На Вінниччині поселення, створене для переселенців, запрошує охочих жити у селі та розвивати громаду за принципово новими правилами екологічності, співтворчості та саморозвитку. Навіть жителі мегаполісів, які ніколи не мали справи із землею, знайшли тут можливість жити в умовах не гірших, ніж у місті, але на природі. Проте є й закони такого життя, яких обов’язково треба дотримуватися. Головна умова для тих, хто хоче стати частиною проєкту – бути людиною проактивною, готовою не чекати, а діяти. Сподіваємося, серед наших читачів знайдуться люди, яким ця пропозиція відгукнеться.
ЕНЕРГІЯ ЗЕМЛІ
Світояра Качуренко – директорка організації «Бушанська толока» з села Буша. Це досить відоме місце у Могилів-Подільському районі Вінницькій області, на самісінькому кордоні з Молдовою: тут розташований державний історико-культурний природний заповідник.
Жінка приїхала з Дніпра понад 10 років тому, а після повномасштабного вторгнення опікується родинами переселенців. Через турботливі руки спільноти пройшли сотні людей, а залишитися у Буші вирішили сім’ї з Маріуполя, Волновахи, Запоріжжя, Одеси.
Для таких переселенців існує спеціальна програма допомоги. Організація зареєстрована у проєкті «Зелена дорога», який в Україні реалізується за підтримки європейської мережі екопоселень. Тож волонтери змогли профінансувати закупівлю будівельних матеріалів для облаштування п’яти будинків – щоб нові мешканці власноруч відремонтували їх для зручного життя. Тому, власне, й виникла «толока» у назві організації.
– Ми розпочали цей проєкт 2022 року з ідеї надати прихисток людям, які втратили домівку. У селі багато хат, які треба привести до ладу, обжити. Поселенцям ми пропонуємо приєднатися до наших принципів створення нової культури життя на селі, адже в основі поселення в цілому – розбудова сталої екологічної спільноти, – пояснює Світояра. – Саме на цих засадах ми об’єднуємося, таких людей хотіли б до себе запрошувати та навчати правилам екологічного життя.
Торік донори підтримали ініціативу побудови у Буші екологічного будинку із солом’яних панелей на 440 квадратних метрів. Зведений силами волонтерів, він запускається вже цього місяця.
– Плануємо поки 10 ліжок в хостельному форматі та п’ять сімейних кімнат на 3-4-5 людей, – розповідає Світояра під час екскурсії новеньким будинком. – Кімнати різні за розміром і розраховані або на родину з чотирьох людей, або, наприклад, на двох жінок та двох-трьох дітей. Цей будинок дасть людям шанс пожити в селі, відчути себе частиною спільноти, і з весни вирішити, чи бачать вони себе тут.
«Бушанська толока» співпрацює з освітньою програмою ERASMUS+, яка надає молоді можливість навчатися в Європі, щоб потім в Україні використовувати набуті знання щодо спільнотворчості та філософії екологічного життя в контексті відновлення села. Активісти вважають, що це нове бачення є дуже перспективним, особливо в умовах децентралізації. А повернення до енергії землі важливо для реабілітації травм, які люди отримали через війну.
– Щоб стало розвиватися, ми розробляємо бізнес-ідеї, – ділиться планами директорка. – По-перше, наш будинок розглядаємо як майданчик для проведення спільних українсько-європейських освітніх програм. По-друге, це сфера послуг – «зелений туризм» та реабілітація й відновлення.
Також Світояра планує пошиття спільнотою одягу з натуральних тканин та виготовлення чаїв і солодощів з екологічних продуктів. В ідеалі має бути замкнутий цикл: виростити, переробити, реалізувати продукцію. Авдиторія такої спільноти – жінки та діти, які з різних причин залишилися без основного годувальника.
– Переселенці реально можуть відновити село: є руки, є бажання, ми готові допомагати, бо маємо багато інтелектуального ресурсу, практичних знань, підтримку європейців. Але часто ми не можемо це робити через неповоротке законодавство, – зізнається Світояра. – Порожні хати, на які немає документів чи не існує власників — наш головний біль! Аби люди почувалися в безпеці, важливо, щоб документи були в порядку. Думаю, вже час передивитися процедуру переходу у власність покинутої нерухомості, щоб люди не відчували себе на «пташиних правах», коли у будь-який момент попри усі докладені зусилля можна знов опинитися на вулиці.
З МЕГАПОЛІСА ДО СІЛЬСЬКОЇ ХАТИ
Переселенка з Харкова Олена Купина минулого року стала співзасновницею та фінансовою менеджеркою «Бушанської толоки». З рідного міста вона виїхала 24 лютого з дітьми та тваринками, без чіткої стратегії та розуміння, де й як жити далі. Громадська активістка з 2014 року, Олена мала потужні соціальні зв’язки, тож хтось із колег порадив їхати до Буші, де є хати, облаштовані під потреби «зеленого туризму».
– Тоді про Бушу я взагалі нічого не знала, ми телефоном домовилися з жінкою, в якої було для нас місце, – згадує Олена. – Нас чекали, проте було незрозуміло, на який час ми можемо тут лишитися, бо «зелений туризм» – це одне, а вимушена евакуація – інше.
Тоді родина Олени затрималася у Буші лише на тиждень – чекали, поки одужають діти, які захворіли дорогою, а потім розділилися: частина сім’ї поїхала за кордон, а Олена залишилася в Україні. Втім, доля все одно задумала повернути жінку до Буші: власник квартири, який тимчасово надав притулок у Винниці, згодом запропонував порожній будинок знайомих… саме у цьому селі.
– Тож 4 квітня ми знов опинилися у Буші. Але в тому будинку довго ніхто не жив, він не опалювався. Тож ми пристали на пропозицію сусідки купити на виплат її хату, бо там принаймні топилася грубка.
Привести хату до ладу допомогла громадська організація: Олена порахувала кошторис, їй допомогли з будівельними матеріалами, й робота закипіла. На осінь з-за кордону повернулася невістка з малим, а потім з Куп’янська евакуювалися батьки – бо вже були дві відремонтовані кімнати та умови для нормального життя.
– Коли ми познайомилися зі Світоярою, вона запропонувала: якщо ти вирішуєш залишатися тут та маєш активну позицію щодо розвитку громади – ми допоможемо. Я зголосилася, і мої знання та навички роботи в громадському секторі стали в нагоді. Якийсь час я мала змогу продовжувати свої проєкти, погоджені ще до лютого, а потім долучилася до команди толоки. Тож знайшлося не тільки житло, а й робота.
Олена усвідомлює, що певні труднощі з її адаптацією зумовлені тим, що все життя вона провела у великому місті. Тим, хто й до евакуації жив у селі, можливо, було б не так складно.
– Кого ми тут чекаємо? Насамперед тих, хто хоче допомогти самим собі та допомагати іншим. Якщо людина готова змінюватися, навчатися, жити далі повноцінним життям, попри все бути корисною і щасливою – ласкаво просимо! Але коли людина думає, що за неї хтось все має зробити, то точно – ні. Ми за залучення якісного людського капіталу. Я точно знаю – такі люди є. Ми їх знайдемо і дамо можливість реалізуватися. У Буші для цього є усі можливі інструменти.