Коли 2014 року росіяни напали на Україну, пастор Церкви добрих змін, капелан Геннадій Мохненко не коливався, на який бік ставати – разом зі своїми синами він вийшов рити окопи навколо Маріуполя. 2022 року від рук росіян загинула його донька, 11 синів зараз на фронті – вони і тисячі їхніх побратимів завжди можуть розраховувати на волонтерську допомогу від прийомного батька. Цьогоріч відбулася презентація роману Євгена Положія «Фінальний епізод (війни, яка триває 400 років)», в якому Мохненко став прототипом головного героя.
СВОБОДА – НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ
– Завжди важливо залишатися на світлій стороні. Мені легко було не переплутати, де саме сяє світло, бо я виріс на «ворожих голосах». І добре розумів, що робить чекіст [Путін], придушуючи свободу в своїй країні, – розповідає Геннадій Мохненко.
Він називає себе старим антисовєтчиком та «соціальним сиротою». Його батьки страждали на алкоголізм, тож виховував себе сам. В 13 років прочитав «Один день з життя Івана Денисовича» Олександра Солженіцина – і це змінило хлопця докорінно.
– Я зненавидів страшну радянську систему. Путін зараз намагається всіма силами втягнути нас туди, в минуле. Я буду цьому спиратися, доки у мене є сили. Для мене свобода – найвища цінність. Та на жаль, у світі не так багато людей, для яких вона має бодай якусь цінність, – каже пастор.
Власне, вихованню в людях прагнення свободи він і присвятив 32 роки свого служіння.
Після армії та побудови спортивної кар’єри Геннадій Мохненко вступив до біблійної школи у Вільнюсі, а повернувшись в Маріуполь 1992 року, заснував Церкву добрих змін, яка допомагала людям зберегти себе для життя. Реабілітаційний центр Мохненка «Республіка Пілігрим» став найбільшим в колишньому СНД прихистком для дітей, які лишилися сиротами при живих батьках та мали проблеми з алкоголем і наркотиками. Він особисто збирав їх по підвалах, приводив в центр, допомагав позбавитися від залежності.
2003 року разом із вихованцями пастор організував навколосвітній велопробіг «Світ без сиріт» з метою привернути увагу до проблем сиротинців, заохотити до всиновлення. Тоді вони доїхали аж до Владивостока, і росіяни зустрічали їх як героїв. А тепер російський постпред в ООН Нєбєнзя каже про них як про злочинців.
– Росіяни називають дітей разом зі мною терористами, а «Республіку Пілігрим» – терористичною організацією. Ви тільки вдумайтеся в це! Насправді після 2014 року така поведінка росіян мене не дивує. Я ж не тільки історик, я й богослов. І знаю напевно, що зло ніколи не зупиняється, поки його не зупинить інша сила. Тому я переконував свою паству готуватися до нової атаки зла. І ми готувалися. Мені здається, ми були готові набагато краще інших маріупольців…
ГЕРОЇЧНА «РЕСПУБЛІКА ПІЛІГРІМ»
В церкві, яка розташовувалася в колишньому кінотеатрі «Комсомолець», вихованці центру заздалегідь облаштували справжнє бомбосховище, завезли туди матраци, воду, зробили запас їжі. В подальшому це врятувало тисячі людей.
Першій конвой Церкви добрих змін виїхав із Маріуполя вранці 24 лютого. Жінки з дітьми, літні люди, які боялися залишатися у місті, змогли це зробити організовано. Всі решта, в тому числі підлітки «Республіки Пілігрім», планували взяти до рук зброю й захищати рідне місто. Але пізно ввечері представники розвідки наказали пастору терміново вивозити дітей – з Криму рушить велика колонна росіян, є загроза оточення.
– Вже через 40 хвилин ми їхали в конвої, а мені телефонували військові: пасторе, тисни на газ, вони йдуть вам назустріч. І ми, рятуючи дітей, гнали спочатку на захід України, а звідти – до Німеччини.
Повернутися до заблокованого Маріуполя Геннадій Мохненко вже не зміг. Каже, що вони з друзями намагалися зробити це двічі, ледь не загинули, але так і не змогли прорватися крізь блокаду. Тож довелося допомагати місту з цього боку лінії фронту.
Запас їжі в бомбосховищі швидко скінчився, бо одночасно там перебувало не менше 500 людей. Відповідальність за їхнє виживання взяв на себе син Мохненка Артем Олефиренко – ризикуючи життям, він їздив містом в пошуках води та продуктів. У той час, коли навколо розривалися снаряди, в теплому підвалі «Церкви добрих змін» дітям крутили мультики, проводили з ними ігри, влаштовували свята.
– Наша Ольга Бутрімова була дітям мамою, нянею, всіх годувала, опікала. Мій син Артем забезпечував людей всім необхідним, а коли з’явилася перша можливість, розшукав можливості для евакуації.
На початку березня Артем разом з Аскольдом Квятковським вивезли з Маріуполя першу колону людей. Дорогою наштовхнулися на заміновану ділянку, і Артем прокладав шлях своєю машиною – наказавши, щоб у випадку, якщо він підірветься на міні, всі поверталися назад. На щастя, колоні вдалося проїхати.
