився повним розкраданням золотовалютних ресурсів. Це були найгірші часи для НБУ, яким керував касир «паханату».

Після перемоги Революції Гідності 2014 року, коли на державних рахунках зовсім не залишилося грошей, а кількість «кишенькових» банків у країні перевищувала всі можливі червоні лінії, НБУ розпочав шлях до відновлення своєї незалежності.

Відтоді у країні повноцінно працює дворівнева банківська система. На другому рівні функціонують комерційні банки – Приватбанк, Ощадбанк, ПУМБ тощо. Перший рівень представляє центральний банк – Національний банк України. Як всі сучасні центральні банки, НБУ наділений виключним правом емісії грошей, відповідає за надійність банківської системи та стабільність національної грошової одиниці.

Кейс Гонтаревої, яка змогла врятувати та повністю переосмислити українську банківську систему, наразі вивчають у західних університетах. А сам центральний банк, хай навіть і хитаючись від надзусиль, все ж таки успішно утримує від падіння економіку країни, що воює.

Валентин КРАСНОПЬОРОВ, голова правління ГО «Сильні громади», засновник ініціативи “Останній капіталіст”:

– Незалежність – головний чинник функціонування центральних банків як потужних інститутів. Бо як ви можете виконувати свої функції, якщо завтра до вас подзвонить міністр фінансів і скаже: « У нас тут заборгованість по зарплатах в шахтарів, а ну надрукуйте нам швиденько 100 мільярдів». І міністру все одно, що це знизить вартість грошей і ціни піднімуться у півтора рази. Це не видумана історія, до речі.

Вчені на дослідах підтвердили, що рівень незалежності центрального банку від держави напряму корелює з низьким рівнем інфляції. Отже, щоб правильно функціонувати, сучасні центральні банки повинні бути максимально незалежними у своїй політиці. Мати незалежних управлінців. Мати можливість самим складати свої кошториси і фінансувати витрати, визначати таргети грошової стабільності, розміри облікової ставки, вартість національних грошей по відношенню до інших. Саме цього чекає від НБУ країна, яка перебуває у стані війни і має значні проблеми з держбюджетом.

Оксана СТЕЛЬМАХ