Євгенії Абдуловій, яка зараз мешкає в Чернівецькій області, знадобилося півтора місяця, щоб оговтатися від жахів воєнного життя на Луганщині та почати діяти. Вона не лише поновила власну справу на новому місці, а й перевищила довоєнні показники з продажів. А ще – розширила асортимент і збільшила команду, яка виготовляє підвісні гойдалки. Про плюси й мінуси вимушеного переїзду переселенка розповіла читачам «Схід NOW».

Свою першу підвісну гойдалку Євгенія зробила для власної дитини – сину тоді було два роки. Вона самотужки змоделювала виріб, а чоловік допоміг його зібрати. Фото із задоволеними учасниками гойдання жінка виклала в соцмережах, і її одразу засипали питаннями, де можна замовити подібне. Євгенія взяла перше замовлення і відтоді цілком віддана своїй справі. Бізнес успішно розвивався…

23 лютого минулого року подружжя Абдулових було на виставці у Києві – разом з іншими виробниками зі Сходу презентували свою продукцію на національному рівні. Син чекав їх вдома через кілька днів. Але вже наступного дня підприємці поспішали повернутися на Луганщину, щоб з початком великої війни бути поруч з дитиною.

За словами Євгенії, тоді особливого страху не було, навіть попри обстріли і вибухи – з досвіду 2014 року сподівалися на ЗСУ. Поїхали з Рубіжного, вже коли у місті не стало світла, опалення, не було що їсти.

– Російські війська вже стояли на околицях Рубіжного й гатили по житлових будинках. Були прильоти у наш двір, на сусідній дитячий майданчик. Зрозуміло, що жодних військових ЗСУ там не було.

Виїжджали 14 березня автівкою, з собою взяли лише домашню улюбленицю – собаку Гусю. Дорогою потрапили під обстріл. На щастя, все обійшлося.

– На той момент всі виїжджали через вже окупований Старобільськ на росію. А ми їхали територією України. Згодом з’ясувалося, що ми не самі, що сформувалася вже ціла колона, яку ми очолили. На автівках були білі пов’язки, але окупанти все одно на нас полювали. В нас цілив снайпер, ми чули, як свистіли кулі. Автівку, що їхала позаду нас, прострелили наскрізь. На задніх сидіннях там сиділи діти, на щастя, вони не постраждали, лише машина. Деякі люди їхали взагалі без вікон і дверей, у лижних костюмах.

Дорогою на захід підприємці сконтактували зі своїм партнером по бізнесу і той запропонував родині Абдулових хату у селі Чорногузи Чернівецької області. Там вони живуть й нині. Відкрили офіс, син пішов вже до другого класу місцевої школи.

Євгенія каже, що на відновлення своєї справи на Буковині їм знадобилося менше ніж два місяці. Ба більше, вони розширили свій асортимент, орієнтуючись на нові потреби клієнтів переселенців.

– До підвісних гойдалок із новим дизайном додалися гойдалки на стійках. Це такий мастхев для переселенців, бо вони винаймають чуже житло і не можуть дірявити стелю. Стійка до такої гойдалки швидко розбирається і збирається. Також тепер у нас є гамаки, і є будиночки на дереві – один такий висить у нас біля офісу і там завжди хтось відпочиває.

За словами Євгенії, одну гойдалку можна виготовити за годину. Отже, чим більше людей працюють, тим більше продукції вони виготовляють – тому команда виробників збільшилася. Попит теж наростили, адже вдалося відновити замовлення з-за кордону – українські гойдалки тепер знову прямують до Італії, Великобританії, Польщі, Чехії. Тож з часом продажі навіть перевищили довоєнні показники.

Життя у селі, каже підприємиця, має свої переваги та мінуси:

– Води в хаті немає, опалення на дровах, туалет на вулиці. Але для мене це таке ніби повернення у дитинство, коли ми жили в селі. За оренду ми не платимо, натомість погасили борги за світло. Є й плюси – більше не потрібно чекати на деревину для своїх виробів, бо саме тут я її і замовляла.

Грантів Євгенія поки не отримувала, хоча на конкурси подавалася. Каже, що крайній раз їй відмовили, бо її бізнес досі зареєстрований у Луганській області. Щоб поміняти адресу, потрібно або мати власне житло, або орендувати приміщення для нової «прописки» підприємства.

Найважчим для себе переселенка називає відсутність зв’язку з рідними, які лишилися в окупації на Луганщині. Вона дуже сумує за ними та своєю домівкою. Живе сьогоднішнім днем, не будує великих планів, проте точно знає, що виїжджати за кордон вона не хоче, бо прагне будувати бізнес саме в Україні.