Через війну та вимушене переселення образ життя цієї жінки змінився докорінно. Їй довелося втрачати та повертати улюблену роботу, жити у двох містах, в 53 роки піти отримувати другу освіту, вийти заміж та змінити хобі. Все це – про Тетяну Фоменко з селища Біловодська на Луганщини.

СКАЗАТИ ОКУПАНТАМ «НІ»

– Я народилася та все життя прожила у Біловодську, ніколи навіть не думала, що переїду колись в інше місце, – каже пані Тетяна.

За рік до повномасштабного вторгнення вона вперше стала бабусею, тож весь вільний час присвячувала маленькому онукові. Вільного часу було небагато, адже Тетяна Фоменко працювала директоркою територіального центру соціального обслуговування Біловодської селищної ради. Проте у вихідні жінка любила радувати рідних власноруч приготовленими булочками, пирогами та тортами…

Перші дні великої війни жінка провела в будинку старшої доньки – там був підвал, де можна було переховуватися. В селищних магазинах миттєво зникли продукти – через обстріли та загрозу швидкої окупації постачальники вже не їздили до прифронтових територій. Підопічним територіального центру, самотнім літнім людям треба було завозити продукти, а в магазинах були лише хліб, молоко та сметана – тоді ще працював завод.

– Місцевий фермер намолов пшениці, її завезли в магазини та продавали без націнки. Від цього стало страшно, з’явилося відчуття, що далі буде ще гірше, – пригадує Тетяна.

На початку березня в Біловодську з’явилися перші машини росіян із «зеткою». З початком окупації зник інтернет, майже впав мобільний зв’язок. Але про те, що окупанти забрали у головбуха її центру всю документацію разом із ключами, а тепер чекають на роботі директорку з пропозицією «співпраці», Тетяна все ж дізналася.

– Начальниця відділу соціального захисту селищної ради пішла працювати на росіян і запропонувала мені та іншим працівникам територіального центру виходити на роботу. Я відмовилася, як і більшість працівників.

Залишившись без роботи, у важкому психологічному стані Тетяна розуміла, що необхідно виїздити. Але шлях пролягав через російську територію, іншої дороги не було.

– Виїхати допомогла знайома, разом з нею 10 травня я покинула рідний Біловодськ. На так званому пункті пропуску нас тримали 7 годин. Потім ми довго проходили фільтрацію, хоча тоді вона не була ще настільки жорсткою, як пізніше.

ЗНОВУ З РОБОТОЮ

Жінка їхала до молодшої доньки, яка вчилася та жила у Харкові, але після вторгнення евакуювалася до Луцька. Там Тетяну підтримали такі самі жінки з Луганщини, Донеччини, Харківщини. Переселенки разом ходили в театри та музеї, вибиралися на природу, сплавлялася на байдарках річкою Стир. Це допомагало не менше, ніж психолог, до якого Тетяні довелося звернутися через тугу за рідними та домом.

Важки думки були пов’язані також із роботою. За першою освітою Тетяна бухгалтер, але за фахом працювала недовго – з 2010 року вона займалася соціальною роботою, хоча й не мала відповідного диплому. Без диплома працевлаштуватися в соціальній сфері в Луцьку було неможливо, тож довелося закінчити бухгалтерські курси від центру зайнятості. Працювала в фітнес-центрі, на агрофірмі, аж поки в жовтні 2022 року їй не запропонували роботу в Біловодській селищній військово-цивільній адміністрації.

Рідна ВЦА розташовувалася у Рівному. Кілька місяців Тетяна очолювала там управління фінансів, а коли відновили роботу територіального центру соціального обслуговування, то повернулася на свою посаду директорки.

Наразі центр соціального обслуговування функціонує на базі хабу «Біловодщина незламна». Для переселенців тут працюють соціальна перукарня, ательє, кабінет реабілітолога. А ті мешканці громади, які живуть в інших регіонах, можуть отримати онлайн консультацію з будь-якого соціального питання.

ДРУГА ОСВІТА

Минулого року Тетяна вирішила врешті отримати той диплом, який давно хотіла мати. Вона звернулася до центру зайнятості за ваучером на навчання та й вступила до Волинського національного університету на спеціальність «соціальний працівник». Зізнається, що заклад у Луцьку обрала невипадково, бо їй дуже подобається місто, а навчання – зайва нагода його навідувати.

– Складно було одразу зрозуміти систему оцінювання, бо в порівнянні з тією, яка була 30 років тому, вона змінилася докорінно, – каже студентка Тетяна Фоменко. – Нині навчальний процес побудований таким чином, щоб не примушувати, а стимулювати студентів вчитися. Тобто зараз немає обов’язкового відвідування занять, іспити доводиться складати паралельно з лекціями, треба багато читати та займатися самоосвітою.

Наразі жінка вже склала зимову та літню сесії, у грудні захищатиме магістерську роботу. В її групі навчається п’ятеро студентів, з них троє – переселенці.

ЗАМІЖЖЯ, РІВНЕНСЬКА ЧОРНИЦЯ ТА ЛУГАНСЬКІ ПОМІДОРИ

А ще в Рівному Тетяна зустріла свого чоловіка. Як і вона сама, Віталій з Луганщини. Ще вдома вони перетиналися по роботі, тож недивно, що завели приятельські стосунки. Потім почали жити разом в орендованій квартирі, а згодом одружилися.

З’явилося в житті Тетяни і нове хобі. Наразі у вільний час вона не пече, а малює. В мальовничому Рівному це й не дивно.

– Тут поруч кругом ліси, тому влітку завжди є ягоди, які я обожнюю. Минулого літа майже щодня купувала на ринку смачну чорницю. Хоча іноді сумую за помідорами, які росли у мами на городі. Таких смачних ніде немає, – каже Тетяна.

Будинок жінки у Біловодську не постраждав від обстрілів, але про повернення в рідне селище після війни вона поки не думала. Натомість наразі Тетяна мріє зібрати всю свою родину – хоча б на один день. Її старша донька разом з онуком живуть у Чехії, жінка їздить до них у гості, але не так часто, як хотілося б. Молодша донька – у Києві, а літня мама залишилася на Луганщині. З нею Тетяна не бачилася два роки.