Цей текст для мене дуже важкий, але важливо розповісти трагічну історію моєї родини саме в часи, дні, тижні, коли руйнують моє місто і мій дім. Найбільше тішить, що ми встигли забрати родинні альбоми. Деякі старі світлини в них втратили колір, деінде вони рвані і затерті. Інші – новіші, кольорові, на них майже всі посміхаються. На цих фото – п’ять поколінь переселенців, які пережили війни, голод, втрати власного житла, імен та дат народження…

ПЕРЕСЕЛЕННЯ-1

У ХIX столітті мої болгарські пращури переїхали з Болгарії, окупованої Османською імперією, до Запорізького краю, на територію сучасного Бердянського району. Із собою привезли сльози, поневіряння і трохи родинних прикрас. Зрештою на новій батьківщині придбали чимало землі, побудували будинок. Розводили овець, коней, вирощували виноград, соняшники, пшеницю, робили болгарську приправу мірудію, в яку обов’язково додавали духмяний чабер. Небідно жили.

У 20-х роках минулого століття мій прадід Іван повернувся з чергової війни додому, до дітей та дружини. Приблизно 1928 року народився мій дід Микола – молодший в родині. Точну дату його народження ніхто не знає, бо дідова «виправлена» метрика дісталася родичу, який довгі часи ховався від «совєтів».

Згодом прадіда Івана здали ОДПУ (ОГПУ) односельці – мовляв, воював за «білих». За ним прийшли чекісти і більше його ніхто не бачив. Говорили, що нібито після суду його відправили у табір на Уралі, а згодом з іншими «ворогами народу» затопили у шахті. Хтось розповідав, що його розстріляли при спробі втекти, а потім його одяг бачили на комусь із тих, з ким вивезли із села.

Дружину Івана – прабабу Настю разом з трьома малими дітьми викинули з будинку, забравши майже все, що в ньому було. Прабаба вирила за селом землянку, в якій родина жила до осені.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ-2

Коли стало зрозуміло, що зиму малеча не переживе, Настя пішла пішки до свого батька, який тоді вже жив у селі на Донеччині. Дорогою мій дід так плакав і кричав, що його просто залишили в копиці сіна. Коли прабаба прийшла в батьківську хату, її молодший брат-підліток почав розпитувати, куди вона поділа найменшу дитину. Хлопець верхи поїхав шукати мого діда і знайшов його, почувши сильний плач. Прабаба з дітьми оселилися на хуторі Шевчани неподалік від Курахового. Так мої рідні стали переселенцями вдруге.

Під час Голодомору прабаба, яка зберегла щось із родинних прикрас, обміняла ланцюжок і обручку на пляшку олії та кілька кілограмів борошна. Коли вона несла їжу додому, її перестріли підозрілі чоловіки. Від пограбування та можливої голодної смерті родину врятував сильний голос діда, який відлякав нападників голосним плачем. Згодом прабаба померла, і дід мій потрапив у дитячий будинок, де вчили вірші про Сталіна, а потім – до школи фабрично-заводського навчання. 1946 року за запізнення на навчання він отримав декілька місяців тюрми. На згадку про це мав татуювання – якір у колі на руці. Чому якір? Мріяв колись бути моряком, але з такою біографією в ті часи не брали навіть в армію.

1949 року дід Микола одружився з моєю бабусею, яка після закінчення війни три роки відпрацювала на шахті. В них народилося три сини, найменший з них – мій батько. Родина жила в орендованих квартирах, а 1971 року дід побудував власний великий будинок, мріючи, що там будуть жити всі його діти та онуки.

До кінця 1980-х дід не їздив в село, де народився, і ніхто з нас не знав навіть половини цієї історії. Розповідати її почали лише у 1990-х. Мій батько дізнався подробиці вже дорослим. Все життя дід плакав, коли показували фільми про Голодомор та репресії.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ-3

Втрете моя родина стала переселенцями 2022 року. Наразі на Донеччини ще стоїть великий дім, побудований дідом Миколою. Його щодня руйнують, навряд чи він вціліє, і я зараз не про стелю і стіни. Село, в якому чи то 1928-го, чи 1929-го народився мій дід, окуповане ще навесні 2022 року.

На місцевому кладовищі залишилися могили діда та баби. Світлини, пам’ять, обличчя, сімейні свята, спогади, запах абрикосів, соняхів, вугілля, розпеченої на сонці землі, вишневого варення, побілки, гудіння бджіл, тихий сміх і спів, цвірінькання цикад, завивання степового вітру я завжди вожу з собою.