Заради історичної справедливості не варто принижувати роль у процесі індустріалізації місцевих підприємців. Промисловість на теренах Сходу України поставала в тому числі завдяки таким українцям, як Олексій Алчевський та його однодумці. Будучи містянами в першому або другому поколіннях, вони наполегливо намагалися конкурувати за можливість стати господарями на власній землі.

ДОВІДКА: Місто Алчевськ Луганської області названо на честь Олексія Кириловича Алчевського (1835–1901) – українського купця, банкіра, промисловця, громадського діяча, мецената. Онук чумака і син торгівця бакалійними товарами з Сум, він на позичені гроші розпочав свою діяльність з маленького чайного магазину в Харкові. А згодом просунувся далеко на Схід і став одним з найдієвіших та найбагатших українців свого часу – тільки його акціонерний капітал оцінювали у 18 мільйонів рублів. Апофеозом його трудів стало заснування 1895 року Донецько-Юрїївського металургійного товариства і будівництво заводів, серед яких меткомбінат у Маріуполі.

ФІНАНСИСТ

Численні перешкоди, які Алчевський долав на шляху до створення своєї фінансової і промислової імперії, лише підкреслюють його талант. На початку діяльності він опинився в ситуації, яка відома кожному сучасному українському підприємцю – відсутність коштів для розвитку. Попри відсутність вищої університетської освіти та власних великих коштів, Олексій Алчевський переконав багатьох підприємців підтримати його і створив 1866 року першу в Україні кредитну установу – товариство, а за два роки – акціонерний банк. Першим у Російській імперії він заснував також приватний іпотечний Земельний банк, що постав 1871 року та підтримав землевласників, які після скасування кріпацтва втратили робочу силу і перебували у глибокій кризі та боргах. Ставка кредиту у банку Алчевського становила 7,5% і була на той час безпрецедентно низькою.

Сам банкір не гаяв часу та скуповував землі Слов’яносербського, Бахмутського повітів та Війська Донського (сучасна територія Луганської та Донецької областей). Він не збирався стати аграрієм, а прогнозував створення важкої промисловості та мережі залізниць – аби подолати технологічну відсталість тодішньої імперії.

Нагадаємо, що на той час іноземний капітал, запрошений займатися створенням промисловості на теренах Донецького регіону, користувався протекцією російського уряду, який фінансово стимулював окремі види промисловості та виробництва, наприклад – рейок для залізниці.

Економічна логіка Олексія Алчевського була принципово відмінною. Він вважав протиприродним субсидування з державних коштів іноземного виробництва та видобутку ресурсів і був публічним противником такого протекціонізму в економіці. Він категорично відмовився продавати акції «Олексіївського Гірничопромислового Товариства» представникам бельгійських компаній – попри те, що ця операція принесла б йому 20 мільйонів рублів.

ТИТАН

Промисловцем Алчевський став, коли вклав гроші у розвідку та видобуток кам’яного вугілля на своїх землях. Акціонерне «Олексіївське Гірничопромислове Товариство», засноване ним 1879 року, почало з мізерних обсягів видобутку у 11 тисяч тон вугілля, а за 10 років видобувало вже 10 мільйонів тон вугілля та коксу.

На початку 1890-х років Алчевський особисто засновує Донецько-Юріївський металургійний завод, який стає власністю «Донецького Юріївського акціонерного Товариства». Акціонером знов виступив виключно місцевий капітал. Водночас Алчевський створює компанію за участю іноземного капіталу – акціонерне товариство «Провіданс» в Маріуполі.

З 1885-го до 1900 року виробництво заліза і сталі в Україні зросло більше ніж у 25 разів. І підприємства Алчевського відігравали в цьому неабияку роль – за виробництвом металу вони обігнали навіть найкращу базу імперії на Уралі.

Масштаб діяльності Олексія Алчевського, його компетентність та порядність примушували рахуватися з ним не тільки конкурентів. Він був постійним учасником урядових нарад, на яких вирішувалася доля гірничодобувної та металургійної промисловості. Однак 1899 року, попри весь авторитет Алчевського, уряд відмовився визнати факт наближення економічної кризи і опирався пропозиції українського промисловця відкрити ринок металургійної продукції та продавати надлишок за кордон. Натомість у Петербурзі наполягали на «ручному» обмеженні виробництва та встановленні фіксованих цін.

Алчевський прекрасно розумів, що ці стабілізаційні заходи є архаїчними та призведуть лише до поглиблення кризи. Так і відбулося – незабаром акції компаній гірничої та металургійної промисловості стали просто папірцями.

СТОЇК

Економічна криза застала будівництво Донецько-Юріївського заводу в самому розпалі, тому Олексій Алчевський мусив відчайдушно шукати можливості закінчити його та розпочати довгоочікуване виробництво. Він звернувся до уряду з проханням надати йому частину державного замовлення, що було звичайною практикою серед приватних підприємців того часу. Йому було відмовлено – так само і коли він попросив дозволу на другий випуск боргових облігацій «Донецького Юріївського акціонерного Товариства», аби залучити приватні кошти.

