Війна плавить усіх. 67% громадян України визнають занепад психологічного здоров’я другою за актуальністю проблемою – так було станом на 2023 рік, наразі ситуація подалі загострюється. Не всі звертаються по допомогу до фахівців. Хтось відкладає звернення до психологів на потім, хтось вважає, що це може бути дорого, для когось помічними є власні практики самозбереження. Ось що розповідають жінки з Донеччини про те, що підтримує їхню життєстійкість в умовах війни, втрат і тотальної невизначеності.

СПІЛКУВАННЯ ІЗ ЗАХИСНИКАМИ ТА ЦУЦЕНЯ

Марія Давиденко – журналістка та директорка інформаційної агенції «Вчасно», яка продовжує працювати в Покровську. Окрім власне медійної діяльності, Марія активно волонтерить та особисто возить допомогу на передову. Вона адекватно оцінює загрози для свого ментального здоров’я та щосили бореться з вигорянням, не цураючись звертатися по допомогу.

– Ще 2022 року, коли все починалося, мене врятувала порада психолога – повернути в своє життя звички, які були до повномасштабного вторгнення. Це може бути ранкова руханка, 10 тисяч обов’язкових кроків щодня, інше. Тобто організм, крім паніки та жаху, мав відчувати щось знайоме з мирного життя, щоб заспокоїтися та прийти до тями.

Волонтерська допомога, яку редакція «Вчасно» збирає разом із читачами, надає можливість отримувати життєствердні емоції від спілкування з нашими героїчними захисниками. Це неабияк тримає свідомість, стверджує Марія.

– Коли 2023 року я знову опинилася на межі нервового зриву, то взяла собі цуценя. І у мене стало набагато менше часу на страждання та емоційні провали, адже ця «дитина» дарувала позитивні емоції та спонукала піклуватися про неї. Ще й відкрила мені світ кінології.

КОХАННЯ, ДРУЗІ ТА АНТИДЕПРЕСАНТИ

– Мою зозуленьку тримає природня вредність характеру. Просто хочу дочекатися нашої Перемоги в адекватному стані, не пускаючи тоненький струмочок слини на подушку, – каже Людмила Чичера.

Людмила – співзасновниця вільного простору «Халабуда», який в Маріуполі був і волонтерським хабом, і осередком неформальної освіти, і центром підтримки підприємництва. З 2014 року двигуном цього двіжу був її чоловік Дмитро. Коли 2022-го росіяни взяли місто в облогу, команда «Халабуди» стала тією, що об’єднала маріупольців для допомоги військовим та цивільним. Коли з’явилася можливість евакуюватися, Дмитро Чичера вирішив залишитися, щоб продовжувати допомагати. Людмила досі ображається на нього за цей вибір не на користь сім’ї і дітей. І чекає. Востаннє Дмитра бачили в Маріуполі 17 березня 2022 року.

«Халабуда» ж відновилася спочатку у Запоріжжі, потім у Черкасах. Людмила з друзями влаштовує заходи з інтеграції переселенців у громаду, організовує курси психологічної підтримки для сімей військових, збирає донати на функціонування майстерні з ремонту дронів, який «халабудяни» поставили на потік. Це також те, що її тримає.

– А ще – кохання до мого чоловіка, якого я обовʼязково дочекаюся. Діти, які загартовують мій характер своїм швидким дорослішанням. І, звісно, справжні друзі та антидепресанти.

РАНКОВА КАВА НА БАЛКОНІ, БО «ЗАРАЗ-ТО ЩЕ НІЧОГО»

«Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися», – ця цитата з книги психіатра Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» свого часу дуже допомогла Катерині Філоновій.

У Краматорську Катерина була відома як журналістка, потім була директоркою відновленого обласного краєзнавчого музею, який вражав модерними експозиціями з історії Сходу. Її чоловік Юрій Лавдир, боєць 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, загинув на початку травня 2022 року під Святогірськом. На той час Катерина з дітьми вже виїхала до Дрогобича. Там, на його батьківщині, й поховала свого воїна. В закритій труні.

– Час від часу я зосереджуюся на моменті й дивлюся на красиве. Вранці з кавою на балконі споглядаю зелень дерев і синь неба, слухаю спів птахів. Або зосереджуюся на виконанні якихось простих побутових речей – без паралельного прослуховування чогось «по роботі» і думок про щось.

Відсутність установки «Все буде добре» і знання, що комусь на світі гірше, ніж тобі – також чинники самозбереження для Катерина.

– З одного боку, це могло б викликати більше тривожності, але в мене, мабуть, все працює трошки інакше, – зізнається жінка.

Саме тому, окрім книжок з історій філософії та суспільнознавства вона час від часу обирає для читання наукову фантастику з невеселими прогнозами майбутнього.

– Тоді є таке відчуття, що зараз-то ще нічого, зараз тримаємося, зараз ще можна насолодитися життям.

ШВЕЙНА МАШИНКА

Ольга народилася у Волноваському районі, працювала в Донецьку, а 2014 року почала нове життя у Волновасі, де згодом відкрила магазин дитячого одягу. Тоді ж вона вирішила створювати одяг для дітей власноруч – адже має освіту з моделювання та конструювання одягу.

– Дякую Богові, що взяв речами, – каже жінка про будинок у Волновасі, який згорів після обстрілів.

Її магазин вцілів, проте його обнесли мародери. Все, що там залишилося – вмонтовані до стін економпанелі. Ольга, яка вже перебувала разом із родиною на Дніпропетровщині, продала їх знайомим, які залишилися в окупації, а на вторговані кошти придбала швейну машинку.

І це стало порятунком – жінка днями засиджувалася за роботою, відволікаючись від важких думок. Наразі вже може запропонувати покупцям лінійку власного одягу.

– Швейна машинка врятувала мою психіку. Виявилося, що, втративши все, я не втратила бажання шити. Шиття допомагає мені абстрагуватися від новин та усього жахіття, що відбувається навкруги.