Для Валерії Бутенко земля – це і медитація, і заробіток. Вона розводить рослини: троянди, черешні, абрикоси, персики. Цим займалася в рідному Бахмуті на Донеччині, тепер відновила бізнес на Дніпропетровщині. Як сталося, що черешню «Донецьке вугіллячко» з її розплідника нині замовляють городники з різних країн Європи – у матеріалі «Схід NOW».
Родина Бутенків рослинами займається вже майже 20 років. Мали розплідник у селищі Ступки – це район Бахмута. Зараз із чоловіком та двома дітьми Валерія влаштувалася в Самарі на Дніпропетровщині, де за три роки вони відтворили свій розплідник і мають до п’ятисот видів рослин, які відправляють не тільки в міста України, а й до Польщі, Чехії, Німеччини.
– У Бахмуті був будинок, чотири культиватори, техніка для збирання саджанців – все залишили. Взяли з собою лише подвої (це рослини або їхні частини, на які прищеплюють іншу рослину – прим. ред.) та свої сорти. Посадили, розмножили і почали вирощувати. Одразу взялися за багато культур – смородину, аґрус, персики, нектарини, абрикоси, вишні, сливи, черешні, троянди.
Культиватор, тяпки, секатори довелося купляти знову. Чимала доля землі, де Бутенки нині розводять рослини – це городи, які жителі приймаючої громади безоплатно віддали переселенцям у користування.
– Це переважно сезонна робота – осінь і весна найважчі. У цю пору ми працюємо з 6:00 до 23:00. Коли темніє – вмикаємо світло. Найтяжче було у блекаут. Тоді вмикали фари на автівці, спрямовували світло на сад і продовжували роботу.
Серед різних сортів Валерія особливо хвалить ті, що з Донеччини. Запевняє, що, наприклад, черешня «Донецьке вугіллячко» солодша і соковитіша, ніж інші. Також рекомендує спробувати, а ще краще – посадити вдома, «Чудо-вишню», виведену в Бахмуті – це вишня, схрещена з черешнею.
– Самі ми в лабораторії не працюємо, сорти не виводимо. Тільки вирощуємо та окулюємо, тобто прищеплюємо вічку однієї рослини на іншу. Це один із методів вегетативного розмноження в садівництві, – пояснює Валерія.
І додає, чого справді бракує для роботи – це родючого донецького чорнозему.
– Нашої землі не вистачає. У нас чорнозем, а тут супісчак, набагато складніше вирощувати будь-що. Деякі культури взагалі не ростуть. Посадив раз – не пішло. Вдруге – знову те саме. Й тоді розумієш, що справа в землі, в ній забагато піску. Як тільки закінчиться війна – ми одразу додому! Поїдемо місто відбудовувати. Зібрали б валізи – і гайда розбирати завали, відновлювати будинки, повертати людей у Бахмут.
