Добути воду, щоб хоч якось вижити у сорокаградусну спеку – одне з нагальних завдань людей, які залишаються на прифронтовій Донеччині. Валентин Рибін із Дружківки взявся допомогти – почав на волонтерських засадах відновлювати занедбані громадські колодязі. До проведення у 1960-х роках централізованого водопостачання такі колодязі з колонками облаштовували чи не на кожній вулиці. Коли вода з’явилася в кожного вдома, їх перестали використовувати за призначенням та й поховали за сміттям. Втім, люди похилого віку зазвичай пам’ятали, що тут, серед вулиці колись був колодязь.
Проблема з водою існувала на Донеччині ще до повномасштабного вторгнення. Компанія «Вода Донбасу», яка постачає воду більшості жителів регіону, завжди бідкалася з нестачі коштів, тож зношені комунікації капітально не ремонтували десятиліттями. У випадках аварійної зупинки Другого донецького водогону, з якого надходить вода жителям Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки, води не було по кілька днів. 2022 року ситуація загострилася ще більше – росіяни безжально нищать й без того старі водогони, насосні станції та інше обладнання, яке хоч якось працювало.
Зокрема в деяких районах Костянтинівки води немає понад два роки – увесь цей час бригади місцевих рятувальників привозять людям питну та технічну воду за графіком. У деяких містах північної Донеччини облаштували свердловини з питною водою за рахунок міжнародних донорів. Для жителів приватного сектора порятунком може бути буріння свердловин, але це дорого – під час війни ціна на такі послуги зросла втричі і зараз складає 2 500 гривень за метр глибини.
– Коли почалися перебої з водою, я вивів зі свого будинку шланг, адже маю власну свердловину, аби люди могли прийти та безоплатно набрати води, – говорить Валентин Рибін. – Біля мого двору тоді вишикувалися черги. Я й подумав, що можна відновлювати закинуті колодязі в різних районах.
До 2022 року чоловік працював на одному з промислових підприємств громади машиністом бульдозера, а у вільний від роботи час цікавився, як влаштовані колодязі та що потрібно для буріння свердловини. Через війну Валентин втратив роботу, а хобі перетворив на волонтерство. За свою роботу грошей не бере, натомість збирає донати на закупівлю необхідних будівельних матеріалів.
Вперше так сталося, коли розчистити старий колодязь попросили жителі одного із селищ Дружківки. Чоловік опублікував у соцмережах оголошення з проханням допомогти зі збором – і вже за кілька днів до колодязя приходили по воду вдячні люди.
Потім Валентин почав розмовляти зі старожилами та шукати по місту інші колодязі, які можна відновити. Також він розчищає маленькі джерельця – це ще одна можливість людям набрати води. Разом із напарником Андрієм працює над цим вже другий рік.
– Зазвичай люди надсилають різні суми з різних куточків України. Допомагають й переселенці з Дружківки, які виїхали до інших регіонів, за кордон, і місцеві. Суми різні – від 20 до 9 000 гривень. Я вдячний кожному, про витрачені кошти звітую квитанціями на придбання матеріалів.
На відновлення одного колодязя йде від кількох днів до двох тижнів – залежить від складності робіт та суми, яка для цього потрібна.
– Більшість колодязів дуже старі, зроблені у середині минулого століття, але їх ще можна відновити. Є колодязі, які вже були зрівняні із землею, але місцеві жителів згадували, що тут колись вони були. Я брався за цю роботу – і сміття розчистити, і зробити з дерева, будиночок над колодязем, і відро на ціпок прикріпити. На таку роботу йде від 7 тисяч гривень.
Нещодавно Валентин почав облаштовувати велику свердловину у центрі Дружківки для мешканців довколишніх багатоповерхівок. Домовився з місцевою владою про проведення робіт, а з військовими – про допомогу з технікою, електрикою та водою, яка також потрібна для буріння.
– Я розумію, що усім потрібна вода, і коли бачу, як люди неподалік дому знову можуть набрати води, щиро радію. Мені на душі стає тепло від цього. Але у мене є важлива умова: на тих колодязях, які я відновлюю, не вішати замки, аби у кожного був доступ до води будь-якої миті.
Інколи місцеві не дуже радіють такій ініціативі – мовляв, це наш колодязь, чого це інші будуть приходити по воду. Але Валентин пояснює, що це неправильно, адже в складні часи треба йти назустріч людям та ділитися тим, що маєш, особливо коли йдеться про воду, якої в регіоні критично бракує. Врешті, люди таки погоджуються на облаштування колодязя, який ще вчора вважали «своїм».
А от за якість води чоловік він не береться відповідати, тож люди за власними бажанням несуть воду до лабораторії, аби переконатися, що її можна вживати як питну.
Валентин відновив вже з десяток колодязів, найстарішому було близько 100 років. І зупинятися не збирається, адже вірить, що в такий спосіб він хоч трохи допомагає людям пережити складні часи на прифронтовій Донеччині. А після завершення війни мріє зайнятися підприємництвом – як бурити свердловини та розчищати колодязі, він вже знає як ніхто інший.