Дмитро та Катерина Ялбугани – підприємці з грецького села Бугасу неподалік Волновахи. Саме вони прославили село своїми чебуреками, коли 2014 року залишили окупований Донецьк і перебралися ближче до Маріуполя. Там при дорозі до моря з’явилося кафе, де всі, хто їхав повз, обов’язково зупинялися з’їсти смачний гарячий чебурек. На початку великої війни родина вдруге залишила домівку та зважилася на бізнес у Києві.
– Найсмачніший чебурек – у моєї мами, – каже Дмитро. – Я вже кілька років не їв маминих чебуреків, адже зараз через війну нас розділяють сотні кілометрів.
Своє село та придорожнє кафе Ялбугани залишили 23 лютого 2022 року – за день до початку повномасштабного вторгнення росії. Приїхали до столиці, де врешті оселилися та вирішили відновлювати бізнес. Партнер запропонував взяти в оренду кафе в Гідропарку – при ньому є кухня, а також літній майданчик із можливістю поставити столики.
Торік влітку тут і почали готувати чебуреки по-волноваськи. Зараз це вже другий бізнес-сезон на цій локації.
Чебуреки у родині Ялбуганів виготовляє Катерина – за рецептом прабабусі Анастасії. Поки говоримо, Катерина розкатує тісто й ділиться секретами.
– Для чебуреків ми робимо тісто на воді, трохи підсолюємо та додаємо олії. Важливо добре замісити та розкачати тісто, аби чебуреки вийшли тонкими та хрусткими. Раджу дати тісту трохи відпочити, а потім вже розкачувати. М’ясо для начинки купуємо обов’язково на ринку, у начинку додаємо води – щоб чебурек був соковитий. Такі чебуреки робила моя прабабуся Анастасія, то ми завжди чекали недільного ранку: щойно прокидалися, на столі вже стояла повна миска теплих чебуреків. Цю любов до готування прищепила мені саме прабабуся, потім мама. Я дуже люблю готувати, до війни навіть мріяла відкрити кав’ярню. Але сталося інакше – вдома популярні були чебуреки, тож переважно їх і стали готувати, – розповідає Катерина.
Зараз у меню кілька видів чебуреків – із м’ясом, сиром та асорті, також є шашлик, люля-кебаб і домашня випічка. Ялбугани готові розширити цей перелік, додати наприклад, шумуш – традиційний грецький пиріг із гарбузом, або кубіте чи інші грецькі страви, але для цього потрібні ще люди.
Родина шукає на кухню помічницю чи помічника, які готові щодня ліпити чебуреки. Серед головних вимог до кандидатів – відповідальність та бажання вчитися й працювати.
А поки у вільний від занять час батькам у кафе допомагає син Федір – студент 2-го курсу Київської політехніки. Він зазвичай приймає замовлення клієнтів.
За шашлик та інші страви на мангалі відповідає Дмитро.
– Нам важко, адже доводиться вже вдруге все починати спочатку. У нас було гарне життя і бізнес, який ми розвивали. До нашого кафе охоче заїжджали далекобійники та й усі, хто їхав на море. Усі місцеві знали про наші смачні фірмові чебуреки. Зараз у нас абсолютна нова аудиторія – частину людей ми знаємо, це наші знайомі з Донеччини, але є й такі, що вперше до нас заходять, їм цікаво скуштувати наші страви, – каже чоловік.
Про якісь далекострокові плани у родині наразі не дуже хочуть говорити – живуть тут і сьогодні: сплачують оренду кафе, оренду житла, популяризують страви надазовських греків – урумів та румеїв. Нещодавно взяли участь у святі Панаїр, яке проводила в Києві грецька спільнота. В парку на Виставковому центрі за їхніми стравами стояла черга – всі відвідувачі хотіли дізнатися, який же на смак чебурек греків з Донеччини.
– Наразі ми лише напрацьовуємо базу клієнтів, нас мало хто знає в Києві. Але якщо хтось скуштував наші чебуреки, то обов’язково повертається, – говорить Дмитро і знову поспішає до мангалу, адже на майданчик зайшли кілька нових гостей, замовили чебуреки та люля-кебаб. Тож потрібно працювати.
А Катерина мріє про Перемогу, мир і повернення додому.
– Я хочу знову ступити на рідну землю та піти на могили рідних. Вірю, що це неодмінно станеться. А до того часу нам треба не втрачати віру і сили, а продовжувати жити тут, хоч і не у своїй хаті. Мені здається, ми не повинні втрачати ці роки. Маємо намагатися жити і працювати. Для цього потрібна надія, що Україна переможе, і над нами знову буде синє мирне небо нашої квітучої Донеччини.