Офіційна версія смерті Алчевського 7 травня 1901 року – він кинувся під поїзд у Петербурзі, коли отримав чергову відмову від міністра фінансів Вітте. Але є і версія про замовне вбивство, яка підтримується наявністю прямих вигодонабувачів. Відразу після смерті Алчевського його Харківський Торговий банк було оголошено банкрутом і закрито, промислові підприємства стали власністю держави, а Земельний банк був переданий російським бізнесменам братам Рябушинським – їм Вітте надав і кредити, і держзамовлення. Тож московські рейдери після кризи напрочуд казково розбагатіли.

Тут можна говорити про конспірологію, а можна – про те, що Олексій Кирилович похований не за огорожею цвинтаря, де місце для самогубць, а з повним дотриманням православного ритуалу.

Так чи інакше, Алчевського вбила російська корупція. А потім на його підприємства нові володарі почали масово завозити робочих з Уралу. І надалі цей процес успішно продовжила радянська влада.

ГЕНІЙ, ЯКИЙ ТВОРИВ УКРАЇНСЬКЕ

Привласнення подій та геніальних постатей – один з нехитрих прийомів росіян маніпулювати свідомістю та перекручувати історію на колоніальні міфи. Так, російська Вікіпедія впевнено називає Олексія Алчевського «російським промисловцем». Масштаб діяльності Алчевського дійсно поширювалися на всю імперію, до самого Уралу. Але неважко з’ясувати, до кого відносив себе він сам. Недарма 2014 року окупанти намагалися повернути Алчевську стару назву Комунарськ – засновник міста був затятим українофілом.

«Я вийшла заміж за щирого українця», – так розповідала про свого чоловіка Христина Алчевська, знаменита освітянка та літераторка, яка переписувалася з Герценом під псевдонімом «Українка». Її методики народних шкіл отримали визнання на педагогічних виставках в Антверпені, Брюсселі, Чикаго, Парижі. Шлях до свободи народу вона бачила в українізації молоді, і в цьому дусі виховувала шістьох дітей.

Ще на початку подружнього життя Алчевські очолюють у Харкові гурток інтелігенції «Громада». Його діяльність щодо створення народних шкіл, бібліотек, публікації українських книг неодноразово привертала увагу поліції, яка стежила за виконанням антиукраїнських імперських указів.

Близьке коло Алчевських складала українська інтелектуальна еліта того часу. Зокрема, автором статуту банку Алчевського став професор-економіст, почесний член Центрального статистичного комітету в Брюсселі і почесний член Лондонського статистичного товариства Іван Вернадський – батько засновника Академії Наук України Володимира Вернадського, який наразі дивиться на нас зі 1000-гривневої купюри.

Відтоді, як 1878 року Алчевський купує велике помістя у селі Олексіївці Катеринославської губернії (тепер окупована Луганська область), родина їздила сюди щоліта. Христина Алчевська і тут відкрила однокласну земську школу для селян, намагалася, попри заборони, сповідувати дух українства. Біля цієї школи, у дворі приватного маєтку Алчевських з’явився перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку – за часів Емського указу встановлювати його у публічному просторі було заборонено.

Бізнес-партнери Алчевського відзначали, що він був геть не схожий на більшість підприємців тодішньої імперії, які не приховували своєї жадібності заради прибутку. Його підхід скоріше опирався на філософію просунутих бізнесменів Заходу, які ніколи не забували про користь суспільству та благодійність. Видатки Алчевського на просвітництво та створення закладів освіти (школи для жінок, комерційні та гірничі училища, сільськогосподарський інститут, публічні бібліотеки) складали більше 2 мільйонів рублів.

Після трагічної смерті батька родину утримував син – відомий співак Іван Алчевський. Христина Алчевська керувала та опікувалася жіночою школою аж до приходу більшовиків і націоналізації. Вона виховала понад 17 тисяч жінок, про унікальність «багатійки, що навчила схід України писати» розповідали навіть в Європі.

Після жовтневого перевороту у Алчевських почалася чорна смуга: прямо на сцені помер Іван, більшовики виселили родину з власного будинку, доводилося блукати у пошуках ночівлі, голод, 1920 року померла мати… Молодша дочка Алчевського Христя пішла по стопам батьків – стала справжньою бунтаркою і теж залишила помітний слід у нашій історії. Варто згадати її участь в організації першої самостійницької політичної групи України – Революційної української партії.

Наостанок все ж таки не втримаємося від припущень альтернативної історії. Можна лише уявити, якби фінансова група Алчевського дожила б до часів Перших українських визвольних змагань…