– Ми зустрічали їх на «нулі» з української сторони, – пригадує Геннадій Мохненко. – Вони пережили страшне. Сина просто рвало, коли він вийшов з машини. Я ледве впізнав його. А вранці хлопці повернулися до Маріуполя, щоб забрати ще людей. А потім ще, і ще. Я домовлявся за алкоголь і сигарети для них. Це було трохи незручно – пастор, який скуповує горілку! Але саме вона була основною валютою на російських блокпостах, і це допомагало хлопцям проїжджати. Хоча не можна сказати, що без проблем. Були погрози, декілька разів водіїв вивозили на показові розстріли, машини обстрілювали з мінометів. Але вони знову поверталися у місто, рятували людей, вивозили за підробленими документами військових.
Загалом, за словами пастора, Церква добрих змін вивезла з Маріуполя 8 тисяч людей. Жоден з тих, хто знайшов прихисток в колишньому приміщенні кінотеатру, не загинув.
А «Республіка Пілігрим» перебувала у Німеччині два роки, і цієї весни повернулася в Україну. Друзі церкви змогли зібрати гроші і купити будинок в Яремче. Саме там зараз відновлює роботу реабілітаційний центр.
– Ми стали першим дитячим центром, який після повномасштабного вторгнення повернувся в Україну з-за кордону. Чому ми ухвалили таке рішення? По-перше, в Карпатах – безпечно, і це основний аргумент, який ми розглядали. По-друге, ми не могли працювати за кордоном, коли в Україні сотні дітей потребують нашої допомоги.
Зараз в «Пілігрімі» близько 30 вихованців. Співробітники центру продовжують набір дітей, які потребують захисту і допомоги.
МОНОЛОГ ДОРОГОЮ НА СХІД
Ми розмовляли з Геннадієм Мохненко, коли він сідав у капеланську автівку і рушав на Схід, де його підтримки чекають тисячі українських захисників.
Семеро з його синів отримали на фронті поранення. Один з них втратив руку, коли виводив свій підрозділ з оточення. Тож пастор робить все можливе, щоб допомагати війську. Разом з паствою він закуповує для фронту необхідне. Кількість «буржуйок», що їх передали різним підрозділам, вже перевалила за тисячу. Але основна робота – все ж таки духовна підтримка воїнів у складі «Капеланського батальйону Маріуполь», до якого ще 10 років тому пристали 250 капеланів різних релігійних конфесій з різних міст України.
– Мене часто питають люди, де подівся Бог, чому він не зупинить війну. Я чув таке, що Бог покинув нашу країну, покинув Маріуполь. Але я з цим не згодний. Бог посеред війни разом з тими, хто робить добро. Бог з воїнами, які віддають життя, які втрачають своє здоров’я. Бог з волонтерами, які ризикують. Бог з моїми капеланами, які сьогодні вранці роз’їхалися фронтом. Добро, світло, жертовність – це все прояви Божого духу та справжня зброя нашого народу.
Ця війна аж занадто чорно-біла, щоб не розуміти, на чиїй стороні правда. Дух Божий на стороні справедливості, бо ми захищаємо свою країну і маємо на це право. 2022 року у росіян було набагато більше зброї, але вони зламалися о силу духу нашого народу. І сьогодні дуже важливо, щоб дух війська тримався. Бог не може зупинити війну замість нас. Це мають зробити люди світла.
Я вже 32 роки священик. Я знаю багатьох, кому байдуже, з ким жити, під якими прапорами, кому байдуже на свободу і справедливість. У мене особливий погляд на людей, які зараз розповідають про «українських нацистів», в тому числі й в окупованому Маріуполі. Я відчуваю не лють, не гнів, а жалість до них. Як же можна було так спаскудити себе, щоб заплутатися в трьох соснах і не зрозуміти, де добро і де зло?!
Проте я оптиміст, і знаю напевно: світло обов’язково переможе. Прийде час, і путінський сатанинський режим рухне, а російське телебачення та російські підручники стануть називати цю війну жахіттям і злочином проти людяності. І діти путінських холуїв будуть соромитися своїх прізвищ.
Знаєте, колись я був знайомий з хрещеницею Гітлера. Її батько був нацистським генералом, і вони дружили з Гітлером. Вона казала, що добре пам’ятає, як дядя Адик приносив шоколадки, брав її на коліна і гладив по голові. Все своє життя вона їздила світом і каялася перед народами, які постраждали від дій її батька і «дяді Адика». Зараз ця жінка вже померла, але все своє життя вона несла свій хрест, спокутувала провину.
От подумайте самі, скільки було диктаторів в цьому світі – таких, хто вбивав людей, граючи. Де всі вони? Що сталося з ними? Їх нема. І Путіна не буде. Він згине.
Бо ми переможемо – так влаштований світ. Не можу сказати, як швидко. Може, завтра ми прокинемося і прочитаємо в новинах, що голову Путіна винесли на блюді і просять три дні на вихід російських військ з території України. А може, війна триватиме роками. Це не моя справа. Моя справа – йти дорогою правди, справедливості, чеснот. Я маю робити те, що маю.
Так, на жаль, ми платимо велику ціну. Але ми на стороні світла. В цьому наша сила. І тому ми переможемо.
